«Ви б краще написали, скільки ночей я недоспала…»

На початку минулого століття двічі в один і той самий день з інтервалом у п’ять років над селом Пелехівщина на Полтавщині сяяла щаслива зірка. 1 грудня 1913 року в родині хлібороба Іларіона Майбороди народився син Георгій. А рівно через п’ять років, 1 грудня 1918-го, — Платон. Їхній прадід колись чумакував, батько і мати співали у церковному хорі. А світло тієї зорі було сповнене ще й дивовижної музики і осяяло їм шлях до вершин мистецтва. Обидва стали видатними композиторами.

Георгій Майборода знамени­тий насамперед як майстер ве­ликих класичних форм. Це, зо­крема, опери «Милана», «Арсенал», «Тарас Шевченко», «Ярослав Му­дрий». З-поміж інших творів мае­стро — три симфонії, симфонічні поеми, концерти для скрипки з ор­кестром і для голосу з оркестром, кантати, хори, романси та пісні на вірші Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, А. Міцкевича, П. Тичи­ни, В. Сосюри, А. Малишка, оброб­ки народних пісень, музика до кіно­фільмів.

Вершинні досягнення його на п’ять років молодшого брата — не­мов дзеркальне відображення здо­бутків Майбороди-старшого. Пла­тон Іларіонович також працював над великими музичними форма­ми — створив вокально-симфоніч­ні поеми «Тополя» на вірші Т. Шев­ченка, «Кров людська — не водиця» на вірші М. Стельмаха, низку сим­фонічних та вокально-симфонічних полотен. Але найбільше славетний своїми піснями.

Достатньо мовити лише три сло­ва — «Рідна мати моя», і будь-хто відразу заспіває геніальну «Пісню про рушник» на вірші Андрія Ма­лишка, хоча може й не назвати імен її авторів. Немає у світі українця, який би не знав цього гімну Матері. Він однаково зворушливо і непере­вершено звучить у виконанні і таких метрів, як Дмитро Гнатюк чи Квітка Цісик, і самодіяльних співаків, і у ро­динному колі, коли діти вшановують найдорожчу людину. Свідком наро­дження шедевру була мама компо­зитора Одарка Єлисеївна.

— Ми з Малишком Андрюшею жили тоді ще в одній квартирі, — згадувала вона. — Заходжу до них, а вони про щось буркотять, стиха ла­ються між собою. Я й кажу: «Що ви там пишете й пишете про одне й те саме… Ви б краще написали, скіль­ки ночей я недоспала, скільки тебе, Платошо, і твого брата Жору прово­джала в дорогу, скільки своїх очей виплакала вам услід»… Вони зир­кнули один на одного, потім гляну­ли на мене і відразу ж стали — мов їх підмінили. Й не зронивши ні сло­ва, зачинилися. І вже не виходили — ні опівдні, ні ввечері… Я ж пережи­ваю… Під ранок прочиняю двері, а там диму — хоч сокиру вішай. Пла­тоша за роялем, бачу, сидять мої хлопці — голі по пояс, але щасли­ві, мов діти. Коло них порожніх пля­шок — ну, ціла батарея… А загледіли мене — взяли за руки і почали на­вперебій, чуть не злякали: «Мамо, мамо, послухайте! Це про вас». Платошка відкашлявся й почав пер­шим: «Рідна мати моя, ти ночей не­доспала… І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала…». Затим, як умів, співав Андрюша. Далі вдвох, я ж слухала й слухала… А потім ми обнялися втрьох — і вже не стриму­вали сліз…

А ще ж знаменитий «Київський вальс» («Знову цвітуть каштани…»), перші такти якого десятки років були позивними Українського ра­діо, «Вчителько моя», без якого й сьогодні годі уявити жоден шкіль­ний випускний бал, «Моя стежина» («Чому, сказати, сам не знаю…»), «Ми підем, де трави похилі» та ще чимало пісень-перлин на Малиш­кові вірші. І хоча Платон Іларіоно­вич писав на тексти й інших пое­тів, саме Андрій Самійлович — його улюблений співавтор і друг, і цей творчий тандем є справді феноме­нальним.

Життєві стежини братів, хоч і різняться, та все ж тісно пере­плетені. Обидва закінчили ком­позиторський факультет по класу Левка Ревуцького, обидва пішли добровольцями на фронт під час Другої світової. У 1957 році в один день отримали почесні звання за­служених діячів мистецтв Украї­ни. 1960-го Георгій, як і належить старшому братові, «випередив» Платона — під час Декади україн­ського мистецтва у Москві став народним артистом СРСР, «пере­скочивши» щабель народного ар­тиста України (як, до речі, тоді ж Дмитро Гнатюк). Утім, іще 1950 року Платонові Майбороді прису­дили Державну премію СРСР (тоді Сталінську). Звання народного ар­тиста України Платон Іларіоно­вич отримав у 1968 році, а от Геор­гій Іларіонович офіційно його так і не мав — такою була радянська іє­рархія. Звання народного артиста СРСР Платонові Майбороді при­своїли у 1979 році.

У 1962 році Майборода-мо­лодший став, як і Павло Тичина та Олесь Гончар, першим лауреатом щойно встановленої тоді Шевчен­ківської премії. Георгій отримав її наступного року.

Обидва входили до складу прав­лінь Спілок композиторів СРСР і України, а у 1967−1968 роках Геор­гій навіть очолював її. Тричі обирав­ся депутатом Верховної Ради Украї­ни. Обидва брати були нагороджені найвищими в СРСР орденами — Ле­ніна. Але найцікавіше і, можливо, найнеймовірніше (принаймні для тих, хто обізнаний з радянськими реаліями) те, що, попри всі титули і статуси, ні Георгій, ні Платон Май­бороди не були членами Комуніс­тичної партії.

Платон Майборода пішов у ві­чність 8 липня 1989 року, 6 грудня 1992-го — Георгій. Поховані у Києві на Байковому цвинтарі.

…А рівно 67 років тому ясна зоря засіяла над Буковиною — 30 листо­пада 1951 року в карпатському селі Рівня неподалік Вижниці народив­ся Назарій Яремчук. Іще малень­ким хлопчиком він старанно виво­див для своєї матусі: «Рідна мати моя…». Коли Назарчикові виповни­лося 10 років, помер батько, маму він втратив у 1971-му, коли саме йшла робота над знаменитим му­зичним фільмом «Червона рута». Сам Назарій прожив до болю мало — зірка його життя згасла 30 червня 1995 року, але її світло зігріває нас і сьогодні.