“Мемель був, є і буде німецьким містом”

Інший біснуватий, колишній зіц-президент росії Медведєв майже щодня повторює слова Гітлера, але не про Мемель, а про Крим. Мабуть, не вивчав історії, що сталася з його попередником.

Кінцева мета визвольної війни українського народу полягає у звільненні всіх окупованих територій включно з Кримом.

Це офіційна позиція українського уряду. А також поступово стане і позицією усіх наших союзників, якщо ми твердо будемо її дотримуватися.
Відстань від контрольованої військами України території до кримського моста, який використовується для постачання зброї до окупованих
Криму та Херсонської області становить близько 300 км. Приблизно така ж відстань від контрольованого українськими військами Харкова до залізниці Воронеж - Ростов, яка відіграє вирішальну роль у постачанні палива, зброї та боєприпасів військам загарбників.

Для перемоги у війні слід мати можливість проводити “глибоку операцію”, тобто знищувати командні центри, склади палива та боєприпасів, аеропорти, транспортні вузли, нафтопереробні заводи, заводи з ремонту військової техніки та інші військові цілі, які знаходяться поза лінією фронту.

Власне, російська авіація це робить щодня, методично обстрілюючи українські військові об'єкти. І робить це ракетами значно більшого радіуса, ніж 300 км. Наприклад, з північної частини Каспійського моря бомбардувальники, що базуються у місті Енгельс регулярно запускають ракети на відстань понад 1500 км.

Збройні сили України мають можливість наразі знищувати своїми ракетами легітимні цілі ворога лише у радіусі 80 км.

І навіть з таким обмеженим радіусом ЗСУ здатні завдавати чутливих втрат агресорові. Але основні шляхи постачання палива та боєприпасів залишаються поза межами вогневих можливостей наших збройних сил. Ця обставина може затягнути звільнення українських земель від загарбників на рік чи два. В той час, як ураження військової інфраструктури ворога у радіусі 300 км, дозволило би змусити росію припинити війну у лічені місяці.

Чому наші американські та інші союзники не наважуються надати нам ракети радіусом 300 км, адже вони не здатні сягати великих російських міст, таких як москва, Санкт-Петербург, Нижній Новгород, а також стратегічних об'єктів, от як аеропорт в Енгельсі, з якого злітають літаки для завдання ракетних ударів по Україні. А, отже, ракети радіусом 300 км не здатні спровокувати застосування росією ядерної зброї, бо не можуть створити загрози її існуванню.

Ці ракети здатні тільки вплинути на театр військових дій, де росія веде агресивну війну. При чому, дедалі більше не рахуючись з втратами та свідомо обстрілюючи цивільну інфраструктуру з метою тероризувати цивільне населення України.

Відповідь, яку дають нам союзники, зводиться до того, що вони не хочуть ескалації війни, або простішою мовою: вони побоюються застосування тактичної ядерної зброї у разі знищення військових об'єктів на території росії.

Але чи не означає така відповідь, що якщо кремлівські гопники оголосять завтра, ніби росія застосує ядерну зброю, якщо Україна не капітулює негайно, то слід здатися на милість бандитів?

Американський бригадний генерал у відставці Марк Арнольд у нещодавньому інтерв'ю зауважив слабку позицію Заходу щодо цієї проблеми.

Хоча звання бригадного генерала - це найнижче генеральське звання, Марк Арнольд є ще й визначним топменеджером корпоративної Америки. Це унікальне поєднання фахівця військової справи і корпоративної економіки робить його думки щодо поточної війни особливо цікавими для нас. Адже недарма існує прислів'я, що гроші - це кров для війни.

Моя думка (але не гарантія), що росія не наважиться застосувати ядерну зброю проти України, поки не створиться загроза москві, Санкт-Петербургу або місцям дислокації самої ядерної зброї. Та для цього нам потрібні заяви ядерних держав, особливо Індії, що у разі застосування ядерної зброї росією в Україні, всі торгові та економічні зв'язки з нею припиняються. Індія є ключовою країною у цьому сенсі, оскільки вона навіть більше, ніж Китай, допомагає росії виживати під час санкцій. Про це свідчить зростання російсько-індійської торгівлі у першій половині 2022 року. Тоді застосування Україною конвенціональної зброї проти російських логістичних об'єктів, наближених до театру військових дій цієї нечестивої війни, не призведе до застосування ядерної зброї росією.

Про застосування ядерної зброї проти країн НАТО взагалі не йдеться, бо це означатиме знищення всіх великих міст росії.

У разі ж застосування тактичної ядерної зброї проти України, кремлівські шантажисти ризикують значно менше. А їхня військова доктрина дозволяє застосувати ядерну зброю в разі нападу на територію росії. Але як показав гопник Медведєв, росія загрожує застосуванням ядерної зброї проти будь-якої території, яку вона оголосила своєю. Тож, вона може оголосити своїми територіями Балтію, Казахстан або місто Баку і на цій підставі погрожувати ядерною зброєю усім, хто з цим незгідний.

Колективний Захід набагато сильніший від росії у ядерній тріаді, отже, йому немає чого боятися російських ядерних погроз. Бо якщо би росія була сильніша від Заходу, вона цю ядерну зброю вже застосувала б. Як красномовно свідчать всі дії росії, вона зупиняється тільки там, де її зупиняють.

