Чи краща змія за щура?

У цьому була здорова логіка. Наприкінці Другої Світової війни США накопичили 90% запасів всього світового золота, і тому зберігати золото, як світові гроші, було б неможливо без згоди США продати частину цього золота іншим країнам. Такого наміру США не мали, бо всі інші валюти, крім американського долара, були ненадійними. США погодилися продавати золото виключно за американську валюту по фіксованій ціні 35 доларів за унцію (для порівняння: унція зараз коштує близько 2000 доларів). Таке вирішення питання влаштовувало усіх, і у першу чергу відповідало потребам світової економіки, бо долар по суті прирівнювався до золота. Але на відміну від золота, доларів можна було надрукувати набагато більше, якщо виникала така потреба.

Знадобилося 25 років, перш ніж торгові партнери США — Німеччина, Франція, Велика Британія та інші — накопичили достатньо доларів, щоби викупити значну частину американських запасів золота. Вже наприкінці шістдесятих років ринкова ціна золота значно перевищувала ті 35 доларів за унцію, за які США мали зобов’язання забезпечувати пред’явника доларів. Тому США відмовилися від цього зобов’язання, щоби остаточно не позбутися усього свого золотого запасу.

Це означало кінець золота, як світових грошей, тому що ніяка інша валюта, дивлячись на досвід долара, не мала наміру прив’язати себе до золота за фіксованою ціною. Але була ще інша, більш важлива, причина, чому США, Японія, Німеччина, Франція, Канада, Італія, Велика Британія та інші економіки відмовилися прив’язувати свою валюту до золота. Уряди усіх цих країн вже усвідомили, що слід зберегти можливість для своїх нацбанків друкувати стільки паперових грошей, скільки може знадобитися у разі економічної кризи.

На зміну Бреттон-Вудській системі прийшла Ямайська, яка створила «спеціальні права запозичення» МВФ для створення банківських резервів.
У чому був сенс прив’язати усі валюти до золота? Головним чином у тому, що жодна країна не могла маніпулювати курсом своєї валюти щодо інших валют.

А якщо ваша країна є великим експортером товарів, то вона зацікавлена зменшувати курс своєї валюти до валюти країни, куди вона продає товар. Це тому, що у цьому випадку експортер отримує за проданий там товар більше грошей у перерахуванні на власну валюту. А витрати на виробництво товару здебільшого здійснюються саме у власній валюті.

Оскільки і США, і Японія, і Німеччина, і Франція є великими експортерами, всі вони зацікавлені знижувати курс своєї валюти щодо валюти торгового партнера. Але такі дії торгових партнерів призвели би до нескінченних валютних війн. Щоби цього не сталося в умовах відсутності прив’язки валют до золота, національні банки 20 найбільших економік світу прийшли до розумного висновку не гратися у валютні ігри. Переможців у цій грі не буде, а будуть лише переможені. На місце золота, яке стабілізувало курс валют одне до одного, прийшла згода 20 найбільших економік світу підтримувати таку стабільність за допомогою консультацій між їхніми нацбанками. Оце порозуміння між 20 найбільшими нацбанками світу, а також їхніми міністрами фінансів дозволяє досі обходитися без прив’язки валют до золота або якогось іншого еквіваленту, який шанується усіма торговими партнерами. Тому ми можемо сказати, що у 1971 році на зміну золоту, у світовій економіці прийшла довіра між найбільшими нацбанками та міністерствами фінансів світу. Це була згода не вдаватися до односторонніх дій, що можуть суттєво вплинути на курс між валютами.

У 2008 році росія була впливовим членом Великої двадцятки і могла відігравати дуже позитивну роль у підтриманні стабільності світової фінансової системи. Коли того року сталася світова фінансова криза, росія замість того, щоби підтримати економічну систему, завдяки якій вона казково збагатилася, почала діяти навпаки. Вона намовляла Китай завалити долар синхронними з росією діями на ринку державних облігацій США. Про це згадував тодішній міністр фінансів США Генрі Полсон у інтерв’ю британській газеті «Файненшл таймс». Китай відмовився, бо такі дії скоротили би китайський експорт на американський ринок, який був критично важливим.

