Передплата 2024 «Добре здоров’я»

Тарас КРИСА: «Для мене існують три важливі пункти: оркестр, композитори і слухачі. А я – їхній слуга»

Головний диригент Академічного симфонічного оркестру Львівської філармонії — про зміни у творчому житті колективу.

Майже рік тому за підсумками конкурсу головним диригентом-художнім керівником Академічного симфонічного оркестру Львівської філармонії став Тарас Криса. Він — син відомого українського скрипаля Олега Криси. Попри те, що народився у Києві, більшу частину свого життя прожив у Сполучених Штатах Америки, де навчався в Індіанському та Нортвестернському університетах по класу скрипки та диригування. Вже багато років Тарас Олегович приїжджає до міста Лева як запрошений диригент у Львівську філармонію і погостювати у своєї бабусі. А коли офіційно його обрали головним диригентом, Тарас вирішив внести суттєві зміни у творче життя Академічного симфонічного оркестру.

— Пане Тарасе, рік тому ви очолили Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії. Що, на вашу думку, відтоді змінилося?

— У нас, в Америці, є таке правило: коли ви отримуєте нову посаду, вивчаєте людей і намагаєтеся знайти стиль співпраці з музикантами, адміністрацією і  слухачами. Мені у цьому випадку пощастило, бо так склалося, що я історично набагато більше розумію оркестр, керівником якого я є, аніж би приїхала особа, яка не знає української ментальності. Кожен оркестр — індивідуальний організм, окрема сім’я... Ми вивчали одне одного і притиралися. Це був корисний для нас усіх рік. Потроху стаємо одним цілим. Минулий сезон був наче перехідним, сокільки я ще й працюю в Америці. Можу порівняти: коли я тільки почав працювати на посаді головного диригента Академічного симфонічного оркестру Львівської філармонії, ніби застрибнув в останній вагон. І поступово йшов до першого вагона. Маленькими кроками дійшов до локомотива. Тепер оркестр працює у дещо іншому напрямку.

— Коли ви торік подавали документи на посаду головного диригента, чим мотивували свій вибір? Адже ви — директор оркестрів «Невада» у Лас-Вегасі і музичний директор симфонічного оркестру «Хендерсон». Для чого вам це? Як відомо, в Америці і зарплата більша і, можливо, рівень музикантів вищий...

— Одним реченням я цього не зможу пояснити. Перед тим, як стати головним диригентом, у мене були тривалі стосунки зі Львовом. Я часто приїжджав сюди як запрошений диригент. На рік відпрацьовував по три-чотири програми. Львів — це батьківщина мого батька, і тут живе моя бабуся, яку я обожнюю. Це ще один важливий пункт. Третя причина: Львів мені завжди страшенно подобався. Попри те, що я народився у Києві, вчився у Москві, але Львів завжди був моїм найулюбленішим містом. Це місто зі спеціальною атмосферою, і воно мене притягувало більше, ніж столиця Київ. Ціла низка подій, що зібралися в один ланцюг, мене і привели до теперішньої посади. Однак я не відмовився від посади в Америці, літаю туди-сюди, хоч це і нелегко. Але мені цікаво бачити, як працюють два різні світи. Окрім того, у нас буде багато проектів, пов’язаних з Америкою. Вже зараз можу похвалитися, що в оркестрі працюють двоє американців — це вперше за часи існування Львівської філармонії. Це позитивний момент, бо вони привносять свій американський професіоналізм, у них зовсім інший підхід до багатьох речей, що допомагають українським музикантам.

— Як сприйняли музиканти в оркестрі появу іноземців?

— Американські музиканти прийшли на два вільні місця. Я змінив правила прийому в оркестр. Музикантів будемо приймати лише на конкурсній основі. Не допоможуть зв’язки чи дзвінки впливових друзів. Це демократична система. Музиканти, які захочуть взяти участь у конкурсі, гратимуть за ширмою. Ми їх не будемо бачити. І не будемо знати стать виконавця, бо буде застелений килим, щоб приймальна комісія не могла зрозуміти — за ширмою жінка чи чоловік. Ми не будемо мати перед собою прізвищ музикантів, лише їхні номери. Це — світова практика. Це і є однією з реформ у нашому оркестрі.

— Коли плануєте проводити такий конкурс?

— 3 липня. Ми оголосили конкурс на 5 посад в оркестрі. Знаю, що приїдуть музиканти з Польщі, є багато заявок з різних областей України і навіть прибуде конкурсант з Мексики.

— Концертний сезон добігає кінця. Що нового плануєте запровадити у новому сезоні і якою буде його концепція?

— У мене дещо інший підхід до роботи, аніж в інших диригентів. Скажімо, приїжджає соліст з якоїсь країни, і все крутиться навколо нього. Для мене оркестр — як музей у музиці. Так само, як «Метрополітен-музей» чи Версаль. Ви приходите у музей, і можете побачити абсолютно все — у тому залі виставка Пікассо, в іншому — Рубенса, далі — Тиціана... Те саме має бути і у музиці. У мене така ідея: слухач може піти в один зал послухати Чайковського, в іншому — Бетховена, ще в іншому Скорика. Що це означає? Головним солістом наступного сезону буде оркестр. Тобто одного тижня ми граємо Чайковського і Моцарта, наступного — Стравінського і Лисенка... Це ніби музей, але у часовому просторі. Це специфіка у музиці. Її не можна дивитися — її треба слухати. Коли вирішу загальну концепцію, буде і Моцарт-фест, і барочний фестиваль, тобто море різноманітних подій. Як тільки буде затверджено репертуар, зможу розподілити диригентів на ці фестивалі і концерти. Десь буду я диригувати, а за моєї відсутності — запрошені диригенти. У цей графік ще треба буде внести солістів. Щоб усі ланки працювали злагод­жено.

