Чому Ердоган потиснув руку Поклонській?

Збулася мрія Наталії Поклонської - потиснути руку турецькому президентові Реджепу Ердогану. Тепер вона повісить його портрет поруч із портретом царя Миколи ІІ і в обідню перерву у Держдумі буде молитися двом. 

Кримські татари шоковані — Ердоган тисне руку прокурору, що фабрикувала справи і відправляла на тортури кримськотатарських активістів.

Не сумуйте, брати, у політиці ще й не таке буває. Ми ж усі громадяни України, а не Туреччини, і вся різниця між нами лише у тому, що ви, крім української, розмовляєте ще й кримськотатарською мовою. Сумувати слід було б, якби Україна кинула вас напризволяще.

А турецький президент і з дияволом би зустрівся, якби це сприяло більшій безпеці Туреччини у розумінні пан Ердогана.

Він зараз зайнятий військовою операцією у Сирії. Вона має на меті поселити у прикордонній смузі три з половиною мільйони сирійських біженців, які наразі перебувають на території Туреччини. Європейським країнам, які засудили військову операцію Туреччини у Сирії, президент Ердоган запропонував відправити у їхні країни ці три з половиною мільйони людей.

Реджепу Ердогану треба поселити цих відносно дружніх до турецького уряду біженців, щоби зменшити вплив сирійських курдів, які, з точки зору президента, становлять загрозу національній безпеці Туреччини. Курди, що складають 30 мільйонний нарід, проживають на теренах чотирьох межуючих країн — Туреччини, Сирії, Іраку та Ірану. Своєї країни вони не мають, а країни на територіях яких вони проживають, не зацікавлені віддавати свою територію під курдську державу. Туреччина в тому числі. Вже 100 років вона протистоїть курдському сепаратизму на своїй території.

Американський президент Трамп прийняв рішення вивести двохтисячний контингент американських військ з Сирії. Це є вироком для сирійських курдів, бо американці їх, по суті, захищали, оскільки Туреччина ніколи б не наважилася стріяти у бік американських військ…

Але у зовнішній політиці кожна держава зазвичай захищає власні, а не чужі інтереси. З того моменту, як США з імпортера нафти перетворилися на її експортера, у них зник аж такий невідкладний інтерес захищати нафтовидобувні країни, які постачали їм нафту.

Американські війська зайшли у 2003 році до Іраку, бо іракський президент Саддам Хуссейн напав на їхнього союзника — Кувейт. Після втручання військових сил США було підписано мирну угоду, за якою Ірак зобов'язувався виплатити Кувейту 70 мільярдів доларів. Виплатив тільки 17. Крім того, загрожував найбільшому постачальнику нафти — Саудівській Аравії. У ті часи США захищали безперебійні поставки нафти з Близького Сходу і були зацікавлені у відносно стабільних цінах на нафту.

З тих пір ситуація кардинально змінилася. Збільшення видобування у США укупі з розповсюдженням електромобілів, призвели до перевиробництва нафти і потреби її експортувати, а не імпортувати. Ті ж самі арабські країни, що потребували захисту, тепер стають, так само як і Росія, конкурентами на європейському ринку. То чому ж США мають нести такі великі витрати для охорони морських акваторій та країн-видобувальників нафти?

Хіба це найкращий спосіб витрачати гроші американських платників податків?

От президент Трамп і вирішив скорочувати американську присутність у регіоні, де в Росії значно більші інтереси, ніж в Америки. Наразі Росії потрібно пильнувати, щоб не збудували часом нафтопровід з Перської затоки до Середземного моря, бо тоді дешева та якісна саудівська нафта вижене російську нафту з Європи. А це щороку 65 мільярдів доларів доходів від продажу російської нафти до ЄС. От якщо б вдалося поставити саудівську, або хоча б іракську, нафту під свій контроль, тоді Росія була б, навпаки, зацікавлена у будівництві там нафтопроводу.

У США є й інший інтерес, чому вони вирішили забрати свій контингент. Бо зараз турецькі та сирійські війська будуть безпосередньо протистояти одні одним. А сирійські війська користуються військово-технічною підтримкою Росії. Коли війська протистоять безпосередньо, то стосунки між державами псуються. А вони між Туреччиною та Сирією і так не надто дружні. Тому Туреччина зацікавлена, щоби Росія стримувала своїх сирійських союзників. За таких обставин президент Ердоган готовий потиснути лапу й буйному усурійському тигру, а не тільки тихопомішаній Поклонській.

Але у більш віддаленій перспективі Туреччина буде змушена шукати підтримки США проти Росії і тоді американці нагадають Туреччині купівлю російских комплексів протиповітряної оборони СС-400 та інші «дамські витівки» у стосунках зі США.

Якщо б президентом США був кар'єрний політик, а не бізнесмен, він би навряд чи так легко наважився на вивід американського контингенту з Близького Сходу, бо цей крок є непопулярним навіть серед його однопартійців-республіканців. Вони звинувачують президента у тому, що він залишив курдів напризволяще. Це підриває довіру до американців у інших частинах земної кулі, де їхні союзники розраховують на їхню підтримку.

Але президент Трамп зі свого бізнесового досвіду знає, що необов'язкові витрати слід скорочувати, щоб потім не мати проблем з фінансуванням обов'язкових.

Крім того, він вважає, що якщо німецька нафтогазова компанія має найбільший зиск від підтримки курдів, то й німецький уряд має нести найбільші витрати на їхню підтримку, у тому числі військову.

Але і німецький уряд вже ситий донесхочу мільйоном біженців з Близького Сходу …

Мораль всієї історії полягає у тому, що не слід у політиці, зокрема зовнішній, шукати моралі. Її немає ні у рукостисканні Поклонської, ні у ставленні до курдської держави, ні у ставленні Німеччини та Франції до російської окупації українських земель. А якби би в міжнародних стосунках існувала мораль, то замість формули Штайнмаєра німецький уряд припинив би закупівлю газу в Газпрому ще у 2014 році. І не було би ні окупованих територій, ні тисяч загиблих, ні десятків тисяч понівечених доль переселених родин.