Крім того, як відомо, росія напала того року на Грузію і «віджала» в неї Абхазію та Південну Осетію. В кремлі були впевненими, що США та Європа через важкі проблеми, пов’язані з фінансовою кризою, нічого їй не зроблять. З цього, 2008 року, починається поступове усвідомлення фінансовими колами США, ким є уряд пітерської шпани. Але нафтогазові компанії США ще не усвідомлювали у той час, з ким вони мають справу. Тільки після неспровокованої агресії 2022 року вони раптом збагнули, що їхні інвестиції у росії за правління цієї шпани були занадто ризикованими і тому помилковими. Сподіваємося, що їхнє сприйняття кремлівських байкарів — нинішніх та майбутніх, буде таким самим, як у фінансовому співтоваристві США. Захоплення газового ринку Європи також йшло успішно для росії завдяки сприянню канцлера Ангели Меркель. Очолюваний нею уряд все збільшував залежність Німеччини від російського газу. Завдяки такій підтримці росія невпинно відбирала частку ринку Європи у свого конкурента — Норвегії. Їй вдалося довести свою частку до 42%.

Наразі Норвегія вже повернула собі частку європейського ринку трубного газу, який втрачала протягом двох десятиліть. Ось чому слово «Норвегія» викликає в пітерської шпани нервову реакцію.

Наступного, 2009 року, за сприяння Ангели Меркель, прем’єр України Юлія Тимошенко підписала кабальну газову угоду з росією. Щоправда, коли Тимошенко опинилася за гратами через підписання цієї угоди, пані Меркель втрутилася, щоби ув’язнену перевели з Качанівської колонії до харківської лікарні. Тож консультації між прем’єрами України та Німеччини напередодні підписання цієї угоди, все ж принесли користь Тимошенко.

Захоплення газових площ і родовищ Криму по суті було підготовлено газовою угодою від 2009 року. Тому, що ця угода неминуче призводила до величезного боргу України перед росією на суму у 250 мільярдів доларів. Цей намальований на папері «борг» мав бути основою для вимог росії передати їй права на володіння та експлуатацію кримських газоносних площ, а також родовищ державної української компанії «Чорноморнафтогаз».

Нагода захопити газові площі силою сталася у березні 2014 року, знову ж таки за сприяння Ангели Меркель, яка заблокувала санкції проти «Газпрому». Саме такі санкції проти головного вигодонабувача захоплення Криму, яким був «Газпром», могли зупинити цю крадіжку українських газових ресурсів.

Мінські угоди 2015 року теж були підписані за сприяння пані Меркель. Вона знала, що вони є прологом до широкомасштабної російської агресії, як тільки будівництво альтернативного шляху транспортування російського газу до Європи — Північного потоку 2 — буде завершене. Це все тому, що пані Меркель, так само, як і її дрезденський приятель путін, з самого початку своєї каденції не вважала Україну суверенною державою.
Крах пітерської шпани після агресії 2022 року вже відбувся і надалі триває. А все тому, що вони дійсно вірили у непереможність російської армії, бо 75 років принижували значення американської допомог під час Другої світової війни. Тепер стає зрозумілим, чому американці
надавали таку всеосяжну допомогу росії з 1941 по 1945 рік, хоча і розуміли, що вона не поверне наданий їй кредит. Вони були настрашені та навіть впевнені, що без такої допомоги росія не втримається проти німецьких військ. А росія настільки повірила, що це вона одна перемогла гітлерівську Німеччину, що не змогла навіть збагнути: якщо США нададуть допомогу Україні, то і на російські збройні сили чекає доля нацистського вермахту. У березні 2023 року крах пітерської шпани проявився ще й у тому, що до російського бюджету потрапило відрахувань від продажу нафти у два рази менше, ніж у березні 2022 року. А відрахування до бюджету від експорту нафти є тою основою, завдяки якій вона тримається при владі. Вони кажуть: «Це ми забезпечуємо 50% надходжень до бюджету і тому вважаємо, що маємо більше прав розпоряджатися цими надходженнями».

Ще на початку 16 століття Нікколо Макіавеллі, ознайомившись з функціонуванням акціонерного банку, сказав: «Коли-небудь і держави будуть організовані за таким принципом: хто вніс більшу частку, той і має більше впливу щодо політики банку».

Акціонерне товариство під назвою «РФ» працює саме за таким принципом.

А влада, врешті-решт, це і є можливість розпоряджатися бюджетними коштами на свій розсуд.

Яка б нова команда не прийшла до влади у кремлі, вона стикнеться з першочерговим завданням — зняттям західних санкцій з суб’єктів російської економіки. Тому, що без доступу на ринки ЄС та США російська економіка довго існувати не зможе. І навіть найдемократичніші з демократичних політичних сил, якщо прийдуть до влади у кремлі, не зможуть досягти зняття санкцій в одну мить. Бо це є процесом, а не одномоментною дією. І тому з боку російського бізнесу виникає попит на команду, яка зможе прискорити цей процес: зняття з нього санкцій.

