Різдво у палацах і у хатах довкола них

Аристократичні родини, які колись жили на Львівщині, ретельно дотримувалися традицій святкування. Так було, до прикладу, і у палаці графа Кароля Лянцкоронського у селищі Роздолі. Під час його зимових приїздів сюди свята відзначали з розмахом.

Напередодні Різдва жит­тя у Роздолі пожвавлю­валося. Рух на вулицях збільшувався, заможні мешкан­ці робили передсвяткові заку­пи, вибирали подарунки. Поли­ці місцевих магазинів і ринкові прилавки були переповнені різ­номанітними товарами. У Льво­ві, де у Лянцкоронських теж було помешкання і де родина в основному проводила час, роз­кішні крамниці змагалися між собою, щоб привабити покупців гарно прикрашеними вітрина­ми. Тут було більше можливос­тей для вибору.

В описах того періоду, що ді­йшли до нас, часто згадують сильний холод і сніг, який затри­мувався до весни на вулицях і додавав святкового настрою. Тому для пересування як у ве­ликому місті, так і у селах час­то використовували санчата. Ті у великих містах, хто не міг до­зволити собі власну карету або найняти екіпаж, з 1822 року мо­гли пересуватися омнібусом — великим критим транспортним засобом, запряженим двома або чотирма кіньми.

Бідним роздавали дрова, а панам несли гуску

У старій Польщі Різдвяний період також називали Годами. Він тривав від Святвечора — Ві­ґілії (24 грудня) — до Водохре­ща (6 січня). До свят ставилися особливо шанобливо. Благодій­ність добре сприймалася перед Різдвом. Під час Адвенту для аристократії та заможної бур­жуазії організовувалися числен­ні забави, раути чи базари, де збирали пожертви для бідних. Узимку бідним роздавали дро­ва, а у святкові дні дарували їжу, в тому числі всякі ласощі.

Презенти, що були важли­вим атрибутом свят у замож­них поміщицьких родинах, не завжди були дорогими за ці­ною. Але дорогими для сер­ця та дуже емоційними для тих, хто їх отримував. Це могло бути щось, створене своїми руками, це могли бути книги чи родинні альбоми, які довгі роки нагаду­вали про чудові часи, проведе­ні у колі родини. Діти навчали­ся вдома, отримуючи початкову освіту, і для них час, проведений з батьками, був дуже емоцій­ним, зміцнював родинні зв’язки. Своєрідним подарунком вважа­лися й святкові побажання, яки­ми обмінювалися члени сім’ї, ламаючи оплаток.

Нині приготування до свят обмежуються віґілійною вече­рею, але раніше вони охоплюва­ли весь день, особливо в селах: там із самого рання не мож­на було ні на хвильку прилягти, адже вважалося, що відпочинок цього дня може нашкодити й здоров’ю людей, і майбутньому врожаю. Саме задля здоров’я, успіху членів родини та добро­буту господарства люди вико­нували ритуальні дії й не по­рушували заборон. Цього дня особливо важливо було дотри­муватися всіх магічних правил, адже «яка Віґілія, такий і весь рік». Перед святковим столом читали молитву, запрошували священника.

Часто по кутах їдальні стояли величезні снопи із сухого колосся — пам’ять про минулий осін­ній урожай, надія на врожайний рік. Сніп, зазвичай житній, що називався віґілійним дідухом (dziad wigilijny), урочисто вноси­ли й ставили на покутті кімнати.

До святкового столу і вибо­ру меню теж готувалися окре­мо і завчасно, часто головною у цих справах була власниця дому. Деякі страви їли лише в цей час, тому продукти, необ­хідні для їх приготування, дово­дилося спеціально замовляти. Лянцкоронські теж так робили. Це були риба, певна дичина (ка­плуни, качки, фазани тощо) та мед, якщо його не мали у маєт­ку. Розповідають, що місцеві се­ляни були зобов’язані носити на Різдво до панського двору гус­ку — на знак шани до господа­рів. Сама вечеря повинна була складатися з пісних страв, при­готовлених зі складників, які, за традицією, походять із поля, саду, городу, лісу й води.