Заявлені цілі визвольної війни, а саме: звільнення усіх українських територій та акваторій, вимагають відповідних технічних ресурсів та нових джерел надходжень до бюджету. З технічних ресурсів потрібні ракети радіусом до 300 км та ударна авіація, хоча би ударні дрони, як дешева заміна бомбардувальників. Щодо нових бюджетних надходжень слід усі зусилля сконцентрувати на збільшенні видобування газу в Україні.

Нагадаю, що у 1975 році в Україні видобули 68,7 мільярда кубів газу, а зараз видобуток ледь сягає 20 мільярдів кубів. Питання до президента України: чи настільки спустошилися надра України, що видобуток впав майже на 50 мільярдів кубів на рік? Адже якби зараз Україна експортувала до Європи 50 мільярдів кубів, то від російського газу там би відмовилися так само легко, як відмовляються від російських поставок вугілля та нафти. Війна б на тому закінчилася, бо в росії закінчилися б доходи від газу та нафти, які сягають 50% бюджетних надходжень. Крім того, уряди Німеччини, Франції та Італії не шукали б компромісів з агресором за рахунок інтересів України. То що заважає збільшити видобуток газу в Україні в три рази? На жаль, найбільшою проблемою є саботаж. Саботаж на користь росії. Саботаж на всіх рівнях: в міністерствах енергетики та природних ресурсів, в Кабміні та Нафтогазі. Саботаж протягом усіх тридцяти років незалежності української держави. Є й інші вагомі причини обмеженого газовидобування: захоплення росією найбільших газоносних площ та родовищ навколо Криму, а також перебування найбільшої на суші Юзівської площі у зоні бойових дій. Кримські родовища разом з Юзівською площею могли би додати 25 мільярдів кубів газу на рік до тих 20 мільярдів, що наразі видобуваються. І все ж таки саботаж є першою причиною, а загарбання українських земель - другою.

Це правда, що пошук нових родовищ потребує великих інвестицій. І якщо не створювати максимально сприятливих умов для іноземних компаній, що ризикують своїми грішми, то інвестор не прийде. Тому відсутність належних умов для іноземних інвесторів - це теж саботаж, закамуфльований під безпорадність. Цьому замкненому колу слід покласти край і розпочинати з Олеської газової площі, що знаходиться далеко від лінії фронту. І на прикладі Олеської площі показати: газовидобування може розвиватися в Україні швидкими темпами.

російський газ у Європі має бути заміщений іншими постачальниками. Крім старих постачальників з Норвегії, Шотландії, Нідерландів, з'являються нові: США, що практично з нуля збільшили постачання до 50 мільярдів кубів, великим постачальником скрапленого газу залишається Катар. Новими гравцями на європейському ринку газу стають Єгипет та Ізраїль, які вже наступного року поставлять понад 5 мільярдів кубів. Крім того, Ізраїль будує газопровід до Греції та Італії потужністю 20 мільярдів кубів на рік. Україна має сказати своє вагоме слово у постачанні газу до Європи. Тоді вдасться витіснити не тільки російське вугілля та нафту з Європи, але й газ. Саме продажі нафти та газу до Європи забезпечили росії 5 трильйонів доларів за останні 20 років. Ці надходження дозволили їй порушити мир у Європі та посилити економічну кризу у цілому світі, сприяючи інфляції цін на енергоносії, зерно та добрива. Можна заднім числом стверджувати, що путінський режим породила Європа, погодившись купувати в нього нафту та газ по суті у необмеженій кількості. Крім того, європейські країни, зокрема Франція, Італія та Австрія, надали путінському режиму кредити майже на 100 мільярдів доларів, купуючи російські євробонди. Це теж сприяло підвищенню життєвого рівня росіян. Порівнюючи своє життя у 1998 році та 20 років потому, більшість росіян приписує зростання добробуту не надходженням від продажу енергоносіїв до Європи, а мудрому правлінню путіна. Він забрав у народу свободу слова та зборів, але натомість дав хліб та роботу. І росіяни на це погодилися.

Так само, як німецький народ у тридцятих роках минулого століття підтримав нацистів, бо тоді в народній пам'яті ще не стерся острах
голодомору 1924 року. А Гітлер дав хліб та роботу. Знадобилася військова поразка нацистського режиму, щоби німці стали на шлях економічного процвітання без надання підтримки тоталітарному урядові, імперським амбіціям та війні.

Основна думка генерала Арнольда полягає у тому, що без військової поразки трансформація тоталітарного режиму у москві не відбудеться ще багато років, і це негативно впливатиме на економічне зростання у Європі, яка постійно перебуватиме під стресом війни. Бо за наявності такого режиму у москві війна може розпочатися будь-якої миті. Цій імперії зла не місце серед цивілізованих європейських народів. Будь-яка торгівля з росією має бути припинена, і в першу чергу, - торгівля енергоносіями.

Можливо, через 20 років, коли росія не дорахується п’яти трильйонів доларів через відсутність торгівлі енергоносіями з Європою, там відбудуться зміни і серед правлячого класу, і серед імперськи налаштованого електорату.

Але до того часу ми можемо розраховувати тільки на героїзм та професіоналізм наших військових. А також на швидкий розвиток газовидобування в Україні, як частини європейських енергетичних ресурсів.