Одною з таких команд є команда Ходорковського-Каспарова тому, що ці дві особистості мають непогану репутацію серед тих західних кіл виконавчої та законодавчої влади, від яких залежить зняття санкцій. Гаррі Каспаров з 2012 року живе поза межами росії, що йому ставлять у провину численні опозиціонери з росії.

Вони навіть звинувачують його у тому, що він використовує ім’я вбитого російського опозиціонера Бориса Нємцова для своєї популяризації. Але вони не мають рації.

Вони просто не розуміють, що Нємцов був так званою «сакральною жертвою» з метою залякати потенційних опозиціонерів. Ця влада радо вітає «контрольовану опозицію», але не сприймає опозицію некеровану.

Дуже вірогідно, що задовго до Нємцова цю «роль» сакральної жертви відвели Каспарову. Коли ж небайдужі люди з числа його шахових вболівальників дуже наполегливо порадили йому негайно залишити межі росії, він не став ставити під сумнів їхню обізнаність. Тому сумна доля Нємцова не могла не схвилювати Гаррі значно більшою мірою, ніж інших опозиціонерів росії.

Інша біографія у співвласника великої нафтогазової компанії «Юкос» Михайла Ходорковського. На відміну від Каспарова, він належить до російського олігархату. Відмінність лише у тому, що інші російські олігархи позбавили його майна. Та ще й посадили на 10 років.
Тому у разі його приходу до влади, він заплатить тим іншим олігархам тією ж монетою. У цьому випадку за акції компанії «Сургутнєфтєгаз», як пояснював Цвіркун Буратіну, не слід давати навіть «дохлої сухої мухи».

Але не слід висловлювання Ходорковського сприймати за чисту монету. Тому, що він від щирого серця підтримав окупацію Криму путінськими військами. Тільки путін пояснював загарбання газових родовищ Криму турботою про «рускій мір», а Ходорковський — «легендарною славою Севастополя» та якихось російських моряків.

Цікаво, що жоден з цих нафтогазових політиків навіть не згадує газові поклади Криму, які становлять до 80% усіх покладів України. Тільки
путін це робить, як щур, взагалі не згадуючи про наявність гідрокарбонатів у кримських водах, а Ходорковський це робить, як змія. Він впевнено заявляє, що покладів нафти в Криму не існує. І це правда. Тільки він це заявляє, щоби ввести в оману слухача, який сприймає ці слова, як відсутність особистої зацікавленості нафтогазового олігарха у загарбанні Криму. Бо слово газ — він, як і путін, так і не вимовляє. Втім вважати, що Ходорковський не чув про Скіфську або Фороську газоносні площі Криму, це все одно, що стверджувати, ніби Каспаров ніколи не чув про пішака або туру.

Послухати цей шедевр політичного лицемірства Михайла Ходорковського від 11 березня 2014 року, читач може на ютубі, якщо йому не шкода 10 хвилин свого часу.

З того часу Ходорковський виправився, його нинішня позиція така: якщо ЗСУ звільнять Крим, то так вже й бути, він не буде питати в російського народу чи слід віддавати Крим Україні. Бо навіть, як і спитає, то кримських покладів газу йому вже не бачити, як свої вуха. А так хотілося захопити Крим, не спитавши російський народ, а потім його не віддати, посилаючись на волю російського народу.

Тож хто для України кращий: щур чи змія?

Відповідь така: кращий той, хто без зволікань завершить демаркацію кордонів з Україною. Ця демаркація мала бути проведеною ще між 1991 та 1994 роками до Будапештського меморандуму. Але через саботаж росії навіть делімітація затягнулася на десятиліття, а демаркація саботується і далі. Хотілося б сподіватися, що якщо Гаррі Каспарову судилося обійняти коли-небудь посаду міністра закордонних справ росії, саме він доведе цю справу до кінця. Колись, коли Гаррі ще мешкав у москві, його квартира знаходилася прямо над квартирою тодішнього міністра закордонних справ СРСР Едуарда Шеварднадзе. Може це був знак з неба про діяльність після завершення спортивної кар’єри?

Яким документом має завершитися ця війна з росією? Якщо коротко: «Актом про повну та беззастережну демаркацію кордонів між Україною та росією».

І тільки після цього акту росія може розпочати шлях повернення до цивілізованого співтовариства світових економік.