«Сказали нам — летіть в Афганістан…»

30 років тому, 15 лютого 1989-го, з цієї країни вийшли останні радянські війська

Той самий палац Тадж-Бек Хафізулли Аміна, зі штурму якого 27 грудня 1979 року і почалося радянське вторгнення в Афганістан. Після цього в палаці розмістився штаб 40-ї армії СРСР. Цей знімок я зробив на повному ходу з вікна автомобіля 1983 року, бо фотографувати палац, як секретний військовий об’єкт, було суворо заборонено. Нині від палацу лишилися руїни.

Кінець 1982-го і неповний 1983 рік я провів в Афганістані. А там 1983 рік розпочинався 21 березня, і був це 1362 рік за їхнім календарем. Про Афганістан прийнято згадувати у контексті минулої війни. Але був й інший Афганістан, не військовий. Це був паралельний світ, що жив своїм життям. Світ колоніальної адміністрації, яка мала зробити з Афганістану чергову прорадянську маріонетку.

Любовні пристрасті

Я не воював в Афганістані, працював там перекладачем у Держплані. Перекладачі за­безпечували функціонування радянських радників, лікарів, викладачів, інженерів, геоло­гів, військових, політпрацівни­ків. Радянські люди, шураві, як їх називали афганці, жили у Ка­булі в двох мікрорайонах, які називалися Старий і Новий. Старий був забудований за Хрущова чотириповерховими будинками, Новий — за Бреж­нєва. У Старому жили не тільки радянські фахівці, а й вершки афганської бюрократії та офі­цери армії. У тому мікрорайо­ні жили й радянські жінки, що повиходили заміж за афган­ців. Вони злобно шипіли: «Гос­поди, тільки-но втекли з клятої Совдепії, так вони і тут нас діс­тали!»

Одного дня Старий мікро­район Кабула облетіла три­вожна новина. З квартири, де мешкала секретарка на пріз­вище Акулова, полилася вода. На стукіт ніхто не відгукнувся, двері виламали, і в квартирі знайшли зарізану секретарку.

Подумали, що це справа рук душманів. Але навіщо їм уби­вати якусь секретарку? Душ­манам краще викрасти офіце­ра чи відомого фахівця (як це сталося 1981 року з Євгеном Охрімюком), щоби обміняти на котрогось зі своїх. Охрімюк очолював геологорозвідуваль­ну групу, пробув у Афганіста­ні пя’ть років, мав повертатися додому. Того самого дня, коли зустрів в аеропорту свою дру­жину, його здав у центрі Кабу­ла душманам його ж водій-аф­ганець. Радянське керівництво на обмін Охрімюка не пішло, вважало, якщо погодиться, то викрадення стануть лавинопо­дібними. Бранця стратили.

Убивство Акулової швид­ко розкрили. Виявилося, воно сталося на ґрунті ревнощів. До жінки учащав армійський полковник. Про це довідалася його дружина й зарізала конку­рентку. Щоб змити сліди, від­крила крани з водою. Дружину полковника засудили. Самого полковника повернули в СРСР. Отакою виявилася ціна пере­любу.

Людей виловлювали для служби в армії

Афганській армії бракувало бійців. І вона вдавалася до ло­вів на людей. Я краєм ока з ма­шини бачив таку облаву. Шум, суєта, крики…

Вулицю в районі недалеч­ко від центру у другій полови­ні дня, ближче до кінця роботи, перекривали, блокували кри­тими військовими вантажівка­ми й солдатами з офіцерами. І всіх чоловіків від 16 до 55 років без розбору кидали у ванта­жівки та везли у комендатуру. А там вже розбиралися. Якщо нема знайомих із ЦК Народно-демократичної партії Афганіс­тану, ХАДу, царандою, то вби­рали у військову форму, в руки ППШ — і ти вже в армії.

У нинішньому Афганістані таке саме відбувається.

Як артисти ставали учасниками бойових дій

До Кабула з Союзу з про­пагандистським туром при­літали зірки естради й кіно. Виступали у Радянсько­му культурному центрі. 1983 року прилітали Йосип Коб­зон і кіноактор Микола Оля­лін. У квітні Олялін презенту­вав нудний фільм «Спекотне літо в Кабулі», в якому зіграв роль лікаря Мельникова. Осо­бливо «потішили» кадри, коли професор Федоров (голо­вний герой) з афганською ді­вчиною їде в міському автобу­сі до хворого у бідний район міста. Насправді всі радянські працівники їздили на роботу й поверталися з неї тільки тран­спортом, прикріпленим до їх­ніх організацій. Живими з поїздки у громадському тран­спорті не вийшли б.

Після виступів офіцери за­прошували артистів до себе, накривали щедру «поляну», випивали і проголошували незліченні тости. Після черго­вого такого тосту, розчулив­шись, робили своїм улюблен­цям подарунки. Зазвичай виписували посвідчення учас­ника бойових дій, яке на бать­ківщині давало і понині дає пільги.

Перше знайомство з секонд-хендом

У Кабулі я вперше побачив прообраз нинішнього секонд-хенду, що у крамницях гордо іменується «одягом з Євро­пи».

Це була так звана парва­ністка. Слово це походило від вислову «парва ніст», що означає «гаразд», «все нор­мально», «нічого страшного». Парваністка — це жалюгідний торговий куточок зі шмат­тям на виїзді зі Старого мі­крорайону, де крамарі збува­ли недоношений одяг з країн першого світу, що мав роз­поділятися серед афганських бідняків як гуманітарна допо­мога Заходу. Однак до них не доходило нічого, все прода­валося. Серед тих лахів ак­тивно копирсалися й торгува­лися дружини наших офіцерів і радників, перекладачки, се­кретарки та медсестри. Бо той одяг виглядав привабли­вішим за те убозтво, яким радувала своїх споживачів вітчизняна легка промисло­вість.

