Передплата 2025 «Добра кухня»

До виходу у світ готова книжка спогадів «Собор Бориса Возницького»

Лариса Возницька шукає спонсорів, які б профінансували видання

У Львівському національному музеї імені Андрея Шептицького відбулася презентація ювілейного 50-річного випуску журналу «Пам'ятки України», в якому переважна частина змісту — спогади Бориса Возницького під назвою «Собор Бориса Возницького». Автором вступного слова і упорядником спогадів є його донька Лариса Возницька-Разінкова, екс-гендиректор Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького.

Про колишнього директора Львівської галереї мистецтв, мис­тецтвознавця, Героя України Бори­са Возницького написано багато, проте його спогади друкуються вперше. Борис Григорович віднайшов тисячі мистець­ких пам’яток, організував їх реставрацію і збереження, відкрив відділи галереї в Олеському, Золочівському, Підгорецько­му, Жовківському замках… «Він зрісся з музеєм, це було його життя, його радість і розпач, титанічна фізична праця без ви­хідних та відпусток і тріумфи перемог», — пише у вступі Лариса Борисівна.

Я прочитала спогади Бориса Григо­ровича. Вони вразили мене до глиби­ни душі відвертістю, щирістю, прони­кливою любов’ю до матері, до рідної землі і гідною подиву феноменальною пам’яттю. Зустрілася з Ларисою Бори­сівною, щоб довідатися, як вона працю­вала над упорядкуванням рукописного архіву батька, а також чи вдалося їй вті­лити його нереалізовані задуми у життя.

— Скільки часу зайняло вивчен­ня архіву Бориса Григоровича і його впорядкування?

— У 2016 році, коли я почала працю­вати у Львівській академії мистецтв, де займаю посаду доцента на кафедрі рес­таврації, у мене з’явилось більше віль­ного часу, і я почала розбирати рукопи­си батькового архіву. На це пішло два роки. Основні документи Бориса Григо­ровича були систематизовані у папках. Але було багато нотаток, фрагментів спогадів, листів, малюнків у техніці олів­ця і акварелі… З 1961 року він вів що­денники, в яких фіксував усе, що стосу­валося роботи, поїздок. Почав писати спогади про батьків, дитинство, війну, експозиції. Вирішила опублікувати спо­гади і жодного свого слова не додала, а його слів не викинула.

— Чи плануєте видавати спогади окремою книжкою?

— Книжка спогадів готова до вихо­ду у світ, називається «Собор Бориса Возницького». Це понад 300 сторінок з численними фото з родинного архіву. Шукаю спонсорів для фінансування ви­дання.

— У 2013−2016 роках ви очолювали Львівську національну галерею мис­тецтв, продовжували справу батька. Наскільки складно було працювати на цій посаді?

— До того, як зайняла цю посаду, 41 рік (!) працювала у галереї. З 1981 року завідувала відділом реставрації. Про події, що відбувалися у галереї, зна­ла, але «кухня» директорства була мені невідома. Борис Григорович, втомив­шись на роботі, вдома не обговорював своїх справ, обмежувався розмовами на сімейні теми. На початках мені було складно. Навіть у побутовому плані. Ма­шина, на якій розбився батько, не підля­гала ремонту. Ні у моїй сім’ї, ні у батька не було власного автомобіля. До відділів галереї, які віддалені від Львова, дово­дилося доїжджати маршрутками. За чо­тири роки Міністерство культури так і не виділило мені автомобіля.

Принципові рішення Бориса Григо­ровича я добре знала. Він ніколи не хо­тів передавати з галереї величезні ши­рокоформатні батальні полотна «Битва під Віднем» і «Битва під Парканами» ху­дожника Мартино Альтомонте до діючо­го костелу Святого Лаврентія у Жовкві. Вважав, там нема необхідних умов для їх зберігання. Я підтримала його рішен­ня, незважаючи на те, що міністри Мініс­терства культури чотири роки змушува­ли мене це зробити на вимоги польської сторони. Думаю, категорична відмо­ва і стала причиною мого переобран­ня. А картини Альтомонте ми повісили в Олеському і Золочівському замках.

