Шпаринка для Бога

Акурат напередодні Різдва подивився стрічку Мар­тіна Скорсезе «Ірландець».

Фільм сприйняли по-різному. Хтось побачив у ньому те, що будь-яка влада, навіть у найдемократичнішій країні, мусить оби­рати бодай однією з опорних точок мафію. Хтось трактує «Ірландця» як кризу жанру старого режисера, кривавий бойовик про гангстерів, не більше.

Однак Скорсезе не був би собою, якби не «зашив» у нове творіння яскраву метафору, що змушує думати, рефлексувати, робити несподівані відкриття. Такою є фі­нальна сцена з головним героєм — у минулому всесиль­ним і жорстоким Френком Шираном, а тепер — немічним калікою у будинку для престарілих. «Ірландець» просить душпастиря, що відвідав його перед Різдвом, не зачиня­ти двері, залишити бодай шпаринку.

Для кого?

Для якоїсь із чотирьох доньок, які відреклися від бать­ка-бандита, — після людських пересудів, гучних таблоїд­них заголовків, зрештою, після тюрми, — хоча Френк був завжди переконаним, що робить прокляту брудну роботу задля їхньої безпеки і добробуту? Для найкращого дру­га і водночас патрона — Джиммі Хоффи, профспілкового боса-гангстера, що упродовж життя був не тільки «на­чальником», а й ангелом-охоронцем «Ірландця», і, попри це, дістав від нього дві кулі у голову (коли отримав від­повідний наказ)? Для когось з мартирологу численних жертв, що, зрештою, теж були «поганими хлопцями», але револьвер Ширана урівняв їх у праведності і гріху? Чи, може, таки для Бога, молитися якому Френка лише щойно, на схилі літ, на порозі смерті навчив молодий свя­щенник?

Чомусь мені хочеться думати, що так, саме для Нього попросив залишити бодай шпаринку у дверях цей неса­мовитий, жорстокий і водночас беззахисний чоловік…

Бо Ісус, народжений 2020 років тому у занедбаному галилейському вертепі під світлом Вифлеємської зорі, щораз, стільки ж років, народжується знову. У зневіре­них, розшарпаних і зранених душах, у скромних житлах бідняків і палацах вельмож, у серцях праведників і у най­черствіших душах розбійників, у велелюдних міських на­товпах і вистиглих фронтових шанцях. Усюди, де Його чекають, де прагнуть Миру, Любові і Добра. Рівно ж як зникає там, де панує неправда, роздрай, лицемірство. Втікає навіть зі свого храму, ознайомившись з прейску­рантом «ритуальних послуг»… Він завжди присутній у на­шому з вами повсякденному виборі, коли постає питан­ня: який бік оберемо у непростій дилемі добра і зла.

Ісус, Його Різдво були викликом тодішній спільноті, але залишилися ним упродовж двох тисячоліть. Бо ще одним викликом Месії є конотація вибору. Не готового плану дій, достеменно дотримуючись якого здобудемо щось висо­ке й недосяжне. А саме вибору. У кожного він свій, відпо­відальний чи ні, усвідомлений чи легковажний, правиль­ний або ж хибний. Яким він був — дасться чути пізніше, але робимо ми його щодня, щохвилини, аби відтак дізнавати­ся, чому наші будні є сірими і невдалими або ж навпаки. І відповідати за обране мусимо також самі, оскільки, ско­риставшись свободою вибору, переконаний, потребуємо оцінки свого кроку.

Зрештою, Тріє Царів з дарами для маленького Бого­чоловіка теж, мабуть, не були достеменно переконані, що Дитя у вертепі — Той, про кого їм було провіщено. Однак вони йшли на світло Зорі, їх підштовхували віра і надія. І після виснажливої мандрівки золото, ладан і смирна вже не видавалися їм такими коштовними, важливим було лише те, що вони досягнули бажаного, дійшли до мети й побачили Того, кого бажали побачити.

У різдвяній казці-історії не злічити схожих дилем. Але оця — дилема віри й жертви заради цієї віри — особливо вражає. Бо віра без жертви — марна, вона девальвується сірістю побуту, монотонністю днів і врешті-решт перетво­рює людину на викінченого циніка або нігіліста. Зрештою, як і безконечна жертовність без усталеної віри стає не­ймовірним тягарем, породжує розпач і депресію.

…Щось схоже подарував нам рік, що минає. Він за­лишиться в історії роком зламів, тривог і надій, нового досвіду і нових викликів. Але головним сенсом прожитих нами 365 днів було все ж узгодження віри і жертви, адек­ватність офіри й мети. Окрилених ідеєю свободи і спра­ведливості виявилося значно більше, ніж готових на до­вшу дорогу; натхненних високими ідеалами стало менше, ніж тих, хто зміг осилити тягар жертви заради цих ідей. Ми й досі не даємо собі ради з воєнними втратами на сході і тим, як сприймає більшість ці втрати, цю боротьбу…

Я знаю, хто буде Іродом у цьогорічному українському вертепі. Але дуже хочу, щоб, попри нотки несприйняття, відчаю та злоби, в українських оселях домінували Віра, Надія і Любов. Щоб, запаливши свічку на Святвечірньо­му столі, ми згадали обов’язково всіх, кого немає на цій грішній землі, щоб знайшлися серед дванадцяти страв пайки для тих, хто на фронті, щоб наша Віра у добро і справедливість, у перемогу світла над темрявою зна­йшла порозуміння із усвідомленням потреби Жертви за­для цих речей.

…Щоб ми завжди залишали шпаринку для Бога у своїх серцях.

Христос рождається! Славімо Його!