«Зерновий» конфлікт Польща — Україна: треба зробити перший крок назустріч

Іще зовсім недавно, наприкінці серпня, правляча консервативна партія «Право і Справедливість» (ПіС) мала підстави сподіватися, що за підсумками виборів матиме у Сеймі одноосібну більшість (приблизно 230 із 450 мандатів). Таку надію давала ПіСові погана соціологія блоку «Третій шлях», який утворили центристська партія «Польща 2050» і селянська партія (PSL).

Оскільки «Третій шлях» є блоком, то виборчий бар’єр для нього не 5%, як для партії, а цілих 8%. І от наприкінці серпня «Третій шлях», який раніше, на думку соціологів, до Сейму проходив, різко втратив рейтинг. Опитування давали «Третьому шляху» 6−7% голосів, а значить, до Сейму ця політсила не потрапляла… За таких розкладів, якби ПіС набрав на виборах близько 38% (а такі прогнози соціологів були), консерватори могли б сподіватися на збереження одноосібної більшості після виборів.

Але згодом рейтинги «Третього шляху» трохи зросли. За даними опитування Social Changes для порталу wPolityce. pl, оприлюдненого 14 вересня, «Третій шлях» набирає 9%, а значить, до Сейму проходить. ПіС може розраховувати на 39%, ліберальна «Громадянська платформа» — на 32%, антиукраїнська «Конфедерація» — на 10%, а «Лівиця» — на 7%.

Голоси усі шукають у фермерів…

За таких розкладів голосів для одноосібної більшості у Сеймі ПіСу забракне. Але, найімовірніше, трохи недобере голосів для більшості й потенційна опозиційна коаліція — у складі «Платформи», «Третього шляху» й «Лівиці». Маємо тупик, наслідком якого може стати слабкий уряд меншості, а у перспективі — дострокові парламентські вибори.

Звісно, є ще «Конфедерація»: якби приєдналася до якогось із двох таборів, що конкурують, більшість би склалася. Але «конфедерати» кажуть, що не підуть ані до ПіСу, ані до «Платформи». Своєю чергою, «злягатися» з відверто антиукраїнською «Конфедерацією» дуже «невдобно» як консерваторам, так і ліволіберальній опозиції. Усі польські політсили, що можуть пройти до Сейму, крім «Конфедерації», однозначно виступають на підтримку України, яка бореться з російським агресором.

Отже, аби мати більшість у Сеймі, додаткові голоси потрібні як ПіСу, так і «триголовій» опозиції. Де взяти ці голоси? Консерватори зробили ставку на польських фермерів — із розрахунком на те, що вдасться відібрати голоси у PSL. Мовляв, «селяни» пішли у не зрозумілий їхньому «ядерному» електорату блок, тож цих виборців можна перехопити… Як саме? Заборонивши імпорт українського збіжжя, яке, на думку багатьох польських фермерів, обвалює закупівельні ціни на зерно на внутрішньому ринку Польщі.

Як зреагувала на «залицяння» ПіСу до фермерів «Платформа»? Досить «креативно» — вирішила також поборотися за голоси фермерів. Як наслідок, від проєвропейської «Платформи» до Сейму йде Міхал Колодзєйчак — лідер «Агроунії», на акціях якої… топтали прапори Європейського Союзу. Кандидат у прем’єри від «Платформи» Дональд Туск днями навіть їздив з Колодзєйчаком до Брюсселя, де просив Єврокомісію продовжити заборону на імпорт українського збіжжя до ЄС після 15 вересня… Звісно, беруть участь у боротьбі за голоси фермерів і політики селянської партії, відповідно вони також проти присутності українського зерна на польському ринку.

Очевидно, що до парламентських виборів, тобто до 15 жовтня, польські політики робитимуть усе, аби здобути додаткові голоси. А значить, «сага» про українське зерно, від якого вони «героїчно» захищають польських виробників сільгосппродукції, триватиме… Такі реалії.

«Тиснути на ЄС» — не варіант

За цих умов офіційний Київ обрав, схоже, варіант, який можна умовно назвати «тиснути на ЄС». Тобто підкреслювати, що з точки зору права Європейського Союзу, членом якого прагне стати Україна, ми усе робимо правильно (у чому немає жодних сумнівів). От і Єврокомісія заборону на імпорт українського зерна скасувала…

Схоже, така лінія офіційного Києва спричинила у польському уряді додаткове роздратування. Адже цей уряд уже тривалий час «воює» з Брюсселем, відстоюючи власне бачення розвитку євроспільноти (як «Європи націй», а не «Сполучених Штатів Європи», на які, переконаний польський уряд, хочуть перетворити ЄС «брюссельські бюрократи»). Варшава розлючена тим, що Київ, на її думку, у «пшепиханках» Польщі з Брюсселем став на бік останнього…

Києву також не варто, як на мене, намагатися представити на міжнародній арені позицію Варшави як таку, що ллє воду на російський млин. У польському уряді, який заради підтримки України зробив дуже багато (зрештою, і далі робить — президент Польщі зараз у Нью-Йорку, на сесії Генасамблеї ООН, виступає на підтримку України в її боротьбі з росією), такі натяки спричиняють однозначно негативну реакцію.

То що ж нам робити?

Добрі відносини між Україною і Польщею — надто дорога річ, аби можна було дозволити зіпсути її окремо взятим «зерновим» непорозумінням. Хай навіть конфліктом, хай навіть серйозним… З обох сторін зроблено багато помилок, і ситуацію треба негайно виправляти.

Хто може зробити перший крок назустріч своєму стратегічному партнерові? Ураховуючи усю напругу передвиборної ситуації у Польщі (а пристрасті, повірте, там просто зашкалюють, це політична боротьба не на життя, а на смерть!), а також абсолютну неприпустимість для України ситуації, коли вона в умовах війни втратить такий надійний тил, яким для неї є братня Польща, — я би запропонував зробити такий перший крок Києву.

Так, попри те, що Україна у цьому конфлікті почувається правою… Наприклад, можна заявити про те, що ми відмовляємося від намірів ввести заборону на імпорт польських овочів і фруктів (Київ каже, планує зробити це у відповідь на заборону Польщею імпорту українського збіжжя).

Ну, а якщо на такий або схожий крок назустріч стратегічному партнеру все ж не знайдеться політичної волі (хоча, як на мене, таку волю знайти треба), то принаймні до виборів у Польщі Києву варто утриматися від оцінок, які у Варшаві можуть сприйняти як рух у напрямку до подальшої конфронтації. І так, «тиснути на ЄС» у конфлікті з теперішнім польським урядом не варто, це тільки погіршить ситуацію.

А загалом, Києву й Варшаві треба зробити усе можливе, аби теперішнє загострення у польсько-українських відносинах не стало для них вироком.

На це зможемо сподіватися тільки тоді, якщо Польща й Україна негайно схаменуться й підуть на взаємні поступки. І хтось обов’язково мусить зробити перший крок…

До речі, про «потопельника» Анджей Дуда все-таки не говорив. «Потопельник» — це радше той, хто вже ніколи не випливе. А президент Польщі, говорячи про Україну, вдався до вислову «людина, яка тоне». Не найвдаліша аналогія, погоджуюся, але все ж не «потопельник»… Це краще. Бо залишає надію.