При цьому нашим людям було суворо заборонено купу­вати щось на парваністці. Бо вона стала справжньою міною проти ідеології могутнього Союзу, який мав стати модел­лю розвитку для нового Афга­ністану. Виходило, що недо­ношені американські джинси і сукні із дешевенькою мета­левою прикрасою у вигляді якірця ставали досяжною мрі­єю для радянської жінки. Нам казали, що підступні амери­канські журналюги тільки й чекають нагоди тихцем сфо­тографувати нас серед ото­го гуманітарного дрантя, аби потім розмістити ці фото у па­сквілях на СРСР. Але посоль­ська заборона на наших жінок не діяла.

Навіть якщо були діти, жінки — знищували весь кишлак

Цю історію розповів мені Ігор Бражников, який давно живе з родиною за кордоном.

«1986 року я прибув до села Чернігівки Приморського краю на Далекому Сході після закін­чення Іркутського вищого вій­ськового авіаційного інженер­ного училища. Мав 22 роки, і приїхав з дружиною Світла­ною. Потрапив в ескадрилью полку штурмовиків СУ-25. По­льоти щодня, вставав о чет­вертій ранку, бо о пів на п’яту виходимо за будь-якої погоди.

Через рік пішла розмова, що дві ескадрильї підуть на Афган на заміну двох звідти, десь со­рок літаків. Літаки були в Афга­ні, а персонал перед відправ­кою посилали на три місяці у полк СУ-25 на летовище у місті Чирчик, Узбекистан, для аклі­матизації. А в самому Афга­ністані перехворіло відсотків 70 особового складу — гепатит, малярія, навіть тиф. З гепати­том сорок п’ять діб провалявся в шпиталі. Нас літаком відпра­вили. В жовтні 1987-го прибув до Афганістану.

Надавали підтримку тим літакам, які йшли на бомбо­метання. Навіть якщо були діти, жінки — все одно зни­щували весь кишлак. Вилі­тало 4−8 літаків із бомбами. Застосовували заборонені ОДАБи. Бомба у повітрі ді­литься, одна частина розтіка­ється газом, друга падає на парашуті, вибухає, детонує, і у радіусі тридцяти метрів випа­люється усе живе. Деякі бом­би були заряджені лезами або ж кульками, які розлітаються і шинкують живу силу. Душма­ни застосовували «Стінгери» на зльоті літака чи на посад­ці. СУ-25 підіймався макси­мум на 5 кілометрів, бо кабіна у нього негерметична… Також наші літаки скидали бомби з листівками із закликами до миру, дружби.

У нашій ескадрильї був Руцькой. Якось він не повер­нувся на базу. Технік питає: «Де Руцькой?». Командир зблід, каже: «На власні очі ба­чив, як його збив пакистан­ський F-16».

Руцькой був бойовий офі­цер. Літав на усіх типах лі­таків. Здійметься у повітря, подивиться, звідки ведуть во­гонь, прилетить до нашої ес­кадрильї і вилітає бомбити. Засік, що пуски ракет були з боку Пакистану. Бере четвір­ку СУ-25 і летить до Пакиста­ну бомбити. Тут командир ес­кадрильї бачить, як вибухає літак Руцького — влучила ра­кета, але Руцькой встиг ката­пультуватися. Згори побачив душманські машини. У кріслі, що катапультується, є пере­давач, називається «Комар», який передає сигнал SOS. Руцькой, коли приземлився, його вимкнув, щоб не засікли локаторами. Приземлився коло річки, скинув із себе все, скочив у річку, і його поне­сло у глиб Пакистану. Це було вночі. Вранці вибрався з річки і пішов у бік Афганістану. По­бачив кочівників на віслюках. Сказав їм: «Я російський рад­ник. Допоможіть дістатися до своїх, вам заплатять, дадуть рису». Не пройшли й п’яти кі­лометрів, як їх наздоганяють вершники на конях, Руцько­го забрали і відвезли до Па­кистану. Почалися перемови­ни на рівні керівників урядів СРСР і Пакистану, і Руцько­го викупили за великі гроші, зброю, провіант, і доставили у Москву.

Двоє наших загинуло. Льотчика збили, начальни­ка групи розвідки Олексан­дра Плюсніна. Вночі полетів, і його збили ракетою. Нічого від нього не лишилося. Душ­мани віддали тільки підвісну систему (ремені) і пасемця волосся. З душманами були домовленості, щоби родичам щось віддати. Вони до місця падіння літака навіть не під­пустили.

І технік загинув на обслу­говуванні. Це була випадко­вість — на злітно-посадкову смугу сідав СУ-22 афганських ВПС з пошкодженими галь­мами після бойового вильоту. Технік на автомобілі якраз ви­їхав на смугу, і у нього врізав­ся літак. Загинули усі. Це було в Баграмі, за 40 кілометрів від Кабула.

Ще випадок був: хтось під­клав гранату з висмикненою запобіжною чекою під сидін­ня автомобіля комбата. Водій під сидінням шукав ганчірку і помітив гранату.

Якось їдемо на обід. По­мітили бійця — щось копає за колючкою. Хтось пожартував: «Зараз побачимо, як ноги лі­тають (за колючим дротом за­мінована територія)».

Повертаємося з обіду — нема того хлопця. Кажуть, пі­дірвався, ногу відірвало, до шпиталю повезли. Ось такий пророчий чорний гумор…"