Псевдопатріоти у псевдовишиванках

Не так тії вороги, як добрії люди... Слова Великого Кобзаря виявилися актуальними і для нашого часу, чи не найбільш драматичного для українства за всю його історію. Цитуючи Шевченка маю на увазі декотрих наших землячків, які ще не так давно били себе в груди, запевняючи, що «за Україну, за рідну неньку» готові «серця кров і любов віддати в боротьбі», а насправді вийшло зовсім не так. Вийшло навпаки...

Багато хто у Львові пам'ятає давно відсутнього в Україні «мецената», який хизувався благородними вчинками. То він «підняв із небуття» улюблену галичанами команду, то створив потужний медіапроєкт, який мав скласти гідну конкуренцію столичним, часто космополітичним «кнопкам». Він хвалився, що дав багато грошей на Помаранчеву революцію, підтримував одну з правих радикальних партій. І через це йому пробачали виробничу жорсткість, скандальні заяви у пресі, а після більшого гріха дали змогу спокійно втекти світ за очі...
Весь патріотизм цього пана закінчився тоді, коли він, добре розуміючи, якою потужною зброєю є медіа, свій впливовий інфоресурс продав московському агенту впливу, правій руці кума російського президента. І після цього «креативний, правдолюбний» канал перетворився в ідеологічну помийню, рупор витонченої кремлівської пропаганди. А люди, які звикли сприймати його як джерело об'єктивної інформації, самі того не підозрюючи, опинилися у полоні чужинських наративів, якими нові хазяї фарширували мізки довірливих українців.

На цьому телеканалі свого часу зробив карколомну політичну кар'єру один «молодий амбітний талант». Його гострих викривальних матеріалів із затамованим подихом чекали пізніми вечорами тисячі спраглих до справедливості. А бюрократи, хапуги, казнокради аж тремтіли від страху, боячись потрапити в об'єктив «правдолюбця». Наївні громадяни повірили у безкомпромісність останнього, рішучу боротьбу з корупцією, тож підтримали його партійний проєкт з гучною назвою, на виборах вручили йому перепустку у парламент.

Перебуваючи під скляним куполом Ради, цей пан-товариш обріс політичним жирком. Направо-наліво давав коментарі, чи не кожного тижня ставав гостем політичних шоу. Трохи виглядало дивним, що новоспеченого галицького партфункціонера здебільшого запрошували на канал, який крутив радянсько-російські фільми і не приховував туги за «героїчним минулим радянського народу». Розгадка прийшла дещо пізніше...

Набуті капітали дозволили екснардепу-журналісту створити власний телеканал, який мав перевершити славу ЗМІ, де відбулося сходження цього політика. Звучали гучні обіцянки про новий, досі небачений інформаційний продукт, який наситить здоровою їжею найвибагливішого споживача...

Та ба! Через декілька місяців цей телеканал банально став товаром. Його продали народному депутату-аграрію від «Слуги народу» Олексію Ковальову. Тому самому, який з початком великомасштабної російської агресії перебрався в окуповану Херсонщину і там налагодив приятельські ділові зв'язки з російською адміністрацією. Хоча, так виглядає, вони у нього були давно. Можливо, саме для поширення кремлівської пропаганди на західні терени України і було куплено канал у «патріотичного» політика-журналіста...

Гроші таки пахнуть! Порядні бізнесмени, які дорожать своєю репутацією, продумують кілька кроків наперед, добре зважують свої вчинки і слова, ніколи не вчинять фінансову операцію, яка скомпрометує їх, внаслідок якої на них впаде тінь недоброчесності. Мало того, відповідальні підприємці обумовлюють з потенційними партнерами свої купівлі-продажі - щоб вони, не дай боже, не мали негативний суспільний резонанс. Дві згадані вище персони цими правилами знехтували. Тож, як на мене, несуть моральну відповідальність за те, чим обернулися для України їхні, мабуть, дуже вигідні «сдєлки».

Який урок з цього мають винести прості смертні? Не вірити у телевізійні усмішки, не купуватися на приємні для свого вуха слова і широкі благодійні жести. Довіряйте тим, хто любов до свого народу доводить, як писав Великий Каменяр, «не потоками шумних фраз, а невтомною, тихою працею».