«Про повернення Україні ядерного статусу говорять або невігласи, або російські спецслужби…»

Президент України Володимир Зеленський, нарікаючи на те, що НАТО зволікає із вступом України до Альянсу, запропо­нував як альтернативу повернути нам ядерну зброю. На таку пропозицію жорстко відреагував відставний американський генерал Кіт Келлоґ, нині спецпредставник президента США Трампа з питань України та росії. «Шанс на те, що вони (укра­їнці) повернуть свою ядерну зброю, коливається між мізер­ним і нульовим.., — сказав посланець Трампа. — Ми знаємо, що цього не станеться».

Напередодні цієї пере­палки на озвучену тему журналісти «Високого Замку» спілкувалися з депу­татом Верховної Ради п’яти скликань (1990−2012 роки) Юрієм Костенком. На початку 90-х він був одним із тих ключових політиків, хто за­ймався питанням ядерного роз­зброєння України. Ми постави­ли пану Юрію багато запитань, які нині виникають у співвіт­чизників у зв’язку з російською агресією. І серед іншого почули, хто винен, що ми віддали ядерну зброю, не отримавши надійних гарантій національної безпеки…

Мали передати лише 36% ядерних носіїв, а не всі…

— Серед українців часто можна почути думку: якби на початках Незалежності Украї­на не передала ядерну зброю, яка у нас залишилася після розпаду срср, не було б тієї біди, яку маємо нині. Чи по­годжуєтеся із цим тверджен­ням?

— Відповідь на це питан­ня можна отримати у моїй кни­зі «Історія ядерного роззброєн­ня України», яка вийшла у 2015 році. Пізніше Гарвардський уні­верситет двічі видав цю книгу ан­глійською мовою.

З початку 1992 року я очо­лював спеціальну парламент­ську комісію, яка займалася пи­таннями ядерного роззброєння. Мене також було призначено першим головою урядової деле­гації на переговорах щодо ско­рочення стратегічних наступаль­них озброєнь (СНО). За цей час у мене накопичилася колосаль­на кількість матеріалів щодо цієї теми, яка і стала основою для на­писання книги.

Про те, чому Україна віддала росії ядерну зброю, а не знищи­ла її, більшість громадян знають переважно з того, що доносить їм російська пропаганда. Дони­ні наші високопосадовці здебіль­шого говорять мовою російських ІПСО (інформаційно-психоло­гічних спецоперацій), а не мо­вою рішень українського пар­ламенту, які мали силу закону. Український парламент ухвалю­вав свої рішення щодо ядерно­го роззброєння, починаючи із Декларації про державний су­веренітет України. Першою чер­гою, це стосувалося намірів у майбутньому позбутися ядер­ної зброї. А після проголошен­ня Незалежності рішення парла­менту визначали конкретні кроки та умови щодо набуття Україною без’ядерного статусу. І саме у цих рішеннях було визначено, що завершення ядерного роззбро­єння повинно супроводжувати­ся наданням Україні юридичних гарантій національної безпеки. Вже у грудні 1992 року заступ­ник Держсекретаря США через українського посла у Вашингтоні Олега Білоруса передав прези­денту Леоніду Кравчуку месидж щодо співпраці у знищенні ядер­ної зброї України, що мало за­вершуватися нашим членством у НАТО — як гарантія національ­ної безпеки. Але вже на почат­ку січня 1993 року до США було відправлено українську делега­цію Міністерства закордонних справ, яка замість обговорен­ня руху до НАТО запропонува­ла надати Україні лише паперо­ві гарантії безпеки. Як писала в той час американська преса, керівника української делега­ції Держдеп тричі відправляв ні з чим. Аж поки вони не зрозумі­ли, що йдеться не про реальні гарантії безпеки Україні, а лише про якийсь папірець, яким укра­їнське МЗС буде переконувати депутатів проголосувати за ра­тифікацію договору СТАРТ-1 про скорочення СНО.

Коли нещодавно президент Зеленський висловився на тему гарантій безпеки, то назвав Бу­дапештський меморандум не­пристойним словом. Між іншим, я ще у 2019 році передав ниніш­ньому главі держави свою кни­гу, в якій чітко зазначено, що Бу­дапештський меморандум — це не «витвір Заходу», як ствер­джує російська пропаганда, а кремлівський сценарій реаліза­ції плану про те, як третій ядер­ний потенціал світу, що належав Україні, замість знищення отри­мати у власні руки.

Більше того, коли парламент 1993-го ратифікував Договір СТАРТ-1 про СНО, то визначив, що знищенню підлягають лише 36% носіїв ядерної зброї і 42% ядерних боєзарядів. Тому зни­щення всієї ядерної зброї України було незаконним. А відтак дії посадовців, які все це робили всупереч рішенням Верховної Ради України, також були неза­конними, їх можна характеризу­вати як державну зраду.

