• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Якщо держава самоусувається від питання регулювання мови, то віддає його на відкуп політичним спекулянтам і ворогам»

«Якщо держава самоусувається від питання регулювання мови, то віддає його на відкуп політичним спекулянтам і ворогам»

На кону — не лише повноцінний статус української як державної, а національна безпека

Станіслав Федорчук, громадський активіст, політолог, публіцист

«Так люблять Україну, що ригати хочеться». У цих словах персонажа з твору Марії Матіос — сіль того, що діялося під парла­ментським куполом, коли на обговорення винесли мовні законопроекти. Виступи і репліки деяких народних обранців справді блювотний рефлекс викликали. Що там тим, хто п’ятою колоною сте­лю у Верховній Раді підпирає, дивуватися, коли «бавитися» мовним питанням дозволяють собі названі ура-патріоти? Одні вашим і нашим грають, загортаючи у красиві папірці те, чим калічив українську мову як державну сумнозвіс­ний закон Колесніченка-Ківа­лова. Іншим, бачите, нагайки і мовне насилля на кожному кроці примарюються.

Нардеп із «БПП» Ярослав Лесюк так поспішав свій (точніше — підписаний сво­їм прізвищем) «беззубий» мовний законопроект зареєструвати, що не посоромився з парламент­ської трибуни зізнатися: ні тер­мінологію недоробили, ні текст не вичитали (з речень слова по­випадали). Врешті договорився до того, що головним поводирем української мови як державної має Кабмін бути, включно з «мов­ним світочем» Аваковим. «Хто краще це зробить від міністра внутрішніх справ?» — риторично запитував Лесюк, говорячи про впровадження української мови у правоохоронних органах.

Було б смішно, якби не так сум­но. А тут до «заупокійного» хору з «БПП» ще й співоча екс-міністр культури долучилася. У мовному законопроекті (який парламент врешті ухвалив у першому чи­танні) їй «страшилок» забагато. «Мова — як мама, відкриває обі­йми і пригортає до себе, а не від­ганяє нагайкою, яка є в законо­проекті», — розводила «лірику» у сесійній залі Оксана Білозір. А ось цитата з її коментаря у телеефірі: «Чи правильно, що ми формуємо інститут Уповноваженого з захис­ту української мови як державної, до якого українці матимуть право писати скарги? Наприклад, суддя не так висловився, не так обслу­жили. А якщо суржиком? Розуміє­те, до чого можемо привести кра­їну? Почнемо шукати крайнього, знущатися один над одним, дис­кредитувати… Якщо українець виріс у російськомовному серед­овищі, поїхав в англомовне, за­кінчив Гарвард і хоче застосувати свій досвід в Україні. Але не може потрапити на посаду держслуж­бовця, бо потрібно здати в яко­мусь спеціальному закладі іспит й отримати сертифікат про знання мови». А у Гарварді, пані Білозір, цей інтелектуал теж російською спілкуватиметься? Чи на вивчен­ня англійської часу і розуму йому вистачило, а на українську — ні? Скаржитися на чиновників, суд­дів, які плювати на мову хотіли, — дискримінація? А зайти у кафе чи супермаркет і піти на три букви у відповідь на прохання розмовля­ти з тобою українською — ні?

Ілюстрація зі сайту radiosvoboda.org.

— Прожити майже 30 років з часу отримання Незалежності і не забезпечити умов для викорис­тання державної мови — це неа­декватність і для суспільства, і для держави, — каже громадський активіст, політолог, публіцист Станіслав Федорчук. — Мова — такий же простір регулювання, як податки, соціальна сфера, армія і все решта, що стосується держа­ви. Якщо держава самоусуваєть­ся від питання регулювання мови, то тим самим віддає його на від­куп кому завгодно — політичним спекулянтам, ворожим силам…

Слава Богу, що із запропо­нованих до розгляду мовних за­конопроектів обрали за основу саме той, який є найбільш зваже­ним і компетентним. Це маленька перемога громадянського сус­пільства. Підсумки голосування у першому читанні — результат індивідуальної роботи з депутата­ми, фракціями, групами. Багато нардепів навіть не до кінця розу­міли, чому це питання важливе і чому потрібно голосувати. Слава Богу, що в авторів законопроекту і тієї групи підтримки, яку він зі­брав, вистачило сил і натхнення зробити цю величезну роботу.

