Чи не криються за черговими "новими обличчями" ефесбешні консерви?
Серед чудернацьких і навіть диких скандалів доби Зеленського, особливо у часи карантину, важко відшукати бодай один без ноток популізму.
Спроби нав’язати українському обивателю страх перед вірусом виправдовують дешевими фразами про турботу про суспільне здоров’я. Та, позаяк, влада не надто ретельно дотримується маскових режимів, протоколів і правил, державна турбота про здоров’я українців виглядає лицемірством.
Але карнавальний популізм Зе! — це лише один бік медалі. На другому полюсі — популізм маргіналів, який намагаються одягнути у пристойні шати. Ці популісти мають політичну чуйку і вже тепер пробують вибудовувати стратегії, скажімо, на місцеві вибори.
Першою пробною кулею став демарш черкаського міського голови Анатолія Бондаренка проти «засилля» столичних заборон і карантинних обмежень. Резонанс від вчинків та заяв «хороброго» мера, який виступив проти репресивного карантину, наразі згас, рознісши по українському політичному плесі хвильки у вигляді перспективи створення «партії мерів». До того ж, аби виходити на публіку зі схожими «пасіонарними» заявами, варто подбати про власну бездоганну репутацію і кришталеву чистоту мотивацій. У Анатолія Бондаренка не склалося ні з тим, ні з іншим.
Але це не означає, що охочих осідлати фішку «здорового ґлузду» на тлі божевільних зашкварів влади поменшало. І ось у мережі з’явилося кілька рекламних роликів, у яких серйозним голосом, який не передбачає опонування і апеляцій, стверджується про існування в Україні п'яти відсотків носіїв цієї чесноти — «здорового ґлузду». Головною рисою цих людей є… відсутність страху перед COVID-19, їхнє переконання у правдивості конспірологічних теорій походження цієї китайської зарази, віра у вселенську змову проти людства, яку плетуть усілякі там ґейтси, сороси та ротшильди. Тобто маємо дзеркальне відображення політичної тактики Зе!, з різницею «до навпаки»: вірус — це злочинна політтехнологія, його не варто боятися, його слід розглядати як засіб для здобуття абсолютної влади, отже, його можна побороти іншими засобами, до прикладу, зміною режиму.
Технологічно такі речі виглядають убогими. Затюканий і зубожілий на карантині обиватель, аби полоскотати власні амбіції, одразу ж запише себе у лави отих «5 відсотків». Звичайній людині гріє душу належність до «елітних» угруповань. Зрештою, й вірусу цей обиватель не надто боїться. Картинки зі щоденного життя без масок, оці «шашличні походи», підпільні гулянки роблять свою справу.
Не про страх йдеться, а про розумну обачність і профілактику. І, гадаю, людей, які сповідують таку лінію захисту від недуги, значно більше, ніж 5 відсотків. Зрештою, а чи не легковажно пускатися у політичне плавання, наперед стверджуючи, що у тебе саме такий відсоток прихильників, не більше.
Але, мені видається, що справа тут зовсім не у «здоровому ґлузді». У мережі, та й не тільки, знову розпочалася кампанія довкола буцімто суспільного запиту на «нові обличчя» у владі. Здавалося б, за рік президентства Зеленського в українців вже мала б сформуватися не тільки відраза до ноунеймів, але й стійкий імунітет до проповідників чергового сумнівного «оновлення». І, зрештою, той же здоровий ґлузд (без лапок) підказує, що кидатися з одного зловісного експерименту над країною в інший — не мудро. Ще кілька років такого експериментування, і ми забудемо про мету цих змін. Та що найгірше, не виключено, забудемо й про власну незалежну державу.
Хоча це мало хвилює тих, хто вже готує українцям чергову порцію популізму, цього разу під суворими і «раціональними» прапорами. Схоже, рецепт цієї страви слід шукати у білякремлівській кухні. Надто вже схожими є тези російських пропагандистів, які спеціалізуються на пандемії, і наших доморощених адептів конспірології. А якщо так, то й «супернові обличчя» виявляються, радше, старими ефесбешними консервами з обмеженим строком для вживання.
