Американка, що називає Україну своєю душею

Поки частина українців мріє про отримання Грін-карти, ця дівчина вже другий рік захоплюється красою і колоритом Львова. Це волонтерка Корпусу Миру Кетрін Фітч. Друзі називають її Катрусею. Нещодавно вона подала заяву на продовження перебування в Україні. І щиро радіє, що залишиться тут аж до липня 2019-го. Чому вирішила на такий довгий час покинути рідний дім та чим же так підкорила дівчину Україна, що вона в одному з постів у «Фейсбуці» називає її своєю душею?

- Тобі вдалося стати волонтером Корпусу Миру з другої спроби. Що мотивувало допомагати людям?

- Мені здається, що я була волонтером усе життя. Мріяла займатися благодійністю з дитинства. Одного разу у школі, коли мені було 7 років, ми обговорювали, ким станемо в майбутньому. Розповіла, що хочу просто допомагати людям. Після уроків сказала мамі, що або буду допомагати людям, або їздити на конях, – це моя інша дитяча мрія. Мама сказала, що їздити на конях я точно не буду.

Займалася благодійністю і в школі, і в університеті. Здебільшого допомагала готувати проекти і реалізовувати їх. Навчалася за спеціальністю “Міжнародні відносини та історія”. Якось підійшла до свого улюбленого викладача і сказала, що хочу бути волонтером Корпусу Миру. Він сказав, що, швидше за все, мене не візьмуть. І першого року я таки справді не пройшла. Однак знала, що хочу цього, і тому спробувала ще раз.

- …І вдало?

- Так! Усвідомила, що хочу закінчити магістратуру за профілем “Міжнародна громадська співпраця” і працювати у цій сфері.

- Чому вибрала саме Україну?

- Волонтери не приймають кінцевого рішення про те, де працюватимуть, але можуть пропонувати свої варіанти. Бажаними для мене були Україна та Марокко. Хоча, зрештою, я була готова їхати будь-куди.

- Чим керувалася, називаючи ці країни? Що ти тоді знала про нашу державу?

- Марокко межує з Іспанією. Це країна, де я довго жила. Була впевнена, що мені там буде комфортно. Про Україну найбільше дізналася, готуючи проект в університеті. Порівнювала революцію в Україні й Іспанії. Мені чимось видались схожими ці країни, а особливо їхня історія. Взагалі, Україна вражає в тому плані. Саме її минуле і вабило мене найбільше. Купила підручник з історії України і вивчаю з превеликим задоволенням. На Україну постійно хтось нападав, але вона не здалася. Через таку схожість з Іспанією сподівалась, що Україна мені сподобається так само.

- Як відреагували батьки на твій намір їхати в Україну, де вже йшла війна?

- Мої батьки щиро раділи за мене. Вони відвідували Україну в рамках англомовного табору і розповідали про неї чимало хорошого. Мама сказала, що українці – найкращі та найдобріші люди, і я обов’язково по­люблю цю державу.

- Твоя українська мова вражає. Часто іноземці, їдучи в Україну, віддають перевагу російській, мовляв, вона більш вживана у світі. Чи не було спокуси вивчити спочатку цю мову?

- Вивчення державної мови є обов’язковою умовою для волонтерів. Ще перед тим, як приїхати сюди, ми три місяці поспіль по чотири години щодня вивчали українську. А російської не знаю зовсім. За час мого перебування тут з цим виникали проблеми… У родині, де спочатку жила, розмовляли російською. Почувалася некомфортно. Одного разу в кафе попросила офіціантку перейти на українську, і вона... відмовила. Українська – гарна мова, з цікавою історією. Але чомусь стільки людей розмовляє російською. Особливо дивує, що її мало чути у столиці. Не розумію, чому склалася така ситуація.

- В одному з постів у «Фейсбуці» ти називаєш Україну своєю душею. Чи є в менталітеті українців щось таке, чого бракує американцям?

- Насправді ця фраза народилася доволі спонтанно. Я гуляла з друзями, вони розпитували, чому хочу залишитися тут ще. Тоді я, власне, і сказала це. І досі не можу пояснити якихось об’єктивних причин. Просто таку фразу підказало серце.

 А вразили найбільше ті особливі стосунки серед українців. Ці люди надзвичайно дружелюбні. Тут справді відчуваю себе частиною великої сім’ї, громади. У США нібито теж комфортно. Але знайти друзів, підтримку набагато важче. Стосунки між людьми дуже розмежовані. Скажімо, колега по роботі – це лише колега, а в Україні ти можеш товаришувати і зі співробітниками, і з керівниками.

- Тобто тобі одразу було легко знайти тут друзів?

- Чесно кажучи, ні. Моя теперішня найкраща подруга мені взагалі спочатку не сподобалась (усміхається). Але дуже символічно, бо нас об’єднала славнозвісна у Львові кава. За чашкою цього напою і шоколадом ми й потоваришували.

- А як щодо оплати праці в Україні?

- Я не отримую заробітної плати від української сторони. Гроші надає Корпус Миру. Це так звана волонтерська зарплата для проживання тут. Але оскільки робота все ж волонтерська, то вона відносно невелика. Не хочу називати точної цифри, скажу лише, що моя зарплата така ж, як у середньостатистичного українського вчителя – 4500 гривень.

- Чи вистачає цього на проживання?

-Так, мені цього достатньо. Перші півроку я жила із гостьовою сім’єю, яку мені знайшов заклад, у якому працюю. За цей час навіть трішки зекономила. Тепер винаймаю квартиру. Знайома з багатьма сусідами, і вони знають, де живе американка.

- Що найбільше здивувало?

- Намагаюся багато подорожувати. Часто буваю на Закарпатті. Їхня говірка така цікава. Суміш угорської, української, російської. Доволі дивно і цікаво звучить. А ще мене здивували українські свята. Наприклад, зимові свята тривають понад три тижні! А скільки в них звичаїв, традицій і забобонів! Мене особливо потішив вертеп, я так сміялася, коли торік на Різдво ці колядники кинули мене у сніг. В Америці все набагато скромніше й коротше…

- У чому полягає твоя волонтерська місія?

- Насамперед, допомагаю українцям вивчати англійську. Але це найменше з того, чим насправді займаюся. В Америці протягом тривалого часу вивчала і допомагала в організації молодіжних проектів, програм. Цим досвідом намагаюся поділитися з львів’янами, і не тільки. І тут багато тих, хто прагне його приймати. Я працюю у Львівському обласному молодіжному центрі. І та молодь, яка відвідує його, бере участь у різних проектах. Думаю, це і є моє головне завдання…

- За чим найбільше сумуватимеш, коли повернешся додому?

- За тими людьми, які вже стали для мене рідними. З якими можна щиро поспівати «Ти ж мене підманула…», це, до речі, моя улюблена пісня. Але тут народилось стільки ідей і планів, що, сподіваюсь, часу на сум не буде.

Довідка «ВЗ»

Кетрін Фітч народилася у штаті Кентуккі. Живе у штаті Нью-Джерсі. Їй 25 років. Отримала ступінь бакалавра за спеціальністю «Міжнародні відносини та історія» в університеті Індіана Весліен. Мама – міжнародний консультант у Британії, батько – професор комунікацій у Нью-Джерсі.

Корпус Миру США – благодійна організація, що співпрацює з Україною з 1992 року. Американські добровольці живуть і працюють пліч-о-пліч з українцями протягом двох років, обмінюючись досвідом та започатковуючи стосунки, які часто триватимуть усе життя. Волонтери допомагають у розвитку молоді та громад, а також у вивченні іноземних мов.

Фото з архіву Кетрін Фітч.