Передплатити Підтримати

Українська модернізація: виклик і шанс

Україна поки що є закритим суспільством з економікою обмеженого доступу — простіше кажучи, різновидом феодалізму, тільки наші феодали називаються олігархами

Якщо розглянути історію людства в її тяглості за останні, скажімо, 5 тисяч років, то побачимо великі зміни: люди в цілому стали жити значно безпечніше, заможніше, довше, здоровіше, справедливіше, щасливіше. Але не всі. На цій осі часу від древності до сьогодення ми можемо розмістити різні нинішні суспільства: скажімо, Афганістан практично не змінився з часів Олександра Македонського, певні сучасні нам африканські, азіатські чи латиноамериканські країни розтягнуться уздовж Середньовіччя, а до ХХІ сторіччя потраплять лише три десятки з майже двохсот країн світу. Україна не входить у цей список сучасних країн, але наближається до нього. Залишилося зробити останній ривок, попередня спроба якого сто років тому була невдалою. Цей процес, цю спробу догнати Сучасність (Модерн) ми називаємо модернізацією. Добробут, верховенство права, якісне управління, сучасна освіта й охорона здоров’я тощо — все це є наслідком успішної модернізації.

Країни Західної Європи поступово і повільно, з відступами і повторами пройшли цей шлях за останні сотні років. Східній Європі було легше, бо мала успішні приклади й підтримку, і двома великими стрибками у міжвоєнний період та після падіння комунізму східноєвропейські країни здійснили свою модернізацію, наздогнавши час. Азіатські тигри продемонстрували інші, авторитарні підходи до модернізації, починаючи з революції Мейдзі в Японії. Але загалом успішною модернізацією може похвалитися не більше 35 країн. Ми наступні перед цим стрибком.

Ми в Середньовіччі? Що би це означало? Це означає, що Україна поки що є закритим суспільством з економікою обмеженого доступу — простіше кажучи, різновидом феодалізму, тільки наші феодали називаються олігархами. Йдеться про цілу феодальну піраміду, від баронів малих містечок до графів окремих галузей та обласних маркізів аж до герцогів національного масштабу, один з яких прагне стати принцом-регентом при слабкому королі. Ці феодали живляться привілеями та монополіями й ненавидять конкуренцію та вільний ринок (відкритий доступ), що характерні й обов’язкові для сучасності. Аналогічну ситуацію спостерігаємо в політиці: замість партій та ідеологій маємо іменні феодальні клани, пов’язані класичними договорами васалітету.

У цьому середньовічному суспільстві і цінності панують відповідні: патерналізм, закритість, страх змін, регіональні ідентичності, пасивність, недовіра до «чужаків», підприємництва та інновацій. Корупція є не хворобою, а основою такого суспільства: тільки завдяки їй щось може відбуватися. Соціальні ліфти закриті, а населення радше відчуває себе підданими, а не громадянами.

Так би ми й залишалися останньою (чи передостанньою) середньовічною країною Європи, якби не накопичилися потужні суспільні сили, що запустили процес нашого виходу на орбіту сучасності. Ці сили дуже різноманітні: це національно-визвольні змагання та війна за незалежність, це вільне підприємництво та нові галузі економіки з відкритим доступом, це критична маса людей із сучасним мисленням, це падіння «залізної завіси», іноземні інвестиції та західна допомога. Ривками вперед із поступовим сповзанням назад і щоразу новим ривком ми просунулися за майже 30 років значно менше, ніж прагнули, але значно далі, ніж звикли вважати. Залишилося ще кілька ривків, і ми дістанемося тієї точки, де вмикається наступна швидкість.

У цьому русі є кілька ключових аспектів, що роблять його успішним і незворотнім. По-перше, відрив від імперії. Імперія не може сама перейти у сучасність і не дозволяє своїм колишнім колоніям, тому модернізація в історії усіх країн була пов’язана з націоналізмом, з відривом власної ідентичності від імперської, з розквітом національної культури, а також завжди з болючою, але невідворотною війною за незалежність, формуванням політичної нації та набуттям міжнародної суб'єктності. Національно-визвольна революція є складовою модернізації, а її роблять націоналісти.

По-друге, економічна свобода: ліквідація феодальних (олігархічних) привілеїв і монополій, скасування обмежень, вільний ринок та приплив інвестицій. Буржуазна революція є складовою модернізації, а вона неможлива без буржуїв.

По-третє, розбудова державних інституцій, що є фундаментом модернізації, від професійної неполітичної державної служби до очищеної судової системи. Державотворення є складовою модернізації, бо постколоніальна спадщина тягне назад в обійми імперії, а слабкість інституцій підживлює корупцію й обмежений доступ.

Нарешті, громадянська просвіта як спосіб поширення сучасного мислення у суспільстві, бо неможливо потрапити у сучасність без свідомих громадян, що творять нове суспільство сотнями способів, від ОСББ до волонтерських рухів, від Пласту до нових кооперативів та профспілок, від кластерів та франчайзингових мереж до новітніх проривних інвестиційних проєктів, від місцевих асоціацій бізнесу до нових університетів.

Активна меншість задає напрямок, пасивна більшість задає темп нашого руху. Ось чому так повільно, ось чому на три кроки вперед припадає два кроки назад. Модернізація — це марафон, а не спринт. Ми вже подолали більшу частину шляху, й важливо не здаватися і не сходити з дистанції. Мають надихати приклади тих країн, яким вдалося, і приваблива картинка власного майбутнього. А також страх у випадку невдачі повернутися у минуле й залишитися там, цього разу вже назавжди.

Джерело