«Злий дядько забрав у татка ножки, але татко буде мати нові ножки»
«Високозамківці» провідали поранених бійців, які проходять реабілітацію у лікарні Святого Луки, і привезли книжки від читачів
На початку жовтня «Високий Замок» разом із Благодійною організацією «Глобал-Львів», якою керує Марина Портусь, просив наших читачів долучитися до збору мінібібліотеки для поранених захисників. Вкотре переконалася: наші читачі - щирі і небайдужі люди. Передали нам уже майже 200 різних книжок. І продовжують нести. За що ми їм дуже вдячні!
Ми просили також, щоб читачі приносили і кросворди, які так люблять розв’язувати-відгадувати наші захисники. Хтось щедро накупив по кілька примірників. Але були і такі, хто віддав «недорозгадані»…
31 жовтня «високозамківці» відвідали Реабілітаційний центр імені Святого Луки у Львові і привезли усю бібліотеку, яку зібрали для наших захисників читачі «ВЗ».
"Війна забрала обидві ноги, але «Лучик» не втрачає оптимізму"
У Реабілітаційному центрі лікарні Святого Луки — ідеальна чистота. Просторі світлі коридори і такі ж палати. Усюди тихо, панують спокій і затишок.
Розвантажувати автомобіль головного редактора «Високого Замку» Наталії Балюк допоміг лікар-хірург відділення хірургії Ігор Христук.
Не встигали книжки розкласти на підвіконні, як наші захисники приходили чи приїжджали на візках — щось цікавеньке підшукати для себе… При цьому жартували, що книжки — це добре, але було б ще краще, аби дівчата з редакції приходили і їм вголос читали. Вочевидь, хлопцям таки бракує живого спілкування…
Заходимо у палати порозмовляти з хлопцями. Раптом пані Марина усміхнулася: «А давайте я вас познайомлю з „Лучиком“. Це наш Герой! Війна забрала у нього обидві ноги, але „Лучик“ не втрачає оптимізму…».
Олег Лутчин зі Львова. Саме збирався на вулицю, бо «вже час покурити». Але як почув, що гості з редакції завітали, відклав на потім цю забаганку. На моє запитання, скільки йому років, усміхнувся: «Через шість годин мені виповниться 31 рік». Його день народження — 1 листопада.
— Мене і у школі, і у ліцеї всі називали «Лучиком». Така кличка від прізвища Лутчин. Дехто хотів «українізувати» її і кликав мене «Промінчиком».
Олег втратив обидві ноги. «Залишив» їх під Бахмутом. Захищати Україну пішов у річницю повномасштабного вторгнення росії в Україну — 22 лютого 2023 року. Займався будівельними роботами, а одного дня сам прийшов у військкомат і попросився на фронт. Вдома залишалися дружина Божена та півторарічна донечка Вікторія.
Божена благала, аби ще не йшов воювати, бо ж донечка ще така маленька, та й чоловік ніколи не служив у війську, та Олег не міг більше дивитися, як ворог плюндрує рідну землю. Відчував, що має стати на захист своєї країни…
Спочатку його й інших хлопців відправили на навчання у Старичі. Після цього — у Дружківку, що за 20 км від Бахмута.
«Лучик» поповнив ряди піхотного підрозділу. Боронив Україну чотири місяці. На початку серпня 2023-го отримав поранення.
— Ворожий дрон літав над нашим окопом, — згадує Олег. — Спостерігав. Я був провідником — бігав між позиціями. Одних людей супроводжував під кулями туди, інших — сюди: з позиції на позицію. Привів у свій окоп ще трьох хлопців. Загалом нас було шестеро. Дрон «побачив», що нас вже шестеро в окопі, розвернувся і полетів. І за 5 хвилин прилетів вже зі «скидом». Був спочатку на висоті 100 метрів, потім — 50, за секунду опустився ще на 30 м над нами. Нас з дроном відділяли якихось 20 метрів. Я не встиг вистрелити у нього. А він кинув нам гранату. Зумів відштовхнути побратима у безпечне місце, сам не встиг заховатися. Лише копнув ногою гранату, стрибнув за побратимом.
Граната розірвалася. Ніг «Лучик» уже не відчував. Хлопці допомогли накласти турнікети, бо ніхто, крім Олега, не постраждав.