«Другий стіл» — учителям та прислузі

Раніше у традиції Святвечора кількість страв мала бути непар­ною: 13 — на столах магнатів, 11 — шляхти, 9 — міщан. На початку ХХ ст. аристократи відходили від цієї традиції, накриваючи стіл на 12 персон білосніжною ска­тертиною з вишитими гербами родини. У цей вечір часто стіл прикрашали ялиновим гіллям, а головна кімната мала ялин­ку, яку ставили у бібліотеці. Тра­диційно у темряві запалювали чудові свічки, які додавали та­ємничої атмосфери зимовому святу. Вечеря була не такою, як зазвичай, бо страви, які за чер­гою подавали слуги, уже стоя­ли на столі. Але це не означало, що присутні могли їсти скільки завгодно. Треба було дотриму­ватися правил savoir-vivre (до­слівно — життя і правила добро­го тону), щоб наступного дня не болів живіт. В аристократичних родинах святкова вечеря поді­лялася на дві частини, була дов­гою і неспішною з розмовами та святковими колядками.

Якщо певну страву вже при­брали з аристократичного сто­лу, вона ніколи не поверталася на головний стіл. Їжа потрапля­ла до так званого другого столу — для працівників-чиновників чи вчительок. І до третього столу — для прислуги.

У дворянських оселях на межі ХІХ-ХХ століть і в міжвоєн­ний період про горілку, лікери та наливки мови зазвичай не було. Кожен день до вечері було чер­воне вино, але не як алкоголь, а як засіб для травлення. Це був лише один келих сухого вина.

У кожному шляхетському ма­єтку був один чи навіть кілька ставків, де розводили коропів, щук, линів, лящів і карасів. Щоб надати рибі вишуканого смаку й аромату, її щедро приправляли дорогими східними прянощами: шафраном, перцем, корицею, гвоздикою, імбиром та мускат­ним горіхом. До риби додавали родзинки й мигдаль та дуже до­рогий у давні часи цукор (трос­тиновий), а також повидло і тер­ті пряники.

А посуд був з… гербами

До нас дійшли спогади 1901 року з Ланьцутського маєт­ку Потоцьких, власників Львів­ського палацу, та про їхній свят­ковий стіл.

«Вечеря складається, як за­вжди, з традиційних страв: борщ з вушками, щука по-єврейськи, лин у холодці, сма­жена щука, короп з мигдалем, щука замість окуня в мигдале­вому соусі, вареники, сочеви­ця, штрудель, кутя, натуральний маковий пиріг, вино і так далі, — йдеться у цих спогадах. — Вече­ря пройшла дуже приємно, по­тім ми перейшли до подарунків, які я заздалегідь розклав у себе в кімнаті на ліжку. (…) Було ба­гато радості, потім ми засвіти­ли ялинку і вертеп. Ялинка була дуже гарна, а татів вертеп, наче щойно зроблений (1868 року), був прекрасний. Після колядки святого отця прозвучали по чер­зі всі колядки. Боже мій, скільки теплих, слізних спогадів…».

В інших описах святкового столу Потоцьких йшлося про такі страви: мигдальний суп, мальтійське консоме (прості­ше — бульйон), рибні кільця з хроном, щука під шафрановим соусом, короп під польським соусом, смажений лин, салат, кукурудза, французький де­серт крокенбуш (різновид хо­лодного десерту з малиновим морозивом, вершками та ви­ноградом у карамелі, все за­морожене). Окремі закуски: бу­терброди, ікра зі шматочками лимона, оселедець, брейке­ри — булочки з начинкою, кутя, мак. Торти: штрудель звичай­ний, штрудель дрезденський, штрудель з джемом, штрудель з маком, торт маракуя, торт ка­као. Часто подавали гриби, ва­реники. Усе це було подано з вишуканим сервіруванням, зі старовинними столовими при­борами. Часто страви подава­ли в родинному посуді з гербо­вими відзнаками.

Старі святвечори — найбільш сокровенні свята. Родина та друзі зустрічалися під час кар­навалу, який тривав від Водо­хреща до Попільної середи. Тож часу на відвідини та розваги ви­стачало. Приїжджі робили запи­си в гостьовій книзі — гості та ро­дина, яка відвідувала палац на свята, висловлювали свої вра­ження та невеличкі побажання. Найближчий костел ставав цен­тром, де зустрічалися на свята поміщики та місцева громада. Костел утримували за кошти по­міщицької родини. На свята до костелу брали дітей, які якраз у ці дні мали канікули, а також найближчу прислугу, яка через приїзд гостей не їхала до своєї родини на свята.

Сто та більше років тому Святвечір був святом не живота, а духу, тому цей вечір, як релі­гійне свято, глибоко вкорінене в родинах поколіннями, мав бути тихим, мирним і скромним…

Максим БУТЧЕНКО, історичний дослідник

Оксана ЛОБКО, наукова консультантка