Вадим НЕСЕЛОВСЬКИЙ: «Хор, у якому були європейці, африканці, індуси і навіть росіяни, співав на підтримку України. Я мало не плакав...»

Російськомовний український єврей з німецьким паспортом та американською “зеленою картою”. Так джазмен Олексій Коган представляє на концерті у Львівській філармонії свого друга — відомого на весь світ джазового піаніста (а віднедавна — й симфонічного композитора) Вадима Неселовського. Зал вибухає оплесками. З Вадимом зустрічаюсь напередодні концерту. Після репетиції з молодіжним оркестром “INSO-Львів” виглядає втомленим, але щасливим. У просторому кабінеті легендарного Мирослава Скорика, під звуки, що долинають з репетиційного залу, Вадим Неселовський пригадує своє дитинство і юність в Одесі.

- Одеса — моє улюблене місто, — каже музикант. — Там я народився, виростав, навчався у музичній школі, а паралельно — у Рішельєвському ліцеї (мріяв стати фізиком!). На рік старший учень закінчив ліцей екстерном (дворічний курс — за один рік). Я теж пішов до керівництва просити пришвидшити своє навчання — дозволили. Школу закінчив 15-річним. Правда, закінчив жахливо — з шістьма трійками в атестаті. При вступі в Одеську консерваторію у мене навіть паспорта не було. Зате гордився, що став наймолодшим студентом цього музичного закладу (усміхається. — О. Д.). Коли мені було 17 років, моя сім’я емігрувала до Німеччини. А вже пізніше я переїхав у США, де й живу і працюю сьогодні.

- У джаз закохалися на його батьківщині — в Америці?

- Роман з джазовою музикою зародився ще в Одесі. Мене надихнули прекрасні одеські джазмени Юрій Кузнєцов і Сергій Терентьєв. Ці піаністи постійно збирають повні концертні зали. Коли я вперше потрапив на їхні вечори імпровізації, моє життя змінилось. Переповнений емоціями (знали б ви, як у мене тоді билось серце!) прийшов додому, сів за інструмент і почав їх копіювати. Попри те, що займався класичною композицією, вже тоді “звихнувся” на джазі. Під час навчання у Німеччині, де теж вивчав класичне фортепіано, мріяв потрапити у США, аби відчути джаз по-справжньому, “доторкнутись” до нього.

- Легендарний саксофоніст Чарлі Паркер сказав, що для того, аби стати джазменом, потрібно досконало вивчити свій інструмент і послухати все, що на ньому грали до тебе. А потім забути все — і просто грати. Ви закінчили Есенську консерваторію у Німеччині і відомий Коледж музики Берклі у США. Наскільки важливою для джазового музиканта є освіта?

- Важко відповісти... Взагалі освіта потрібна кожному, музиканту — тим паче. Аби створити щось нове, потрібно добре знати, що було написано раніше. Постійно перечитую книги з історії світової музики. У кожній щось для себе відкриваю. Часом розумієш, що ідеї, які народжуються у твоїй голові, не завжди є прогресивними, новими. Буває, народиться у голові мелодія. Думаю: о, це ж геніально! А заглянеш у книжку і розчаровуєшся — таке було створено ще у 1940-х десь у Франції.

 Щоб вдруге не винаходити велосипед, а також, щоб отримувати щоденну дозу натхнення, потрібно навчатись, що я із задоволенням роблю досі. Однак з джазовою освітою не все так просто. Уявіть індійця, який хоче навчитися співати українські народні пісні. У нього є два варіанти: придбати теоретичний посібник або приїхати в Україну, у село, де від бабусь почути автентичне виконання. Ясна річ, другий варіант буде ефективнішим. Так само і з джазом. Нині світ завалений книжками на тему “Як навчитися грати джаз”. Більше користі буде, якщо не вивчати теорії, а “вчепитися” у людину, яка вміє грати джаз. І не відходити від неї ні на крок. Для цього я переїхав в Америку. Мета була одна — потрапити у середовище, яке дихає джазом.

- Ви знайшли людину, у яку “вчепились”. Це легенда американського джазу, 6-разовий володар “Ґреммі” — Ґері Бертон. Він назвав вас “справжнім генієм” і запросив у свій ансамбль “Generations”. Який основний урок почерпнули від цього музиканта?

