«Щаслива, що змогла зробити маленький внесок у повернення для нащадків втраченого українського таланту»

Анна Горнятко-Шумилович — докторка гуманітарних наук, професорка Університету імені Адама Міцкевича в Познані, літературознавиця та україністка. Навчалася на українській філології у Варшавському університеті. Закінчила аспірантуру при Львівському національному університеті імені Івана Франка. Учениця видатного львівського літературознавця професора Івана Денисюка. Працювала в Інституті словʼянської філології Щецинського університету (1993−2013), а з 2013 року працює на кафедрі україністики Інституту східнословʼянських філологій Університету Адама Міцкевича. Нещодавно побачила світ книга пані Анни під назвою «Віднайдений творець. Життя і творчість Василя Ткачука». Пані Анна жертовно працює на науковій ниві, відкриваючи науковій спільноті талановитих українських письменників. Пані професорка має багату наукову спадщину, а нова книга про Василя Ткачука є ще одною перлиною у науковому доробку дослідниці.

— Пані Анно, розкажіть, як ви обрали для себе україністику як професійну стежину?

— Почну з того, що я українка за національністю. Сімʼї моїх батьків були примусово виселені з південних сіл Польщі під час операції «Вісла». Батьки передали мені українські традиції, сформували першооснови національної свідомості й любов до української культури, історії, землі. Я відвідувала заняття української мови, брала участь у багатьох заходах в українському домі й греко-католицькій церкві. Ідея вчитися на українській філології зʼявилась у мене в ліцеї. Я навчалася в біологічно-хімічному класі і як одна з небагатьох колег вирішила вступити на Факультет прикладної лінгвістики Варшавського університету. Свідомо вибрала україністику, прагнучи ґрунтовно пізнати рідну культуру, літературу й літературну мову. Отож, виховання в українській сімʼї і навчання у Варшаві заклали підвалини мого знання і глибокої привʼязаності до України і її культури.

— Хто був вашим натхненником і вчителем української тематики в Польщі?

— Два професори — Флоріан Неуважний і Іван Денисюк. Флоріан Неуважний був керівником кафедри україністики у Варшавському університеті, викладачем літератури. Він особисто знав українських шістдесятників, розповідав про них вельми цікаво. Мені подобалася його манера викладання, захопилася українським шістдесятництвом і саме під керівництвом професора написала магістерську роботу. Під його впливом вирішила стати університетською викладачкою і піти науковим шляхом.

Професор Іван Денисюк — незабутній учений Львівського університету, франкознавець і фольклорист. Мало хто знає, що він працював у Щецинському університеті. Це було в першій половині 90-тих років, якраз тоді, коли я починала свою викладацьку діяльність. Професор запамʼятався мені як дуже добра людина, ввічлива, з величезним знанням і тонким почуттям гумору. Згадую, як одного дня ми вибралися до українського дому. Професор не хотів їхати трамваєм і ми йшли пішки, а відстань була доволі велика. Попри досить поважний вік, професор був у досконалій формі, цілу дорогу ми розмовляли і тоді, мабуть, вперше зʼявилась ідея писати дисертацію у Львові, під його керівництвом.

— Яка була тема вашого дисертаційного дослідження, яке ви захистили у Львові під керівництвом знаного професора Івана Оксентійовича Денисюка?

— Я тоді вже цікавилась творчістю Валерія Шевчука. Початково професор пропонував мені проаналізувати малу прозу письменника. Я, однак, вирішила досліджувати його романістику. Одного дня він сказав жартома, що приймає тільки серйозні роботи. Памʼятаю, що взяла собі це зауваження до серця і дуже наполегливо працювала над першим розділом. Затамувавши подих, передала його професору і була дуже щаслива, коли він похвалив мою працю. У результаті написала і захистила у Львівському університеті дисертацію — Інтелектуалізм прози Валерія Шевчука, а потім на її основі опублікувала у Польщі свою першу монографію: Проза Валерія Шевчука. Традиційне і новаторське (2001), яка, до речі, виявилася і першою книжкою про цього виняткового письменника.

