Передплатити Підтримати

Художник Лев Скоп: «Після Революції гідності і війни на Донбасі відчув себе щасливішим»

Його девіз – чесність. Так кажуть ті, хто знає іконописця Лева Скопа.

Він пише вірші, грає рок-музику і майже тридцять років самотужки реставрує церкву Св. Юра у Дрогобичі, що внесена до переліку пам’яток архітектури ЮНЕСКО. Після 15 років викладання в Академії мистецтв не захистив жодного наукового ступеня. Однак, як сам каже, йому не соромно дивитись у вічі студентам. Про антирадянське Знесіння, 8-метрову Богородицю у Станиці Луганській і Майдан як точку відліку Лев Скоп розповів в інтерв’ю «ВЗ».

- У радянські часи ви слухали «Бітлз», створили рок-гурт, захоплювались модерним мистецтвом... Чим сьогоднішня молодь відрізняється від тієї, яка була 40 років тому?

- Перед кожним поколінням стоять різні виклики. Нині завдання важчі і відповідальніші, ніж були за часів моєї молодості. Нам не доводилось протистоя­ти ворогу. Комуністична система — огидна, але ми жили наче на окремій планеті. Обкоми, райкоми партії і тодішня творча молодь — це два різні світи, які рідко перетинались. Ми не боролись із системою, а лише ігнорували її. На Знесінні, де я виріс, ніколи не було радянської влади. На танцях ми з хлопцями грали «Розриту могилу» Шевченка, народні пісні. Щонеділі ходили до церкви, а Служба Божа по радіо «Ватикан» лунала майже з кожного відчиненого вікна. В орбіту комунізму потрапляли ті, хто хотів туди потрапити. Зазвичай задля розвитку кар’єри і особистого збагачення. Ми існували паралельно — малювали пейзажі, грали рок, читали вірші. І нікому до нас не було діла. 

- Писати ікони теж не забороняли? Чи ви це приховували?

- З транспарантом «Я малюю ікони» по Львову не бігав, але й особливо свого заняття не приховував. Про це знало широке коло людей. У майстерні, де я працював, завжди збирались мої друзі. Туди приїжджали священики, брали ікони і їхали посвячувати їх у церкви. Радянська влада таких, як я, не чіпала. Ніколи не гнався за грошима і не обіймав високих посад — мене нічим було лякати. Знаю митців, які здобули високі звання у ті часи, але залишились людьми, не втратили гідності. А є такі, що доноси писали, лише б вступити у Спілку художників.

- Як почався ваш шлях як іконописця? 

- Я змалку ходив до церкви. У храмі завжди було добре і затишно. Ще дитиною відчував, що хочу, аби мої ікони були у такому таїнственному місці. А почалось все випадково. На картоні намалював ікону Матері Божої Неустанної Помочі. Такий образ був на великодній листівці, але я не просто його перемалював, а додав дещо свого. Ікона сподобалась бас-гітаристу нашої групи. «Подаруй мені, — каже. — Їду в Білорусь до бабусі, вона дуже віруюча, то я їй привезу». Я й подарував. Бабця була така рада, що бігала по хаті, не знала, де той образ краще почепити. Відтоді й почав писати ікони. Ніколи не працюю з примусу — роблю, як серце підказує. Та й загалом кайфую від процесу роботи (усміхається. — О. Д.). Раніше трохи писав вірші, новели, грав на гітарі. А зараз у голові одне — ікони.

- Як ставитесь до ікон, на яких зображають світських осіб? Як-от Сергія Нігояна, Кузьму Скрябіна, Віктора Ющенка, яких було зображено в одному з храмів у Миколаївському районі на Львівщині...

- Це шлях по лезу ножа — можна програти. Не можу судити, добре це чи погано. У західноєвропейському іконописі така тенденція була. Коли я берусь за роботу, то хочу, аби у мене вийшов образ. Мені не подобається, коли замість ікони виходить портрет. Ікона передусім має сакральне значення. Сакрум — це сфера святості, довкола якої концентруються обряди та релігійні практики. Я не знаю, як молитись до образа, який схожий на фотографію. У цьому питанні треба шукати золоту середину.