- Я взяв від нього дуже багато... (задумується на хвилину. — О. Д.). Можу виокремити два основних уроки. Перший: усе геніальне — просте. Якось я запитав: “Ґері, як ти граєш? Як звучать усі ці складні частини? Може, маєш якісь концепції?”. “Ні, — відповів він. — Жодних концепцій немає. Я беру звичайну гаму і змінюю у ній порядок нот — от і весь секрет”. Він навчив мене простоті, помноженій на прагнення до краси. Ну, і друге... Ґері ніколи не критикує, але хвалить лише тоді, коли йому щось дуже сподобалось. А коли мовчить — ти розумієш, що щось не так... До прикладу, після двогодинного концерту він підходить і каже: “Мені сподобалось твоє соло у четвертій композиції”. Ти спершу радієш і намагаєшся згадати, яке ж це соло у четвертій композиції ти добре зіграв (сміється. — О. Д.). А потім задумуєшся: чекай-но, а що — все решта, не сподобалось?.. Я навчився від нього цієї делікатності у ставленні до колег. Це одні з найважливіших уроків у моєму житті.

- Чи пригадуєте першу зустріч з Ґері Бертоном?

- Вперше я побачив Ґері на концерті у Німеччині. Він виступав у дуеті з видатним джазовим піаністом Чіком Коріа. Величезний зал, у бекстейдж (приміщення за кулісами. —

О. Д.) поліція сторонніх не пропускає, але я все-таки туди пробрався. Навіть потиснув руку Чіку Коріа (усміхається. — О. Д.). Звичайно, на мене ніхто не звернув уваги. Тому я розумів, що мушу потрапити у Коледж музики Берклі. Ґері там викладав. У цьому закладі навчання платне. Студенти платять не лише за навчання, а й можливість бачитись з легендарними музикантами. Я передав свій диск секретарю Ґері (він тоді був віце-президентом коледжу). Місяць нічого не було чути. Потім мені зателефонував секретар і сказав, що Ґері хоче зі мною зустрітись. Я примчав на зустріч і з цього почалась наша дружба.

- 10 червня у Бостоні з вашої ініціативи відбувся великий концерт на підтримку біженців з Донбасу. У ньому взяв участь і Ґері Бертон, який вже не концертує. Чому зробив виняток?

- Концерт відбувся за підтримки Агентства біженців ООН. Відомі музиканти виконували українські народні пісні в моїй обробці. Ґері справді зробив виняток для нас, бо у цьому році взяв пенсійну відпустку. Погодився виступити, оскільки глибоко переживає за українців. На вібрафоні він імпровізував на теми народних пісень “Зеленеє жито” і “Ніч яка місячна, зоряна, ясная...”. Зал був переповнений, оплески довго не стихали. Найпам’ятнішим моментом для мене став виступ інтернаціонального хору, в якому були європейці, африканці, індуси і навіть росіяни. Співом українських народних пісень вони висловили свою солідарність з українцями. Я мало не плакав...

- Росіяни не мали побоювань щодо тематики концерту?

- Жодних. Троє росіян у хорі — студенти Коледжу музики Берклі. Вони тверезо сприймають ситуацію на сході України. Розумієте, є різні люди. До прикладу, мій хороший друг Аркадій Шилклопер — росіянин. Це інша Росія. Та, з якою можна разом грати на сцені, спілкуватись і обмінюватись досвідом.

- Вам довелось змінити свою програму на минулорічному Alfa Jazz Fest у Львові. Напередодні виступу сталась трагедія — російські найманці збили військово-транспортний літак. Загинули 49 україн­ських десантників... Чи пригадуєте цей концерт? Що ви тоді відчували?

- Це був найтрагічніший концерт у моєму житті. Не забуду його ніколи. Я не міг бути на сцені таким, яким мене звикли бачити слухачі. А це певна ексцентричність, інстинктивні рухи за роялем, кривляння — своєрідне відчуття музики. Все це довелось прибрати. Я відчув україн­ське горе. Інакше б не зміг виступати перед людьми, які тримають в руках свічки і плачуть... Я виступав у складі інтернаціонального тріо. Виходячи на сцену, ми розуміли, що мусимо максимально відчути біль україн­ців. Для мене горе моєї країни (як би це пафосно не звучало) — моє горе. Але як проникся цим болем наш барабанщик — ізраїльтянин Ронен Ітцик!  Він порівняв це з терактом в Ізраїлі, з болем, який би пережили його співвітчизники. Ми часто згадували цей концерт...

Довідка «ВЗ»

Вадим Неселовський — всесвітньовідомий джазовий піаніст, симфонічний композитор. Народився і виріс в Одесі, де ще юнаком став наймолодшим студентом Одеської консерваторії. У 17 років продовжив навчання у Німеччині, де закінчив Есенську консерваторію. Доволі швидко заявив про себе на європейській джазовій сцені. Згодом Неселовський переїхав у США, де продовжив музичну освіту у відомому Коледжі музики Берклі. З 2009 р. викладає у цьому коледжі. Критики називають його “Шопеном за джазовим роялем”, “генієм імпровізації”. У 2010 р. Неселовський переміг у Міжнародному конкурсі джазових композиторів ім. Телоніуса Монка. У цьому ж році став володарем другого Гран-прі Міжнародного конкурсу джазових піаністів ім. Марсіаля Солаля в Парижі.