Терен у нозі

Франко – як терен у нозі для тих, хто хоче, аби в Україні була Європа чи Москва, лише не Україна.

Кілька років тому зі мною зв’язався один багатійко з Тюмені, уродженець Бойківщини. Спершу він мені надіслав посилання на журнал «Полярная звезда», де були публікації Бузини, тоді ще живого, і нині живущого Богдана-Ігоря Терещенка, який написав статтю, що її навряд би опублікував хтось в Україні. Не знаю, чи був він на той час аспірантом Інституту літератури, але стаття посилала всю тисячолітню історію нашої літератури на смітник. Лишились у ній Григорій Сковорода та пару «геніїв укрсучліту», що вже стали всім нецікаві. Іван Франко удостоївся найбільшої критики, за якою приховувалась якась особиста неприязнь. Кароче, наш Іван Якович — графоман, і цим все сказано. Я довго думала і досі не збагну, чим не вгодив він Терещенку і нині не вгоджає багатьом письменникам укрсучліту. Патякати після двох Майданів у стилі того критика вони публічно вже бояться, бо в суспільстві на хвилі протестів зростає популярність Шевченка, Лесі і Франка, але я добре пам’ятаю, як дратували наших інтелектуалів «Катерина» і «Гайдамаки», і як потім пішла хвиля про інтим класиків, де й Сковороду не пошкодували.

І ось тепер я думаю, що вина Франка полягає в тому, що він був надто ерудований як на селянського сина, і критик, що на іспиті не міг назвати автора «Сонячних кларнетів», відчував на цьому тлі комплекс меншовартості. Бо наші титуловані письмаки, зрештою, не мають часу на бібліотеки, архіви чи усамітнення в келії, бо їздять з концертами чи промоторами цілий рік, і їх лишень вистачає на інтерв’ю та блоги. Їх дратує те, що Іван Франко не перерізав своєї пуповини і до кінця життя залишався Бойком з Підгір’я, займаючись, попри переклади й аналітику, локальною історією та етнографією. Був Людиною Відродження і сином свого батька Якова. Його творчий спадок перевищує 100 томів, і видання його стало б історичною подією. Але в нас надто багато в Україні перевертнів і блазнів, щоб кинути виклик Заходу і Сходу. Для цього треба створити цілий інститут, а не намагатися зацікавити так званий цивілізований світ толерантними та політкоректними сучасними піїтами, які, наче риба у воді, почуваються в морі кон’юнктури і ніколи не тонуть. Це колись настане, я вірю.

А той багатійко, певно, хотів мене завербувати, бо телефонував кілька разів і розповідав, які нікудишні українці і що вони нічого не дали світові. Потім кудись пропав.

З Днем народження, пане Іване!

Джерело