— Не стільки дивно, скіль­ки гидко було спостерігати за «мовними» хитаннями у про­президентській фракції. Кра­сиві білборди про мову, яка бо­ронить наше серце, — і тут така масова лінія оборони у «БПП» проти адекватного мовного законопроекту. Це що — гра на два фронти, аби російськомов­ного виборця не відлякати?

— Політичні сили у Верховній Раді не є монолітними. І «БПП» не виняток. Це така собі політич­на солянка, «зварена» з різних людей, із різним політичним ми­нулим. Прекрасно розумію, чому за законопроект не голосував екс-регіонал Олексій Гончаренко (утримався. — «ВЗ»), деякі інші депутати, які щиро хіба що біз­несом переймаються. У парла­менті сидять люди, які не розумі­ють, що питання державної мови — це давно вже не питання лише мови освіти, культури… Це — пи­тання національної безпеки. Під впливом російської пропаганди, стараннями Партії регіонів, КПУ, інших шовіністичних сил, багато років транслювалася ідея про те, що російськомовна Україна — це, мовляв, норма. Що нор­мально не знати української, не використовувати її на державній службі, у Збройних силах, в СБУ. Це, мовляв, — особистий вибір кожного. Зараз бачимо іншу хви­лю, яка не менше турбує. Маю на увазі цілеспрямовану пропаган­дистську роботу з людьми, котрі розмовляють російською і бага­то з яких воювали на Донбасі за Україну. Їх намагаються переко­нати, що мовний законопроект, який Верховна Рада ухвалила у першому читанні, спрямова­ний проти російськомовних, що їм вказуватимуть, якою мовою навіть вдома розмовляти, що мовні інспектори ледь не на ву­лицях людей хапатимуть — для перевірки, чи ті достатньо добре українську знають.

Найефективніший спосіб протистояти таким речам — не красиві декларації і білборди, а системна робота для утвер­дження української мови як державної не лише на папері. А такої системності, на жаль, досі не бачимо. Звісно, позитивні зрушення є. Бачимо результати запровадження мовних квот на радіо і телебаченні, чуємо дер­жавну мову з вуст більшості чле­нів Кабміну. Але залишається пан Аваков, який, так розумію, принципово не говорить укра­їнською, хоча володіє нею у до­статньому обсязі для спілкуван­ня на офіційному рівні…

— Ситуація з Аваковим — взагалі нонсенс. Навіть Януко­вич «ганяв» Азарова, щоб той українську вчив, а Могильову після публічного прочухана дав два місяці на вивчення мови. Аваков же демонстра­тивно ігнорує державну мову, і нічого — сходить з рук (таке враження, що крім громад­ськості, це нікого не обурює).

— Маємо справу зі старою політичною елітою, для якої не існує основоположних ціннос­тей і принципів. Боляче бачити, що більшість політиків зверта­ється до питання мови під вибо­ри, що для них це лише техноло­гія. Ми так довго пленталися в облозі чужих держав, чужих мов, не були собою. І тепер, на 28-му році Незалежності, усе ще до­водиться говорити про те, що українська мова потребує за­хисту в Україні. На п’ятий рік ві­йни нарешті мусимо зрозуміти: час так званих компромісів дав­но минув. Не може бути комп­ромісів щодо державної мови, щодо того, якою мовою пови­нні послуговуватися державні службовці… Те, що політики, які прийшли до влади після Рево­люції гідності, намагаються бути і за наших, і за ваших, весь час крутити головою у різні боки, уникати вирішення гострих пи­тань, як на мене, свідчить, що багато у чому вони — просто по­літичні боягузи.

Потрібно відходити від полі­тики «крок вперед — два назад», і не лише у мовній сфері. Муси­мо нарешті перестати оглядати­ся на Росію, думати, а що ска­жуть у Кремлі. Бо закладаємо майбутнє вже нової держави, нового суспільства. Із напівкро­ками результату не досягнемо.

