Ні провалу, ні прориву

Чи став візит Володимира Зеленського до Сполучених Штатів Америки, який тривав тиждень, доленосним? Та чи переламає він хід війни? На цей візит українська влада ро­била великі ставки та мала явно завищені очікування. Що Україна отримала у сухому залишку?

Аналітики та експерти дають суперечливі оцінки вояжу україн­ського президента. Одні нещадно критикують і переконують, що візит був провальний та супроводжувався скандалами, інші оці­нюють як цілком успішний та «потужний». Насправді ані провалу, ані тріумфу не сталося. Зважаючи на те, що вибори президента Сполучених Штатів Америки вийшли на фінішну пряму (до голосу­вання залишилося трохи більше місяця), там всі і все підпорядко­вано запеклій виборчій кампанії. За великим рахунком, їм зараз не до Зеленського. Але не він обирав час візиту. Нагадаю, президент України поїхав у США на щорічне засідання Генеральної асамблеї ООН, де мав виступ. Причому постійний представник росії в ООН небензя намагався зірвати виступ Зеленського, але безуспішно.

Попри складний час для візиту, український президент виконав програму максимум — зустрівся з чинним президентом США Джо Байденом, з кандидаткою у президенти від демократів Камалою Гарріс та з кандидатом від республіканців Дональдом Трампом, який спочатку відмовлявся від зустрічі з українським лідером. Від­так Зеленський зміцнив як свої особисті позиції, так і позиції Украї­ни. Бо, ніде правди діти, інтерес та емпатія американців до України після понад 2,5 року війни помітно зменшилась. І це закономірно. Світ втомився від війни в Україні. Візит Зеленського бодай на кіль­ка днів повернув увагу американців до трагічних подій в Україні. Україна повернулася на перші шпальти американських медіа. І сумнозвісний скандал з відвідуванням заводу з виробництва зброї у Пенсильванії, за іронією долі, сприяв цьому.

Звинувачення у тому, що візит Зеленського на завод зіпсував стосунки з республіканцями, як на мене, були притягнуті за вуха. Трампісти, які звинуватили посла України у США Оксану Маркаро­ву у некоректній організації візиту Зеленського на військовий за­вод, де його супроводжували лише представники демократів і це, мовляв, можна розцінювати як «втручання у вибори», діяли у сво­єму звичному стилі — шукали хейту і скандалу. Бо вся їхня виборча кампанія побудована на претензіях та ненависті. Їм байдуже, кого ненавидіти — емігрантів чи Зеленського. Головне, знайти для цьо­го хоч якийсь привід, зачепитися і роздмухувати скандал. Згодом самі збагнули, що перегнули палицю і переграли самі себе. Трамп після невдалої спроби демаршу «охолонув» і провів з українським президентом зустріч у «теплій атмосфері». Втім, іншої поведінки від непередбачуваного і непослідовного Трампа годі було чека­ти. А той факт, що після вимахувань він таки погодився на зустріч із Зеленським, свідчить, що не все так добре у трампістів. Це ще велике питання, кому ця зустріч була більш вигідна. Бо в Америці українська діаспора становить понад мільйон. І ще кілька мільйо­нів — польська діаспора тощо. І демонстративна неповага Трампа до президента країни, що потерпає від російськоі агресії, була б вкрай негативно сприйнята цими потенційними виборцями. Від­так, Трамп мусив (чи команда його змусила) наступити на горло власним амбіціям і уважити українського гостя. Зеленському ця зу­стріч була потрібна, щоб зберегти двопартійну підтримку України.

Щодо утаємниченого і загадкового «плану перемоги», який до США повіз президент Зеленський, і який за день до від’їзду «був го­товий на 90 відсотків», то тут також не варто було сподіватись сен­сації. Планувати можна що завгодно. Та й словосполучення «план перемоги» звучить красиво… Все, як любить команда президента України. Але усім очевидно, що перемога у війні з таким ворогом, як росія, не буде досягнута внаслідок чи згідно з будь-якими плана­ми. План може бути один — бити ворога до остаточного знищення. Для цього Україні від союзників потрібні гроші і зброя. Багато зброї. У тому числі дальнобійної. Тільки це і варто нині просити. Все ре­шта, як, наприклад, вимагати вступу України до НАТО, як люблять казати наші можновладці, не на часі. Не треба зараз розпорошува­ти увагу і енергію союзників. Усьому свій час. Щодо дозволу бити американською зброєю в глиб росії, тут також не варто було чека­ти прориву. У розпал запеклої виборчої кампанії ніхто не ризикне робити різких провокативних рухів, які дадуть конкурентам привід спекулювати на темі потенційної ядерної війни, що може вплину­ти на настрої виборців. Та й путін підстрахувався. Напередодні ві­зиту Зеленського до США оголосив про зміну ядерної доктрини. Ядерний шантаж — єдиний і останній аргумент росії, на який ще зважає Захід. путін його застосовує щоразу, коли треба зв’язати руки нашим союзникам. Цього разу він не просто лякав ядерною зброєю, а вдався до формальних дій — зміни стратегії. Це для того, щоб загострити на ядерній тематиці увагу наших західних союзни­ків. Бо ядерні лякалки з уст кремлівських пропагандистів вже нікого не вражають. Тому путін був змушений сам «розмахувати ядерним кийком». А це означає, що він добряче злякався наслідків візиту Зеленського. І це було ще до того, як Ізраїль потужними бомбами знищив у бункері лідерів терористичної організації «Хезболла». Відтак з`явилась надія, що і бункер путіна не є недосяжним.

Звісно, доля війни вирішується на полі бою, але дипломатич­ні зусилля також вкрай потрібні. Вони насамперед чинять тиск на росію, загострюють увагу світової спільноти на агресії проти України і змушують союзників більш ретельно виконувати свої зобов’язання. Крім того, окрім видимих результатів таких вояжів, як, наприклад, виділення Україні довгоочікуваних 7,9 мільярда до­ларів допомоги, зазвичай є таємні домовленості і обіцянки. Зо­крема можемо припустити, що офіційний дозвіл на використання дальнобійної зброї в глиб росії ми незабаром отримаємо. Якщо вже не отримали. Тож чекаємо з фронту добрих новин…