Як висікти ріку?

Британський письменник, популярний релігійний проповідник Джозеф Мерфі застерігав: «Сила слів - один з найвеличніших дарів. Припиніть використовувати силу слів проти самих себе».

Мова — найважливіший засіб спілкування і пізнання.

Дар і прокляття.

Нас все більше накриває інформаційним куполом. Агресія, яка транслюється на наші голови, зашкалює. Кохані люди не викликають стільки емоцій, пристрасті, ніж персонажі з новинної стрічки Інтернету. Наша свідомість так влаштована, що на негативну інформацію реагує бурхливіше, аніж на приємні добрі новини. Попит формує пропозицію. Звідси — агресивні заголовки, постійна гонитва за сенсаціями, смаженими фактами.

В країні з таким високим рівнем політичної турбулентності це особливо небезпечно, включеність в цю інформаційну хитавицю несе в собі загрозу неадекватних дій, суспільного хаосу. Хтось щось не те сказав, обмовився, зопалу вилаявся. У відповідь — бунт мереж, на який політики реагують ще більшою дозою агресії. Аж до безглуздя — це я звичайно про обшук у нашої славної волонтерки Марусі Зворобій. Ми живемо в реальності багатоголосся, фактично в порожнечі словесного тайфуну. В до краю напруженій штучно розігрітій атмосфері. І можна спробувати висікти різкою ріку, яка виходить з берегів, як це зробила колишня журналістка та чинна народна депутатка від партії «Слуга народу» Ольга Василевська-Смаглюк, яка заявила, що в Україні «пора приглушити свободу слова». Та кожна ріка впадає в море, а на морі бувають шторми, які накривають і згодних, і незгодних. Правих і винуватих.
Бо українська наелектризована спільнота дедалі більше втягується у цю оркестровану словесну клоунаду. Що сказав президент? Що відповів екс-президент? Як на це відреагували на Заході? На Сході? На Півночі?

Гляньмо на новинну стрічку наших головних інформаційних сайтів. Нафтогаз хоче. Дубілет обіцяє. Мінюст планує. Можуть обговорити. У ДНР заявили. У Путіна озвучили. У Слузі народу відповіли.
Маніпулятивна, нікого ні до чого не зобов’язуюча інформація.

Спокійного, врівноваженого, конструктивного діалогу суспільства з новою владою не виходить. Все через пень колоду. Заяви. Твіти, пости. Держава в смартфоні. Брак серйозної прямої інформації породжує чутки, домисли. Політологи додають куті меду своїми похмурими прогнозами. Не чутно голосу спеціалістів, людей компетентних у своїй справі. Ви давно бачили в телевізорі фермера, бухгалтера, учителя, представника сфери новітніх технологій. Або серйозного економіста, відомого лікаря некомаровського, прославленого художника, відомого письменника. Я би особисто хотіла послухати когось з метробудівців, залізничників, лісників. А ще — наших волонтерів і вояків. Хотіла би почути інформацію напряму, без посередництва політологів, які з якогось дива стали в Україні володарем наших дум.

Бо за цим гулом зовсім не проглядається, які ж перспективи в української економіки, що буде з у фінансовому секторі. З нашими пенсіями. З нашими театрами. Літературою. Культурою в цілому. Люди бідніють, кругообіг грошей скорочується. А нас годують полум’яними запальними промовами на різноманітних ток-шоу. А ще обіцянками, яким ціна відома.

І було би весело.

Коли б не було так сумно.

Бо я письменник. І добре знаю вагу слова. Особливо порожнього. Воно придавлює і пригнічує найдужче. І не знаю як щодо ріки, а проти його носія воно повернеться обов’язково.

Джерело