Серед найболючіших — пи­тання повноцінного функці­онування державної мови в українській освіті, сфері обслу­говування. Я сам став учасни­ком судового процесу з одним із українських супермаркетів, в якому касир вирішила роз­казати колишньому учаснику АТО про те, що визнає лише російську мову і чекає на ро­сійські танки, після появи яких потреба в українській взагалі відпаде. «АТБ-маркет» подав до суду (позов про захист ділової репутації. — «ВЗ»). Суд позов не задовольнив. Але вони не вга­мовуються — подали апеляцію.

Це неприпустимо, коли лю­дина свідомо паплюжить, зне­важає державну мову. Інший мо­мент полягає у тому, що чимало людей не знають української чи погано нею володіють, не тому, що їм наплювати на мову. Ві­зьмімо Донеччину. Фактично три десятиліття, починаючи зі 60-х, системи української початкової і вищої освіти у Донецьку про­сто не існувало. Це був злочин проти мови, наслідки якого досі пожинаємо. Навіть якби хотів навчатися українською, не було де (перша українська школа у місті відкрилася у 1990 році). Коли розповідають, що умови для функціонування російської й української були рівні і в людей був вибір, якою мовою навчати­ся, — брехня. У тому то і справа, що ніякого вибору не було.

— Але дехто відверто зло­вживає цим аргументом, прикриваючи ним своє неба­жання вчити державну мову. Ви теж жили і навчалися у До­нецьку, але це не завадило вам опанувати українську.

— Не можу сказати, що є ти­повим донеччанином. Мовний режим, який був у мене вдома, відрізнявся від мовного режиму більшості донеччан. Мій дідусь був одним із засновників кафе­дри української літератури у До­нецькому тоді ще педагогічному інституті. Бабуся багато років викладала українську мову і літе­ратуру. З дідом і бабою я спілку­вався українською. З батьком — теж. Мама говорила російською і досі спілкується зі мною росій­ською. Якби у мене не було тако­го мовного середовища, не знаю, наскільки добре опанував би українську мову. Коли навчався в українському ліцеї у Донецьку (10−11 клас), із усіх викладачів українською нам викладали лише четверо. Були випадки, коли ви­кладач приходив і казав: «Ну ви знаєте, я можу й українською вам почитати, але мені зручніше ро­сійською. То ми можемо проголо­сувати». Це виглядало ганебно. Коли вступив до університету, українською викладали не біль­ше десяти викладачів. І це за всі п’ять років навчання! Наочна ілю­страція того, як відбувався вивих української вищої освіти, при­чому під вивіскою національного університету.

— Тільки-но заходить мова про мову, як з різних боків чути хор про те, що це пи­тання взагалі не потрібно чі­пати, а якщо чіпати, то дуже обережно, бо воно розколює українське суспільство. «Хо­ристи» так довго повторюють ці мантри, що самі в них уві­рували? Чи народ «обара­нюють»? Запровадили мовні квоти — ніякого розколу. Ска­сували мовну «каку» Колесні­ченка-Ківалова — ніяких анти­майданів під Конституційним Судом не було.

— Українська політична еліта, точніше — так звана еліта, лю­бить називати себе англійським «істеблішмент». Але вони не істе­блішмент. Істеблішмент — це бри­танська політична еліта, вихована у коледжах, університетах, яка має відповідний багаж інтелекту. А у нас досі величезна проблема з конкуренцією політичних ідей, програм. Запропонувати вибор­цю програму економічного роз­витку вкрай важко. Запропонува­ти виборцю нормальну програму розвитку Збройних сил України або космічної галузі вкрай важко. Набагато простіше братися за теми, де є резонанс, підготовле­ний ґрунт і де обов’язково буде інформаційний розголос. Це сто­сується і мовного питання. Для чого його загострюють політики, які полюють на виборців колиш­ньої Партії регіонів чи комуністів, зрозуміло. Хоча питання є не тіль­ки до них.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Якщо держава самоусувається від питання регулювання мови, то віддає його на відкуп політичним спекулянтам і ворогам»