— Мене виносили вісім годин. Неможливо було вийти, бо ворог стріляв безперервно. Я втратив багато крові. Про те, що мені ампутують обидві ноги, довідався у лікарні, — продовжує Олег. — У лікарні сказали: «турнікетний синдром», ноги треба відрізати. Таким чином мені врятують життя.
У Костянтинівці Олегові зробили першу операцію — ноги обрізали. Перевезли у Дружківку, там зробили повторну операцію, ще трішки підрізали. Перевезли у Дніпро, згодом — до Києва, де знову оперували, тепер ось — до Львова. У рідному місті, за словами «Лучика», йому все «ідеально зробили».
— Чекаєте на протези?
— Так, зі мною зараз працюють реабілітологи. А через чотири місяці мене відправлять у Нью-Йорк, де має відбутися протезування.
Олега Лутчина наказом Головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного нагороджено нагрудним знаком «Золотий хрест».
Не наважувалася запитати Олега, як відреагувала його дружина на страшну звістку, що у чоловіка немає обидвох ніг. Але «Лучик-Промінчик» випередив моє запитання.
— Моя Божена з донечкою мене дуже підтримують. Дружина сказала, що разом зможемо все подолати.
Донечка Вікторія, якій минуло 2 роки і 7 місяців, коли приходить у палату до тата, каже: «Злий дядько забрав у татка ножки, але татко буде мати нові ножки».
Сам підійшов до військових з ТЦК і попросив, щоб дали повістку
Поруч з «Лучиком» у палаті лежить чоловік, у якого також немає обидвох ніг. Це 46-річний Олександр Тацюк із Запоріжжя.
— Не за себе переживаю, — каже чоловік. — За свою маму, яка зараз в окупації у Запорізькій області. Мій син також отримав поранення…
Олександр пішов воювати у червні 2023 року. Йому довго не приходила повістка. Якось йшов вулицею, побачив двох військових з ТЦК, які роздавали повістки. Сам до них підійшов і попросив, щоб і йому виписали повістку.
— Чому так зробили?
— А як? Син після поранення — сім операцій за тиждень переніс. Мама — в окупації! А я мав далі спостерігати, що агресори витворяють?!
— Як сприйняла дружина те, що ви самі попросилися на фронт?
— З розумінням. Старший син зараз відновлює здоров’я у Польщі. У нас ще є молодший син, йому лише 17 років.
Після проходження медкомісії Олександр потрапив в «учєбку». Потім у Слов’янськ, у стрілецькі війська. Його позивний — «Німець». Бо народився у Німеччині у родині військового.
— Як отримали поранення?
— Це було 21 вересня цього року. Ми змінювали позицію. Спускався сходинками у бліндаж. Ззаду почув вибух. З міномета орки лупнули. Впав, але свідомості не втратив. Тільки ноги страшенно боліли. Подумав: ноги перестануть боліти, і я встану. Але ніг не відчував. Помацав. Відчуття, що у пальцях шкарпетка з гарячим піском. Побратими схопили мене за руки і відтягнули з небезпечної точки у бліндаж. Надали першу допомогу.
— Ви бачили свої ноги?
— Ні, нічого не було видно, бо ж це трапилося вночі. Наклали мені турнікети. Там був фельдшерський пункт, зрозумів, що ноги мені відрізали. Машиною перевезли у Слов’янськ у лікарню, звідти — до Харкова, з Харкова — у Львів. Моменти, в якому місті що відбувалося, пам’ятаю не дуже добре. Був у шоковому стані.
— Чекаєте протезування?
— Це ще не скоро буде. Маю тут пройти лікування, реабілітацію. Ще не всі шви зняті. Ліва нога заживає непогано, а з правою ще треба попрацювати.
До Олександра приїжджали молодший син і сестра дружини. Бо, за його словами, дружина хворіє.
— Тут чудово годують, забезпечують усім необхідним. Але навіть за такого доброго ставлення скучаю за домом, за рідними… Дуже хочу, щоб війна закінчилася нашою Перемогою, щоб не гинули наші хлопці і дівчата. І щоб Україна була вільною.
А тим часом…
Акція газети зі збору книжок та інших потрібних для поранених хлопців речей триває!