— Яке значення у книзі про Василя Ткачука має епіграф з твору Ольги Кобилянської «У тебе… таке щастя, що не покине тебе ніколи. В душу поклав тобі Бог твоє щастя, щоб не могло тебе ніколи покинути; і так стоїть тобі до смерті: щастя, веселість, радість. Смутку нема». Як ці слова співвідносяться з текстом монографії?

— Творчість Ольги Кобилянської дуже близька мені. Слова епіграфа до монографії взяла з її повісті «Некультурна». Головна героїня, попри важкі поневіряння, вважалась щасливою людиною, бо віднайшла в собі силу сама за себе вирішувати, жити з гідністю, робити свою справу. Суть цитати про відчуття щастя всупереч усьому у дивовижний спосіб повʼязує долі письменника Василя Ткачука, його доньки Ольги Гоффманн і мою — авторки книжки. Ткачука з героїнею повісті і самою письменницею обʼєднувала любов до могутніх гір і сила, яку вони черпали від природи.

Василь Ткачук безперечно був щасливою людиною, яка зуміла зробити собі імʼя в дуже молодому віці. Він прожив коротке, але насичене і яскраве життя. Залишив по собі чудові новели, форма і зміст яких більше нагадують модерністську «поезію в прозі», ніж «скромні образки з села».

— Пані професорко, як з’явилась ідея дослідити творчість Василя Ткачука?

— Ідея дослідити творчість Василя Ткачука зʼявилася приблизно десять років тому і безпосередньо пов’язана з виходом книжки «Сині чічки» (2013), в яку поміщено твори із чотирьох прижиттєвих збірок новел письменника. Книжку подарувала мені Ольга Гоффманн — його єдина дочка, яка, як і я, мешкає у Щецині. Так я відкрила для себе неймовірно цікавий матеріал для досліджень. Новели Ткачука мене просто зачарували, зрештою як і надскладна біографія молодого письменника, а також досить колоритна історія життя Ольги Гоффманн. З тої пори я послідовно вивчала життя і творчість письменника. Результати своїх досліджень публікувала у наукових журналах, а вже у 2025 році видала монографію як вінець моєї дослідницької праці. Я щаслива, що могла зробити свій маленький внесок у повернення для нащадків втраченого українського таланту і збереження частинки культурної спадщини рідної мені України. Великою мрією Ольги Гоффманн було видати також неопубліковані у книжковій формі, а лише в західноукраїнській періодиці 1930-х років XX ст. новели і нариси батька. У певному сенсі це здійснилось завдяки публікації моєї монографії

— Чим так вас захопила постать письменника?

— Василь Ткачук — це талановитий західноукраїнський новеліст першої третини минулого століття, якого дуже цінувала критика 30-х років XX ст. і майже цілком забула історіографія радянських часів. Відносно недавно у 2000-х роках його імʼя популяризував Василь Ґабор, зрештою, як і ціле західноукраїнське угруповання «Дванадцятка», в рамках якого успішно діяв письменник. Ткачук мав коротке (жив лише 28 років), зате колоритне життя. Він своєрідний «вундеркінд», який народився у дуже бідній сімʼї, свою першу збірку новел публікував у девʼятнадцять років, ним захоплювалася письменниця Ірина Вільде, йому пророкували блискучу й миттєву письменницьку карʼєру. Прихід до Львова совєтських «визволителів» не лише різко обірвав його творчий злет, але і забрав життя. Молодий новеліст загинув на війні у 1944 році.

Специфіка письменницької манери В. Ткачука полягає у поєднанні традиційної сільської (гуцульської) тематики з новаторською формою творів, головна перевага якої бачиться у надзвичайно багатому застосуванні засобів художньої образності. Ткачук знайшов власний оригінальний стиль, найприкметніша риса якого — справжнє багатство художніх засобів і прийомів, що виявляється буквально в кожному його творі, епізоді, деталі.

Часто дослідники віднаходять схожість творчості Василя Стефаника з Василем Ткачуком. Обидва автори народилися в селянських сімʼях на Снятинщині, змальовували гуцульське і покутське село, описували селянські злидні, користувались покутським (гуцульським у Ткачука) діалектом. Можу сказати, що новелістика Ткачука характеризується, однак, оптимістичнішою забарвленістю, частішим використанням діалектних форм, сильнішими ліричними відступами і багатшою палітрою художніх засобів.

Розмовляла Мирослава Рудик.