До речі, не можу не згадати про дипломатичний героїзм чле­на державної делегації, радни­ка президента України з міжна­родних питань Антона Бутейка на підписанні у вересні 1993 року угод з росією щодо передачі всі­єї ядерної зброї рф. Після підпи­сання цього документа прем'єр-міністром України Кучмою та росії - Черномирдіним Бутей­ко своєю ручкою у завізований прем'єрами текст замість «всієї ядерної зброї» вставив слова: «у межах, визначених Верховною Радою України». Як юрист-між­народник Антон розумів, що лише парламент, а не виконавча влада може розпоряджатися від імені українського народу дер­жавною власністю. Саме так за­писано в українській Конституції. А от чим керувалися інші поса­довці, передаючи в руки потен­ційному агресору — росії матері­альні цінності на сотні мільярдів доларів? На це питання має на­решті дати відповідь спеціальна комісія Верховної Ради, яка по­винна з’ясувати, яким чином вся українська ядерна зброя опини­лася в росії, — всупереч рішен­ням українського парламенту.

Кравчук вірив російським міфологемам

— Декілька слів про перего­вори з російською делегацією щодо ядерного роззброєння. Голова цієї делегації дипломат юрій дубінін одразу ж заявив, що ми повинні передати їм весь свій ядерний арсенал. На моє уточнювальне запитання, на якій юридичній підставі Украї­на має це робити, він сказав, що це — російська власність: «Ви ж не ізготавліваєтє ядєрноє ору­жіє! Ето ми ізготавліваєм єво!». А я парирую: «У вас на озброєн­ні СС-18 «Сатана» виробництва українського «Південмашу». На що дубінін, не моргнувши й оком, сказав: «І це наше». Тоді я чітко зазначив, що на перего­ворах керуюся рішеннями укра­їнського парламенту, який сво­їм законом визначив, що все майно на території незалежної України є державною власністю.

Ось за таких радикально від­мінних позицій почався надзви­чайно складний переговорний процес із російським «братом», який продовжував наполягати, що все радянське стало усім ро­сійським.

До речі, мене єдиного із ци­вільних допустили до закритого підприємства «Свердловск-45» на уралі, де, зокрема, виробляли і українські тактичні ядерні боєзаряди. Саме там росіяни пови­нні були знищувати ядерні бо­єголовки, вивезені з України. На мій превеликий подив, я ді­знався, що понад 60% інженер­но-технічного персоналу цього підприємства є етнічними укра­їнцями. Вони й передали мені «топ-сєкрєти» ядерних боєзаря­дів, у тому числі - інформацію, що високозбагачений уран і плу­тоній не знищували, а передава­ли для виробництва нових типів ядерних озброєнь.

Найбільш важливим для мене було дізнатися про безпеку ядер­них боєголовок, що містилися в Україні, бо президенту Кравчуку постійно надходили повідомлен­ня про небезпеку ядерних ви­бухів у місцях зберігання наших ядерних боєголовок. Я отримав чіткі запевнення українських фа­хівців, що це неможливо.

Наші земляки також переда­ли мені всі вагові характеристи­ки щодо урану і плутонію у так­тичній ядерній зброї. Ринкової вартості всіх цих матеріалів не існує, бо це заборонено міжна­родним правом. Але є вартість їхнього виробництва. За наши­ми розрахунками, вартість пере­даних у ядерній зброї урану і плу­тонію оцінювалася у 100 млрд доларів. На той час український бюджет мав близько 10 млрд до­ларів. Але коли я доводив Крав­чуку, що на переговорах з росією ми повинні вимагати від неї міні­мум 10 млрд доларів за частину вже вивезених тактичних ядер­них боєголовок, він відповідав: «Ти що — збожеволів? Хто ж нам такі гроші дасть?».

— З боку тодішнього керів­ництва України було глобаль­не нерозуміння ситуації чи свідома робота в інтересах росії?

— Це, з одного боку, було не­вігластво тих, хто ухвалював рі­шення. А з іншого — російські міфологеми, які регулярно по­трапляли на стіл президента Кравчука від українського МЗС та СБУ. Зокрема, і теза, що ядер­на боєголовка може у нас ви­бухнути. З цього приводу у ро­сійській газеті «Ізвєстія» навіть з’явився фейковий матеріал «В ядєрних шахтах Украіни зрєєт новий Чєрнобиль».

Кравчук завжди мене зупи­няв докорами: «Тобі мало Чорно­биля? Хочеш ще одного ядерно­го вибуху?». Як я вже зазначав, українські інженери із «Сверд­ловска-45» запевняли мене, що ядерна зброя має таку систему захисту, що ще жодна боєголов­ка не вибухнула випадково, без команди на ядерний підрив.

