Володимир ВИНОГРАДОВ: «В інституті я мав славу пияка і був наглим»

Бачила Володимира Виноградова у кількох фільмах. А коли почула, що російський актор буде гостем ІІІ Трускавецького міжнародного кінофестивалю телевізійних фільмів «Корона Карпат», втішилася. Бо пригадую, як чудово він зіграв роль хулігана у «Щасливій Женьці», що, можливо, й дало Виноградову путівку у світ кінематографа. Про сучасний кінематограф, ризик на знімальному майданчику, навчання в інституті та особисте життя актор розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналісту «ВЗ».

- Ви зіграли у понад 30 пов-нометражних фільмах і у стількох же серіалах. Що вам ближче — робота у короткому фільмі чи у довгограючому серіалі, скажімо, як «Моя чудова няня» і «Ранетки»?

— Це не залежить від часового простору картини. Бо іноді буває настільки бездарним повний метр, що хочеться тікати зі знімального майданчика. Все залежить від режисера, від компанії, що знімає картину, від ролі, яку тобі довірили грати. Багато фільмів, у яких я зіграв, навіть не бачив. Але є картини, робота у яких запам’ятається на все життя. Тому ділити роботу актора на серіали і повний метр не треба. Бо є стрічки, які приносять задоволення, а є такі, на зйомки у які йдеш, як на прибирання снігу з лопатою. Хоча «мило» має свої недоліки через великі обсяги роботи. Знімають по 100 і 200 серій, і актор зав’язаний у цьому проекті на кілька місяців.

- Знімаючись у серіалах, актор отримує більшу популярність, бо щодня мелькає з екрана телевізора перед очима глядачів.

— Іноді буває настільки соромно за ось це «мелькання», що хочеться поїхати з Москви. А взагалі я себе більше позиціоную як театральний артист. Театральна сцена мені ближча. Театр — високе мистецтво. Хоча на даний момент я у державному театрі не служу. Близько десяти років працюю в антрепризі. Це жахливо, бо це заробляння грошей. Але від деяких таких постановок отримую шалене задоволення.

- Але людина, яка працює у театрі, мало заробляє.

— Серіали — високий заробіток. Якби я цього не знав, ніколи б не прийняв жодної пропозиції на участь у «милі». Тут головне домовитися, як кажуть, на березі. Не люблю згадувати ці «Ранетки», де я зіграв батька Кіри. Але наперед ми домовилися, що граємо швидко усе це «сміття», що там написано, і завершуємо роботу. На мою думку, «Ранетки» — такий показовий ідіотизм. Але його дивилися всі! Це смішно, огидно, але цей серіал мав успіх.

- Кажете, що є картини, у які ви би із задоволенням ще раз повернулися. Наприклад, у які?

— У фільми, що милі моєму серцю. Це — «Кращий друг мого чоловіка», «Витівки у старовинному дусі», «Врятувати і вижити»… Цей перелік можна продовжити. У цих картинах працювали чудові команди, режисери-актори, тепла атмосфера на майданчику. У цих фільмах не можна було халтурити.

- Один з перших ваших фільмів — «Слідство ведуть ЗнаТоКи». Порівняйте роботу на знімальному майданчику у тамті часи і тепер.

— «ЗнаТоКи» — не зовсім вдалий приклад для порівняння. По-перше, на мені вони й закінчилися. Це була остання серія. Я забив останній цвях у гріб цього серіалу (сміється. — Г. Я.). Це був один із небагатьох серіалів з чудовими акторами, а, по-друге, чим ми ще могли похвалитися? У поляків був серіал, який у нас у той час показували, «Чотири танкісти й собака», а у нас «Слідство ведуть ЗнаТоКи». Зрозуміло, що всю нашу міліцію показували крізь «рожеві окуляри». Сам сюжет був ніякий, а картину витягали актори. Чому не дуже вдалий приклад? Бо мене обдурили. Мені зателефонувала знайома асистентка і каже: «У мене є детектив». На моє запитання: для чого мені це, знайома відповіла, щоб прийшов і знявся. Я погодився. А коли прийшов за день до зйомок, щоб почитати сценарій, мало не втратив свідомість. Це були «ЗнаТоКи». Кажу, що у цьому нафталіні зніматися не буду за ніякі гроші. Але було вже пізно, бо мою кандидатуру затвердили без проб. Це телевізійний продукт, а тому його знімали не так детально, як раніше знімали художні фільми. Хоча при Союзі й знімали по одному-два фільми на рік, але їх знімали серйозно, висококваліфіковано, за високими стандартами кінематографа. Але коли ми побачили “Рабиню Ізауру” і схожі на неї «развлєкухи», — зрозуміли: а для чого старатися?! От і пострадянський кінематограф взяв з цих «Ізаур» і «Багатих, які теж плачуть» найгірше, що тільки можна було взяти. А що вже казати про ситкоми, які знімають за два дні?! Колись одну серію знімали за тиждень. Тобто ми із Заходу взяли поганий приклад. Воно розмножується, на таких стрічках економлять гроші, а народ це все «хаває». Деякі режисери вважають, люди і так дивляться, то для чого вкладати шалені суми та ще й перепрацьовувати. І тому ми маємо те, що маємо. Іноді не хочеться брати у подібних проектах участі.

- Часто відмовляєтеся від ролей?

— Скажу відверто: частіше відмовляюся, якщо мене не влаштовує сума гонорару. За великі гроші можу і в поганому «милі» зіграти. Колись я би навіть у цьому не зізнався. Є фільми, коли від самого початку зрозуміло, що з того продукту вийде. Скажу словами Фаїни Раневської: «За сором треба платити». Бо у теперішньому кінематографі не важливо про що фільм, а хто у ньому грає. Тому йдуть дивитися не картину, а на зірку, яка там представлена.

