Різдво у палацах і у хатах довкола них
Як святкували грудневі свята у розкішних палацах Львівщини та чому Різдво, окрім релігійного виміру, мало світські ритуали та традиції
Аристократичні родини, які колись жили на Львівщині, ретельно дотримувалися традицій святкування. Так було, до прикладу, і у палаці графа Кароля Лянцкоронського у селищі Роздолі. Під час його зимових приїздів сюди свята відзначали з розмахом.
Напередодні Різдва життя у Роздолі пожвавлювалося. Рух на вулицях збільшувався, заможні мешканці робили передсвяткові закупи, вибирали подарунки. Полиці місцевих магазинів і ринкові прилавки були переповнені різноманітними товарами. У Львові, де у Лянцкоронських теж було помешкання і де родина в основному проводила час, розкішні крамниці змагалися між собою, щоб привабити покупців гарно прикрашеними вітринами. Тут було більше можливостей для вибору.
В описах того періоду, що дійшли до нас, часто згадують сильний холод і сніг, який затримувався до весни на вулицях і додавав святкового настрою. Тому для пересування як у великому місті, так і у селах часто використовували санчата. Ті у великих містах, хто не міг дозволити собі власну карету або найняти екіпаж, з 1822 року могли пересуватися омнібусом — великим критим транспортним засобом, запряженим двома або чотирма кіньми.
Бідним роздавали дрова, а панам несли гуску
У старій Польщі Різдвяний період також називали Годами. Він тривав від Святвечора — Віґілії (24 грудня) — до Водохреща (6 січня). До свят ставилися особливо шанобливо. Благодійність добре сприймалася перед Різдвом. Під час Адвенту для аристократії та заможної буржуазії організовувалися численні забави, раути чи базари, де збирали пожертви для бідних. Узимку бідним роздавали дрова, а у святкові дні дарували їжу, в тому числі всякі ласощі.
Презенти, що були важливим атрибутом свят у заможних поміщицьких родинах, не завжди були дорогими за ціною. Але дорогими для серця та дуже емоційними для тих, хто їх отримував. Це могло бути щось, створене своїми руками, це могли бути книги чи родинні альбоми, які довгі роки нагадували про чудові часи, проведені у колі родини. Діти навчалися вдома, отримуючи початкову освіту, і для них час, проведений з батьками, був дуже емоційним, зміцнював родинні зв’язки. Своєрідним подарунком вважалися й святкові побажання, якими обмінювалися члени сім’ї, ламаючи оплаток.
Нині приготування до свят обмежуються віґілійною вечерею, але раніше вони охоплювали весь день, особливо в селах: там із самого рання не можна було ні на хвильку прилягти, адже вважалося, що відпочинок цього дня може нашкодити й здоров’ю людей, і майбутньому врожаю. Саме задля здоров’я, успіху членів родини та добробуту господарства люди виконували ритуальні дії й не порушували заборон. Цього дня особливо важливо було дотримуватися всіх магічних правил, адже «яка Віґілія, такий і весь рік». Перед святковим столом читали молитву, запрошували священника.
Часто по кутах їдальні стояли величезні снопи із сухого колосся — пам’ять про минулий осінній урожай, надія на врожайний рік. Сніп, зазвичай житній, що називався віґілійним дідухом (dziad wigilijny), урочисто вносили й ставили на покутті кімнати.
До святкового столу і вибору меню теж готувалися окремо і завчасно, часто головною у цих справах була власниця дому. Деякі страви їли лише в цей час, тому продукти, необхідні для їх приготування, доводилося спеціально замовляти. Лянцкоронські теж так робили. Це були риба, певна дичина (каплуни, качки, фазани тощо) та мед, якщо його не мали у маєтку. Розповідають, що місцеві селяни були зобов’язані носити на Різдво до панського двору гуску — на знак шани до господарів. Сама вечеря повинна була складатися з пісних страв, приготовлених зі складників, які, за традицією, походять із поля, саду, городу, лісу й води.