Інформацію, яку я подавав, Кравчук слухав, але без довіри. Однак те, що йому повідомляло МЗС, яке формально вело між­народний переговорний процес щодо ядерного роззброєння, а також Служба безпеки — сприй­мав за чисту монету. СБУ, напри­клад, передавала Кравчуку, що росія готується захопити всі наші шахтні пускові установки зі стра­тегічними ракетами. Коли я про це сказав американцям, з якими також вів переговори, вони від­верто розсміялися. Адже вони знали, що всі українські стра­тегічні ракети були націлені на Америку, а відтак можливу втра­ту контролю над цим озброєн­ням під час так званого захо­плення російським десантом українських шахтних пускових установок США ніколи не допус­тять. Тим більше, у той час росія мала багато внутрішніх проблем, відтак єльцин з простягнутою ру­кою щодня жебрачив у США до­помогу, у тому числі - на ядерне роззброєння. Ось такими фей­ками і годували росіяни наше ке­рівництво!

Ми втратили трильйон доларів…

— То хто ж керував ядер­ним роззброєнням України — парламент український чи кремль?

— У 2018 році в італійсько­му місті Сієні з ініціативи Джор­джтаунського університету від­бувалася конференція про уроки ядерного роззброєння України. В ній брали участь клю­чові посадовці України, США і росії, які були дотичними до цієї теми. Дискусія про наслід­ки ядерного роззброєння відбу­валась на промовистому тлі: ро­сія, підписант Будапештського меморандуму, який гарантував Україні територіальну цілісність, анексувала Крим…

Саме на цій конференції я з’ясував остаточно, хто розро­бляв у кремлі стратегію ядер­ного роззброєння України. Її сформував ще до розпаду ра­дянського союзу найбільший розвідувальний центр срср із прозаїчною назвою «Інсти­тут США і Канади академії наук срср». Керував цим інститутом академік георгій арбатов. Пе­ребувала ця установа у структу­рі кдб.

Один із керівників управлін­ня цього інституту сергій рогов також брав участь у конферен­ції у Сієні. І саме його управлін­ня розробляло усю стратегію передачі третього у світі укра­їнського ядерного потенціалу в руки росії.

Початок цієї стратегії, як ска­зав сергій рогов, почали фор­мулювати ще до розпаду ра­дянського союзу. І саме тому у Декларації про державний суве­ренітет України з’явився запис щодо без’ядерного майбутньо­го України. На моє запитання, звідки взялася у Верховній Раді оця вся ваша «стратегія», він відповів: «Юрію Івановичу, ви повинні розуміти, що і сьогодні у коридорах вашої влади наших спеціалістів, які проводять наші інтереси, дуже багато».

Ми віддали росії найцінні­ше, що у нас було після розпаду срср, третій ядерний потенціал світу. І не тільки це. «План ар­батова» також передбачав ско­рочення в Україні (замість росії) і звичайних озброєнь. Як відо­мо, на території України пере­бувало ударне угруповання ко­лишнього срср, яке виводили з країн Варшавського договору. У нас були тисячі літаків, ударних гелікоптерів, танки, «бетеери». Ми були переповнені зброєю. І, згідно із «планом арбатова», ми (замість росії) знищували ве­лику кількість наших звичайних озброєнь…

Знову нагадую, що, згідно з рішеннями українського парла­менту, ядерна зброя України по­винна була бути знищена, а не передана в руки потенційного агресора — росії. Я проводив па­ралельні переговори зі США для того, аби переробляти високозбагачений уран на паливо для українських АЕС. У моїй книзі є документи американської кор­порації «Дженерал атомікс», яка займається розробкою ядерних технологій, у тому числі - вій­ськових. У 1992−1993 роках вона представила програму співпра­ці щодо переробки високозба­гаченого урану для наших атом­них електростанцій. За рік ми мали б виробництво власного ядерного палива і були б неза­лежними у цьому питанні від ро­сії.

Хочу також нагадати, що у липні 1993 року, коли пар­ламент відхилив пропозицію Кравчука щодо знищення всі­єї української ядерної зброї, Сполучені Штати надіслали ке­рівництву України розгорнуту програму співпраці щодо руху України до без’ядерного ста­тусу. Вона передбачала, зо­крема, створення міжнарод­ного фонду з фінансування ядерного роззброєння, співп­рацю України зі США в енер­гетичній сфері, зокрема пере­робку ядерних боєголовок на паливо для українських АЕС. А також — стратегічне партнер­ство зі США. Більше того, уже у липні 1993 року новообраний президент Клінтон домовив­ся із єльциним про тристорон­ній формат переговорів щодо ядерного роззброєння Укра­їни. Такий перебіг подій при­звів до того, що мене як керів­ника урядової делегації було відсторонено. Натомість ним було призначено віцепрем'єра Шмарова, який швидко пара­фував угоду про передачу всіх наших ядерних озброєнь росії.