Ще за життя Борис Григорович хотів поставити пам’ятник Тарасові Шевченку у Підгорецькому замку на честь того, що у місцевому монастирі відбулася перша панахида за поетом. Спроектував його, вибрав місце, і у 2014 році до 200-літ­тя від дня народження Кобзаря завдяки старанням галереї пам’ятник було від­крито.

Здійснилася мрія Бориса Григорови­ча — неповторні скульптури Георга Йо­ганна Пінзеля, які він віднайшов, від­реставровано, і їх виставлено у Луврі в Парижі.

У підземеллях Золочівського замку відкрито постійну виставку — лапідарій, де зберігаються численні кам’яні фраг­менти з різними орнаментами, які сюди звозив Борис Григорович. В Олесько­му замку у відновлених залах була пред­ставлена збірка надгробків XVI-XVIII cт., які збирав Борис Григорович в експеди­ціях у 1960−1970 роках.

— За часи керівництва галереєю що вдалося зробити з власної ініці­ативи і чого не встигли реалізувати?

— У 2015 році Міністерство культу­ри хотіло прийняти Додаток до Закону про діяльність музеїв, в якому прописа­но дозвіл на продаж експонатів з музею. Тоді було влаштовано телеміст директо­рів музеїв України, на якому обговорю­валося це питання. Я першою виступила категорично проти такого додатку, мене підтримали мої колеги. Додаток ліквіду­вали.

На посаді директора необхідно було вирішувати багато важливих господар­ських питань. У 2015 році на основі роз­робленої технічної документації було перекрито дах у Музеї Пінзеля. Цьому фінансово посприяли міська рада, об­ласна адміністрація і фонд дружини пре­зидента Марини Порошенко. У складних ситуаціях отримувала підтримку небай­дужих людей — доброчинців. За їхні ко­шти і сприяння було поновлено частину даху на заїжджому дворі Підгорецького замку, яку знесло під час буревію, дах в’їзного корпусу Золочівського замку. Проте не вдалося відремонтувати фа­сад галереї, хоча була розроблена до­кументація і зібрані гроші. Міністерство культури черговий раз переживало фі­нансову кризу, тож не було коштів на утримання поліцейської охорони. Фі­нансування охорони було важливішим для галереї, ніж ремонт фасаду.

Ще за часів директорства Бориса Григоровича галереї був присвоєний статус національної, а це означало, що оплата працівників музею має здійсню­ватися за підвищеними коефіцієнтами. Міністерство культури тоді не виділило необхідних коштів і, відповідно, музей­ним працівникам не підняли зарплатні.

— З ініціативи керівництва «Мис­тецького Арсеналу» 2013 року була започаткована премія імені Бориса Возницького «За вагомий особистий внесок у розвиток музейної справи», яка вручається раз на два роки. Чи ви є членом конкурсної комісії? Кому вже було вручено премію?

— Галерея є співзасновником пре­мії, тож, за встановленими правилами, її працівники не мають права бути у ко­місії. Першим переможцем премії став гендиректор Національного музею-за­повідника українського гончарства в Опішні Олесь Пошивайло, у 2015 році — тодішній фондозберігач Музею-заповід­ника «Олеський замок» Тетяна Сабодаш (її кандидатуру висував Львівський істо­ричний музей), у 2017 році — директор Державного історико-культурного запо­відника «Самчики». Мене постійно за­прошують до «Мистецького арсеналу» на урочистості, і я беру участь у дійстві.

— У вступі ви згадуєте про особис­те життя Бориса Григоровича. Розка­жіть про свою родину.

— Мої батьки рано розлучилися. Мама вдруге вийшла заміж, і я маю зведену сестру. Батько був однолюбом. Вдруге не одружився. Зберіг з колишньою дру­жиною добрі стосунки. Мій старший син Андрій став скульптором. Давно живе і працює в Ужгороді. Молодший, Олег, живе у Львові, викладає у Львівській академії мистецтв.