«Другий стіл» — учителям та прислузі
Раніше у традиції Святвечора кількість страв мала бути непарною: 13 — на столах магнатів, 11 — шляхти, 9 — міщан. На початку ХХ ст. аристократи відходили від цієї традиції, накриваючи стіл на 12 персон білосніжною скатертиною з вишитими гербами родини. У цей вечір часто стіл прикрашали ялиновим гіллям, а головна кімната мала ялинку, яку ставили у бібліотеці. Традиційно у темряві запалювали чудові свічки, які додавали таємничої атмосфери зимовому святу. Вечеря була не такою, як зазвичай, бо страви, які за чергою подавали слуги, уже стояли на столі. Але це не означало, що присутні могли їсти скільки завгодно. Треба було дотримуватися правил savoir-vivre (дослівно — життя і правила доброго тону), щоб наступного дня не болів живіт. В аристократичних родинах святкова вечеря поділялася на дві частини, була довгою і неспішною з розмовами та святковими колядками.
Якщо певну страву вже прибрали з аристократичного столу, вона ніколи не поверталася на головний стіл. Їжа потрапляла до так званого другого столу — для працівників-чиновників чи вчительок. І до третього столу — для прислуги.
У дворянських оселях на межі ХІХ-ХХ століть і в міжвоєнний період про горілку, лікери та наливки мови зазвичай не було. Кожен день до вечері було червоне вино, але не як алкоголь, а як засіб для травлення. Це був лише один келих сухого вина.
У кожному шляхетському маєтку був один чи навіть кілька ставків, де розводили коропів, щук, линів, лящів і карасів. Щоб надати рибі вишуканого смаку й аромату, її щедро приправляли дорогими східними прянощами: шафраном, перцем, корицею, гвоздикою, імбиром та мускатним горіхом. До риби додавали родзинки й мигдаль та дуже дорогий у давні часи цукор (тростиновий), а також повидло і терті пряники.
А посуд був з… гербами
До нас дійшли спогади 1901 року з Ланьцутського маєтку Потоцьких, власників Львівського палацу, та про їхній святковий стіл.
«Вечеря складається, як завжди, з традиційних страв: борщ з вушками, щука по-єврейськи, лин у холодці, смажена щука, короп з мигдалем, щука замість окуня в мигдалевому соусі, вареники, сочевиця, штрудель, кутя, натуральний маковий пиріг, вино і так далі, — йдеться у цих спогадах. — Вечеря пройшла дуже приємно, потім ми перейшли до подарунків, які я заздалегідь розклав у себе в кімнаті на ліжку. (…) Було багато радості, потім ми засвітили ялинку і вертеп. Ялинка була дуже гарна, а татів вертеп, наче щойно зроблений (1868 року), був прекрасний. Після колядки святого отця прозвучали по черзі всі колядки. Боже мій, скільки теплих, слізних спогадів…».
В інших описах святкового столу Потоцьких йшлося про такі страви: мигдальний суп, мальтійське консоме (простіше — бульйон), рибні кільця з хроном, щука під шафрановим соусом, короп під польським соусом, смажений лин, салат, кукурудза, французький десерт крокенбуш (різновид холодного десерту з малиновим морозивом, вершками та виноградом у карамелі, все заморожене). Окремі закуски: бутерброди, ікра зі шматочками лимона, оселедець, брейкери — булочки з начинкою, кутя, мак. Торти: штрудель звичайний, штрудель дрезденський, штрудель з джемом, штрудель з маком, торт маракуя, торт какао. Часто подавали гриби, вареники. Усе це було подано з вишуканим сервіруванням, зі старовинними столовими приборами. Часто страви подавали в родинному посуді з гербовими відзнаками.
Старі святвечори — найбільш сокровенні свята. Родина та друзі зустрічалися під час карнавалу, який тривав від Водохреща до Попільної середи. Тож часу на відвідини та розваги вистачало. Приїжджі робили записи в гостьовій книзі — гості та родина, яка відвідувала палац на свята, висловлювали свої враження та невеличкі побажання. Найближчий костел ставав центром, де зустрічалися на свята поміщики та місцева громада. Костел утримували за кошти поміщицької родини. На свята до костелу брали дітей, які якраз у ці дні мали канікули, а також найближчу прислугу, яка через приїзд гостей не їхала до своєї родини на свята.
Сто та більше років тому Святвечір був святом не живота, а духу, тому цей вечір, як релігійне свято, глибоко вкорінене в родинах поколіннями, мав бути тихим, мирним і скромним…
Максим БУТЧЕНКО, історичний дослідник
Оксана ЛОБКО, наукова консультантка