— І нам не дали жодної ком­пенсації?

— Ні. Америка надала тіль­ки технічну підтримку на 350 млн доларів для того, щоб зни­щувати цю зброю. Йшлося про техніку для витягання ракет із шахтних пускових установок, а також про кошти для їх по­дальшого знищення. Єдине, що Україна отримала за американ­ські кошти, — містечко для на­ших військовослужбовців із 43-ї ракетної армії… Крім цього, за моїм наполяганням американ­ці примусили росію упродовж двох років безплатно постачати нам ядерне паливо на україн­ські атомні електростанції. Але вартість цієї компенсації у ви­гляді ядерного палива обчис­люється сумою менше 1 млрд доларів — тоді як ядерних ма­теріалів у вигляді високозбага­ченого урану і плутонію Україна передала росії на суму понад 100 мільярдів доларів.

Крім стратегічних і тактичних ядерних боєголовок, росія за­брала у нас безкоштовно рід­копаливні носії, понад 40 оди­ниць літаків стратегічної авіації, яка сьогодні бомбардує Київ. росія забрала приблизно 680−750 крилатих ракет з ядерними боєголовками. Ці колишні наші крилаті ракети (щоправда, вже без ядерних боєголовок) ата­кують Україну. Якщо обчислити все те, що було передано росії незаконно, то стане зрозумі­ло, що Україна втратила мате­ріальних цінностей на трильйон доларів. Як це можна назвати? Тож коли я сьогодні чую про те, що Захід примушував нас зда­ти ядерну зброю, натомість жодного слова — про росіян, які нині стирають Україну на попіл, мене тіпає.

Навіщо нам ядерна зброя через 10 років, якщо війна іде сьогодні?

— Чи є у нас шанс віднови­ти статус-кво ядерної держа­ви після вторгнення в Україну одного з гарантів нашої без­пеки?

— Про повернення Україні ядерного статусу говорять або невігласи, або російські спец­служби.

Країни, які займалися роз­робкою ядерної зброї, про це ніколи не говорили. Той же «манхеттенський проєкт», з якого починалася ядерна ера світу (його Америка розпоча­ла у 1943 році), був настіль­ки державною топ-таємницею, що навіть учасники цього про­єкту до останнього не знали, чим займаються і для чого.

Коли українська влада по­чинає на пресконференціях говорити про повернення до ядерного статусу, це виглядає політичним невіглаством.

В Україні є величезні поклади уранової руди, є відпрацьоване ядерне паливо. Потенційно ми могли б зайнятися накопичен­ням високозбагаченого урану і плутонію. Але для створення та­ких виробництв потрібні десятки мільярдів доларів. Не забувай­те: 70 відсотків нашого бюджету сьогодні фінансує Захід. Перш ніж починати «ядерний» проєкт, треба поставити собі питання: де візьмемо гроші?

Ще один аспект — про тер­міни розробки і накопичення ядерних матеріалів. Для цього потрібні десятиліття. Іран протя­гом тридцяти років намагається зробити свою атомну бомбу, не шкодує грошей, але наразі не зміг досягти успіху. Виникає пи­тання: для чого Україні ядерна зброя через десять років, коли війна на знищення українців іде сьогодні?

Уявімо, що ми зробили ядер­ний вибуховий пристрій. Треба ж його тестувати. У нас є ядер­ний полігон? Для своїх випро­бувань Франція використо­вувала африканську пустелю Сахару, безлюдний острів…

Якщо фахово скласти всі ці аспекти, постановка питання про те, що Україна буде повер­татися до ядерного статусу, ви­глядає безглуздою.

І ще одне. Якщо ми сьогодні є учасниками договору про не­розповсюдження ядерної зброї - як без’ядерна країна, то будь-які кроки, які порушуватимуть цю угоду, можуть призвести до міжнародних санкцій. Ми не можемо порушувати міжнарод­не право, бо тоді позбудемося підтримки Заходу.

Сьогодні п’ять країн мають на своїй території американ­ську ядерну зброю — Туреччи­на, Італія, Німеччина, Бельгія, Нідерланди. Я пропонував би президенту України ставити питання про те, аби така ж аме­риканська ядерна «парасоля» була на нашій землі і захища­ла нас від божевільного сусіда, допоки Україна не набуде по­вноправного членства у НАТО і в Європейському Союзі.

Наталія БАЛЮК, Іван ФАРІОН