- Ви давно на знімальному майданчику. З якою роботою вперше вийшли на екран?

— Це був короткометражний фільм «Виховання» за доктором Споком одного з випускників ВГІКу, на жаль, не пам’ятаю його прізвища. Ми знімали на «Мосфільмі», я навчався на третьому курсі. Нам не дозволяли тоді зніматися у кіно. Це зараз студенти першого курсу замість того, щоб ходити на заняття, ходять на знімальний майданчик. А ми вчилися.

- Тим не менше, ви студентом зіграли у фільмі «Щаслива Женька».

— Це було без проблем, бо зйомки тривали один-два знімальні дні. А от потім мене затвердили на фільм «Клітка для канарейок», але викладач Судакова заборонила мені зніматися.

- Ви вчилися з такими іменитими зараз акторами, як Дмитро Пєвцов, Микола Добринін. Часто зустрічаєтеся з ними на знімальному майданчику?

— З Пєвцовим не зустрічаємося взагалі, а з Колею Добриніним бачимося на майданчику у «Сватах».

- Те, що станете актором, коли зрозуміли?

— Не знаю, скільки мені тоді було років. Але скільки себе пам’ятаю, мене завжди ставили на табуретку і просили розповісти віршик. У мене добра пам’ять, і я багато чого знав напам’ять. І, попри це, я мріяв стати біологом. У шкільній самодіяльності участі не брав, а у старших класах потрапив у театральну студію, де отримав кваліфіковану консультацію професіоналів. Це мені багато чого дало, бо мене прийняли у ГІТІС у 16 років, і я став наймолодшим студентом інституту.

- Це правда, що в інституті ви були дуже соро-м’язливим і скромним?

— Це підла брехня (сміється. — Г. Я.). Був наглий, як мавпа. В інституті мав славу пияка, у мене не було «гальм»… І ще багато різних ярликів було на мене навішано. Та й отямився я приблизно у 35 років. Я ж за цей час змінив десять театрів. І це все через «чудові» риси характеру.

- По вас і не скажеш, що ви дружили з «зеленим змієм».

— Ви правильно сказали: я з ним саме дружив. І це було мені у радість. Це було так весело. У нас була гарна компанія, що складалася зі знаменитостей. Ну, як з такими цікавими і знаменитими людьми не випити? Водночас ми ніколи не міняли «зеленого змія» на професію. Ми могли робити, що хотіли, але о 9-й ранку всі як один були на репетиції. Жодного разу не зірвали виставу. А те, чим ми займалися у позаробочий час, — це ж наш особистий час. І наше особисте право.

- Як це все витримувала ваша дружина?

— Не буду відповідати на жодне запитання, що стосується особистого життя.

- Можете пригадати якийсь «прикольний» епізод, що запам’ятався на все життя?

— Люблю свою професію за те, що тут постійно щось трапляється. Кінематограф — це безодня ліричних, трагічних, смішних історій, які, як у калейдоскопі, щодня змінюють одна одну. Наприклад, з режисером Олегом Фоміним ми знімали «Рятувальників». Нас десантували на льодовик. Прилетіли ми туди без підготовки. Так сталося. Це вже після зйомок наш директор сказав, що артистів за КзОТом не можна запускати вище, ніж на дві тисячі метрів. А наш готель був на висоті 2200. Ні дублерів, ні каскадерів не було. Фомін зібрав своїх друзів і сказав, що вибору у нього нема, але попрацювати доведеться. Якимось чином туди приземлився і фотокор чи відеооператор якогось телебачення. Він там знімав різні ракурси, з нами спілкувався, записував щось. А Фомін мріяв зняти лавину. І ми не знали, коли вона зійде, — за годину чи за кілька днів. Наші два актори — не буду називати їхніх прізвищ — повертаються обличчям до цього навислого «дашка» і починають на нього вигукувати матюки. І роблять усе це на камеру. Фотокор попросив, щоб я на камеру сказав хоч щось. І я на камеру говорив протягом десяти хвилин про все: про тих двох вар’ятів, через яких ми могли загинути за кілька секунд, про всіх їхніх матерів і про всіх родичів по жіночій лінії, про моє босяцьке дитинство, про те, як знімався у в’язниці… І ще багато чого. Але за ті десять хвилин жодного разу не збився і не повторився. І на цьому моє інтерв’ю було закінчене. Це було моє найцікавіше інтерв’ю і найнебезпечніше інтерв’ю за всю акторську кар’єру.

- Працюєте без каскадера?

— У молодості працював без, а тепер — з каскадером. Є речі, які роблю сам: падіння, бійка. А все, що стосується професійних трюків, — виконують каскадери. Не хочу відбирати у каскадерів їхнього хліба. А якщо я собі щось поламаю, то вся команда зупиниться і чекатиме, поки я одужаю. Це ж нікому не потрібний героїзм. Через усе це пройшов у молодості. Є трюки, на які ніколи не піду, як-от трюки з кіньми. Був випадок, коли на команду «Почали!» мене у лісі поніс кінь. Коли зрозумів, що він ще довго не зупиниться, витягнув ноги зі стремен і зіскочив. Руки-ноги залишилися цілими, і після цього падіння я дав собі слово: з кіньми зав’язую.

Довідка «ВЗ»

Володимир Виноградов народився 29 жовтня 1964 року у Москві. У 1985 р. закінчив акторський факультет ГІТІСа. Зіграв у картинах “Чорні вовки”, “Кращий друг мого чоловіка”, “Щаслива Женька”, “Рятувальники”, у серіалах “Моя чудова няня”, “Ранетки”, “Євлампія Романова”, “Маруся”.