«Нічого страшного, що наші лікарі виїжджають за кордон. Здобудуть унікальний досвід»

А найстаршому пацієнтові Бабляка було 92 роки. Чоловікові провели протезування клапана мініінвазивним методом, без розрізу кістки. “Не дивимося у паспорт, а дивимося, як людина почувається. Оцінюємо, звісно, й фактори ризику”, – каже лікар.

Коли у Києві пацієнтам ста­ло небезпечно оперувати­ся, Олександр Бабляк ра­зом із ко­мандою прийняв рі­шення ева­куюватися до Львова. Для керів­ника Цен­тру кардіо­хірургічної допомоги медичної мережі “Добробут” (Київ), експерта Міністерства охорони здоров’я України за спеціальністю “Кардіологія. Хірургія серця та магістраль­них судин”, професора, д.м.н. Олександра Бабляка Львів є рідним містом. Тут на­родився і здобув фах лікаря. Тут працює його брат-кардіолог, а колись працював покійний бать­ко, видатний хірург, засновник кардіоторакальної хірургічної школи у Львові, професор Дми­тро Євгенович Бабляк.

– Є патології серця, які лише медикаментами не ви­лікувати. Скільки оператив­них втручань виконується в Україні на серці щороку?

– Якщо говоримо про дорос­лих пацієнтів, то ця кількість ви­раховується так: 1000 операцій на 1 мільйон населення. Це озна­чає, що у кожному обласному центрі повинен бути один кардіо­хірургічний центр, і так у принципі є. Якщо говоримо про пацієнтів-дітей, то це – 1 дитячий кардіохі­рургічний центр на 4-6 мільйонів населення, який проводить 200-250 операцій щороку.

– Дитячих кардіохірургіч­них центрів в Україні виста­чає?

– Якщо на заході України на­роджується дитина з вадою сер­ця, то, щоб дістатися до най­ближчого кардіохірургічного центру, мусить подолати 500, а то й 700 км. До війни 90% дітей з вродженими вадами серця опе­рувалося у Києві. Централізова­на система має багато недоліків, які стають особливо помітними у кризові часи. Якби війна тривала пів року, це мало б катастрофіч­ні наслідки для таких маленьких пацієнтів. Тож варто задуматися і з більшою ретельністю підійти до планування таких стратегічно важливих напрямів у медицині. У цивілізованій країні таке непри­пустимо. Смертність малюків є маркером розвитку не тільки ме­дицини, а й загалом розвитку всієї країни. А у нас показник та­кої смертності і без війни вдві­чі перевищував показник наших західних сусідів.

– За статистикою, в Україні щороку народжується майже 10 тисяч діток із вадами сер­ця, з них у 1,5 тисячі ці вади є критичними і потребують не­відкладного оперативного втручання. Це чимало. Така кількість випадків пов’язана з кращою діагностикою?

– Так, за останні 20 років зна­чно покращилася пренатальна діагностика. Це коли вади серця діагностуємо ще до народження дитини. Якщо така вада несуміс­на з життям або є вкрай важкою і 100%-во призведе до інвалід­ності, у деяких західних країнах жінкам пропонують перервати вагітність на ранніх термінах. Рі­шення, звісно, за батьками, а не за лікарями. Тому на Заході важ­ких вроджених вад серця мен­ше. Ми за останні 15 років та­кож здійснили вагомі кроки у пренатальній діагностиці. Якщо раніше на пренатальному рів­ні діагностували близько 5% всіх важких вроджених вад, то тепер – понад 50%.

– Знизивши захворюва­ність на серцево-судинні системи, ми збільшимо три­валість життя українців, яка зараз є найнижчою в Європі. Що для цього потрібно?

– Ми вже зробили великий крок до того, щоб вирішити цю проблему. Порівняно з тим, як було 20 років тому, українці по­чали більше стежити за сво­їм здоров’ям, уважніше обира­ти продукти харчування, більше займатися фізичною активністю протягом дня. А це – одні з осно­вних факторів, які зменшують захворюваність на серцево-су­динні недуги. Те, що 50-60-річ­ні українці мають такі страшні захворювання – наслідок того, що у 30-40 років вони недбало, невідповідально ставилися до їжі, яку споживали, та й загалом вели нездоровий спосіб життя. А завдання лікарів – допомага­ти людям, які вже довели себе до критичного стану, не дати цьому стану розвинутися в ін­валідність або летальний випа­док. Для цього необхідно, щоб можливості (я зараз говорю про кількість процедур, проведення яких потребують такі пацієнти), зросли у 2-3 рази.

– Трансплантологія – най­більш затратна галузь меди­цини. Останнім часом Україна почала суттєво нарощувати темпи таких операцій. Як буде тепер?

– Звісно, проблема важких пацієнтів нікуди не ділася, а в умовах кризи можливостей на­загал стає менше. Це не озна­чає, що якісь операції треба зу­пинити, але до завдань слід підходити раціонально.

Щоб ви розуміли, наскільки малою є частка трансплантацій серця. У Великій Британії прово­диться лише 200 трансплантацій серця кожного року і понад 50 тисяч – інших операцій на сер­ці. В Україні щороку проводить­ся кількадесят трансплантацій серця. Це дуже добре, і я думаю, що й надалі такі операції будуть проводитися приблизно тими ж темпами. Але нам потрібно роз­вивати й інші напрями, особли­во ті, за якими Україна не тіль­ки доганяє розвинуті країни (бо трансплантації проводять у світі вже пів століття), а й в яких вона є лідером, зокрема мініінвазивну кардіохірургію.

– Попри війну, українці про­довжують отримувати всю не­обхідну медичну допомогу і на­віть “Доступні ліки”. Як нам вдається триматися “на плаву”?

– Медикам ніхто не дасть си­діти без роботи. Пацієнтів ба­гато, вони про себе нагадують, телефонують. Це стимулює до виконання свого професійного обов’язку. У таких умовах медик не може залягти десь у підвалі (всміхається).

– Чи не спровокують воєн­ні дії значного відтоку медич­них кадрів з України? Згідно з даними звіту “Біженці з Укра­їни у Польщі”, підготовлено­го Агенцією тимчасової праці та Центром досліджень Схід­ної Європи Варшавського уні­верситету, кожна двадцята біженка у Польщі (95% україн­ських біженців – це жінки і діти) – медсестра, а кожна сота – лі­карка.

– Для цивільного населен­ня безпека – понад усе. У жод­ному разі не можна залишатися на окупованих територіях, тим більше людям з чітко вираженою проукраїнською позицією, бо за такими людьми полюють. Не­має нічого страшного у тому, що медпрацівники виїжджають за кордон. Той унікальний досвід, який отримають там, це досвід, який, можливо, декого збага­тить, а декому – переверне уяв­лення про те, якою має бути ме­дицина в Україні.

Бачу я і певний позитив у вну­трішніх переміщеннях меди­ків – коли переїжджають цілі ко­лективи або коли у колективі з’являються нові люди, в яких є інший досвід, інше бачення, яким є що розповісти, у яких є чого повчитися. Це робить нас сильнішими, розширює можли­вості у лікуванні, в організації ме­дицини, робить її сучасною. Ме­дицина має крокувати у ногу з часом. У кінцевому підсумку ви­грає від цього пацієнт.

Читайте також: Психоаналітик: путін-параноїк, масові зґвалтування, «провина вцілілого»… Новий випуск проєкту "Балючі теми"