- Ви 15 років викладали у Львівській академії мистецтв. Замість наукового звання здобули шалену популярність серед студентів...

- Навіть мої студенти вже мають наукові ступені, а я так і не дослужився (сміється. — О. Д.). Причина проста — моя гідність. Треба було ламатись, цілувати в зад тих, кого веліли. Я так не можу. Моя родина була репресована сталінським режимом, тож я був викладачем строгих переконань. Корупція як явище мені огидне, прохань інших професорів підвищити комусь оцінку теж не сприймав. Скандалив. За студентів стояв горою. Якщо з них знущалися — терпіти не міг. Через ті перепалки і відсутність кандидатської дисертації зі мною контракт не продовжили. Чотири курси писали протест, щоб я викладав далі. В Академії вирішили інакше... Бог з ними. За студентів тішуся, будуть з них порядні люди. З багатьма зустрічаюсь на виставках. Кажуть, що дав їм урок чесності і принциповості. Це найголовніше моє досягнення. 

- Ви — людина натхнення. Малюєте, коли хочеться, пишете — так само. Ходите у храм, коли відчуваєте потребу, а не для того, щоб відбути номер. Ви - щаслива людина?

- Якоюсь мірою так. Можливо, скажу крамольну річ, але після Революції гідності і війни на Донбасі відчув себе в тисячу разів щасливішим. Майдан став точкою відліку нової країни. До подій кінця 2013 року мені жилось некомфортно. Відчував самотність, здавалося, що я вже в тупику, а довкола мене - маразм. Навіть у Львові багато говорилося про те, що Януковича треба перетерпіти, що це не найгірший президент, що стабільність — це добре. Майдан переламав історію через коліно. Там я зустрів сотні прекрасних людей. А ще більше тоді, коли почалась війна. Це нова якість — люди вже неінфантильні, беруть на себе відповідальність і добре виконують роботу, не чекаючи, поки за них це зробить хтось інший. Кілька годин тому до мене приходили наші військові, віддав ікону на фронт. Їхні очі горять. Такі зустрічі дають наснагу жити і працювати далі.

- Знаю, що малювати ікону вам доводилось навіть у бронежилеті...

- Це було два місяці тому у Станиці Луганській. На стіні місцевого клубу намалював 8-метровий образ Покрови Пресвятої Богородиці. Працював вдень, ввечері там ще лунали постріли. Одягав «бронік», але на риштовання в такій «камізельці» не вилізеш — довелось знімати. Проект реалізовувався в рамках Дня миру. Приїжджав Геннадій Москаль (тодішній голова Луганської ОДА. — О. Д.), домальовував разом із дітьми квіти. Люди підходили, дякували, фотографувались. Їм остогидла війна, там давно мріють про мир.

- Яке завдання війна ставить перед митцями?

- Прислухатись до власного серця. Не більше. Не поділяю гучних заяв про те, що культурні діячі зобов’язані працювати лише задля перемоги на фронті. Митці не повинні лукавити, працюючи заради блага суспільства. Якщо відчувають таку потребу — прекрасно. Якщо ні — то нехай ліпше роблять те, що у них добре виходить. Зараз настав час маленьких (але важливих!) справ, коли відповідальність лягає на наші плечі. Завдання — гідно її прийняти. Лінія фронту пролягає через наші серця. І на своєму маленькому блокпосту мусимо стояти надійно.

Довідка «ВЗ»

Лев Скоп — іконописець, художник-реставратор, мистецтвознавець. Народився 9 квітня 1954 року у Львові. Роботи митця зберігаються у музеях і колекціях як в Україні, так і за кордоном. Працює художником-реставратором у музеї «Дрогобичччина». У 2002 році заснував творче об’єднання «Кактус», метою якого є продовження української національної малярської традиції у сучасному мистецтві. Автор безпрецедентного арт-проекту: намалював 365 ікон Богородиці на кожен день року.