— Виступатимете як регулювальник на дорозі — кому і коли можна їхати?

— Щось на кшталт цього. У мене є три важливі пункти: оркестр, композитори і слухачі. А я — їхній слуга. Стара модель трансформується. Мені важливо знати, що робиться у місті, щоб поєднати події міста з музичною програмою. Наприклад, якщо у Львові відбуватимуться Дні французької культури, то і ми, відповідно, будемо виконувати французьку музику. Буду запрошувати багато диригентів і з України, і з-за кордону. Сподіваюся, це буде цікавий рік. Оскільки дипломатичним відносинам між Україною та Сполученими Штатами виповнюється 25 років, матимемо можливість почути більше американської музики. Мрію вивезти українських виконавців в Америку, щоб там також мали змогу почути високопрофесійних артистів.

— В оркестрі багато людей. Це — різні характери, різний темперамент і навіть різне ставлення до роботи. Звісно, де є люди, там виникають суперечки, можливо, й сварки. Як собі даєте раду?

— Якщо людина творчо налаштована на роботу, свої проблеми має залишити за дверима філармонії. Хоча всяке буває, і це нормально, бо всі ми живі люди. Але є таке поняття — професіоналізм. Навіть коли не хочеться, все одно треба робити свою роботу. Мені пощастило у цьому випадку, бо я знайшов ключик. У колективі — дисципліна на високому рівні.

— У світі музиканти грають на високоякісних і дорогих інструментах, що коштують тисячі доларів. У більшості наших оркестрантів придбати такі інструменти нема можливості. Як вдається конкурувати з європейськими оркестрами?

— Це проблема. Але наші музиканти — високопрофесійні. І вони можуть добре заграти навіть на не дуже якісному інструменті. У Львові дуже високий рівень музичної освіти.

— Багато львівських музикантів, коли виїжджають на гастролі, залишаються за кордоном?

— Не можу пригадати такого випадку. Часи змінилися. Не треба залишатися. Якщо хтось знайде собі краще місце за кордоном, їде на роботу легально. І це нормальний процес. Так є в усьому світі. Зі Львова також багато музикантів виїхали і працюють у престижних зарубіжних театрах і філармоніях. Але мене тішить те, що до Львова починають приїжджати іноземці. А це означає, що ми багато чого робимо правильно.

— Ваш оркестр часто гастролює світом. Якось ви сказали, що концерти Академічного симфонічного оркестру розписані на два роки наперед. Чи є у цих планах концертні зали Росії?

— У Росію нас ніхто не запрошував, тож не думаю, що зараз це той концертний майданчик, куди би треба було їхати. Мене більше цікавлять концертні зали Польщі, Австрії, Угорщини чи Балтійських країн. У нас заплановано гастролі у Німеччину, Італію, Іспанію, часто виїжджаємо на короткочасні проекти до Польщі. Маю таку мрію, щоб за 3-5 років потрапити у дуже престижні зали Берліна і Цюріха. Хоча це дуже дорого, бо на таких відрядженнях ніхто грошей не заробить, але це дуже престижно. Сподіваюся, наші керівники культури зрозуміють, що треба вкладати гроші в культуру. Бо тоді, зрозуміло, у нас буде зовсім інший рівень життя. Під час Другої світової війни, коли у Великій Британії хотіли викреслити з бюджету гроші на культуру, бо треба було більше виділяти на зброю, Вінстон Черчілль сказав: «А за що ми тоді воюємо?». Я бачу, як важко жити в Україні, які низькі зарплати і смішні пенсії отримують люди. Але водночас, що нас зближує і об’єднує як народ? Культура! Бо зрозуміло, що вихована і культурна людина не буде починати війни.

— Як ваші американські колеги сприймають події в Украї­ні? Чи не бояться сюди їхати?

— З телебачення та Інтернету все інакше сприймається, ніж коли людина перебуває тут, в Україні. Але більшість людей, можливо, навіть 99 відсотків, підтримують Україну, співчувають їй і переживають. Ті двоє американських музикантів, які зараз грають у нашому оркестрі, переживали лише про те, що не знають мови. Так, їм було важко. Не скажу, що їм легко зараз. Інша ментальність, інший стиль життя. Але оркестр їх прийняв, вони стали частиною команди. З іншого боку, можна не знати мови, але бути чудовим музикантом. Посадіть в оркестр 80 виконавців з різних країн. Усі вони розмовляють різними мовами, але, якщо дати їм ноти, вони заграють твір і будуть спілкуватися мовою музики.

— Коли ви ще були запрошеним диригентом, у Львівській філармонії часто виступав ваш батько — відомий скрипаль Олег Криса. Як це — керувати рідним батьком на сцені?

— Ми — професіонали. Мені навіть легше, бо один одного знаємо і розуміємо лише з погляду. У нас з татом професійний підхід до цього. Я ж не начальник на виробництві. Отамани в оркестрі не потрібні.

— Ваш брат Петро — також музикант...

— Він грає у Ванкуверській опері. Колись щось придумаю, щоб він приїхав до Львова і зіграв з нашим оркестром.

— Ваша бабуся живе у Львові. Як часто її навідуєте?

— Щонайменше два рази на тиждень. Моїй бабусі 94 роки. Її обіди — найсмачніша їжа на світі.

Схожі новини