«У Дрогобичі домінує український дух Франка»

Підготовча робота, організаційні заходи, контроль за останніми приготуваннями, уся ця напружена атмосфера, яка передує церемоніальній події, звісно ж, дається взнаки: усі франкознавці, і вітчизняні, і закордонні, уважно стежать, чекають вердикту авторитетного журі Міжнародного конкурсу. Це накладає свій відбиток, змушує нервуватись залучених до організаційної роботи людей. Час від часу наш співрозмовник відривається від бесіди. Дає якісь вказівки, уточнює завдання тим, хто відповідальний за підготовку до святкових подій з нагоди 167-ліття від Дня народження Івана Франка, які упродовж 26−27 серпня відбулися в Дрогобичі та Нагуєвичах, і, звісно ж, хвилюється. Хочеться, аби все якнайкраще було зроблено. Але трішки «підігріта», напружена атмосфера аж ніяк не заважає розмові. Навпаки, сприяє їй. Тематика Франка — головна, але не єдина у нашому спілкуванні… Про це ми поговорили у другій половині нашої бесіди.

Не всі до кінця розуміють. А треба…

— Не всі до кінця та у всьому розуміють виняткове значення культури, українських традицій та звичаїв, всього того, що відрізняє нас від інших націй та народів, робить українців неповторними. Багатьом здається, що культура — це щось таке не дуже важливе та другорядне. А раз так — необов’язково слід опікуватись цим своїм спадком. А яким? На це запитання існує авторитетна, переконлива відповідь. Коли Вінстону Черчиллю під час війни з фашистською Німеччиною запропонували скоротити витрати Великобританії на культуру, він, не прислухавшись до поради одного зі своїх міністрів, саркастично запитав: «А за що ми тоді воюємо?» Як у часи війни виживає українська культура в Дрогобичі? Які пріоритети у роботі управління, яке очолюєте, домінують?

— Культура — це одна із складових, найважливіший чинник національної ідеології. Із неї, традицій та звичаїв, патріотизм «виростає». Ми, українці, на жаль, забули про це. Здобувши Незалежність у 1991 році, якось недбало поставились до своєї ідентичності. Не подбали про збереження, захист своєї культури від отруйного впливу російської пропагандистської навали — ворожих книг та газет, журналів, їхнього друкованого слова. Не побачили, треба ж такими сліпими бути, нічого поганого у тотальному пануванні на вітчизняному мистецькому ринку творів російських авторів. Може, не завжди із задоволенням, проте масово та регулярно переглядали їхні фільми, не цурались концертів та пісень російською, повністю відчинили «вікна» та «двері» для їхньої мови. Про що говорити? Ще не так давно ефірний час російської мови у теле- та радіопередачах, які транслювались в Україні, у кілька разів перевищував ліміт на українське мовлення. Грубо кажучи, ми ворога — неприятеля беззастережно до найсокровеннішого пустили — своєї душі. Не дивно, що нас на рашистську культурну «голку», ворожий «гранчак» посадили. Розплата настала у 2014 році, коли росія на Донбас зайшла. Раптом виявилось, що ми сепаратистський рух маємо, що деяким «співвітчизникам» українське «смердить». «Руского міру» закортіло. Зауважте, вся ця біда почалась не через те, що праці та зарплатні в них не було, а зовсім через інше. Через приховані, отруйні установки та тези «руского міру». Отруїли, збили з пантелику тамтешній люд. Так на нашу землю війна прийшла. Ніколи б до цього не дійшло, якби з початку Незалежності державна політика в Україні вибудовувалась виключно на засадах українських цінностей. Це б нас захистило. Не вберегли, не подбала держава про створення для своїх людей національного оберега, яким є культура. На щастя, на західних теренах України національна культура пошанована, свого ми не цурались. І сьогодні, як це було й до війни, робота нашого управління на засадах національно-культурної спадщини будується. Ми чудово заповіт Франка пам’ятаємо, його заклики про пріоритетність служіння — не сусідам кланятись треба. А своє берегти та розвивати слід.

Відкриття та освячення Першого музею-студії в університеті

— Упродовж теперішніх двох вихідних днів, суботи та неділі, в Дрогобичі відбулися святкові заходи з нагоди 167-ліття від Дня народження Івана Франка. Що маємо знати про це?

— Головною подією першого дня святкувань стало відкриття та освячення Першого музею-студії Івана Франка у давньому корпусі гімназії Франца Йосифа, в якому впродовж 1867−1868 рр. вчився майбутній український геній. Йдеться про одне з теперішніх приміщень навчального корпусу факультету української та іноземної філології Дрогобицького педагогічного університету імені Івана Франка. Ця кімната особлива ще й тим, що тут відтепер відбуватимуться засідання журі конкурсу Міжнародної премії імені Івана Франка. Головними дійовими особами під час презентаційного заходу відкриття музею-студії стали проректор педагогічного університету Ігор Гриник і декан факультету української та іноземної філології, професор Петро Мацьків. У неділю біля пам’ятника Каменяру, як заведено в Дрогобичі, відбулося загальноміське віче. Наступна святкова подія — освячення та відкриття таблички на будівлі нашого Народного дому на пошану знаного науковця, професора Дрогобицького педагогічного університету імені Івана Франка, франкознавця та почесного громадянина Дрогобича Михайла Шалати. Після цього святкування «перейшло» до рідного села І. Франка — Нагуєвичів. Місце початку урочистостей — Хрест Якова, де Молитву було виголошено та відбулося покладання квітів до пам’ятного комплексу на території Державного історико-культурного заповідника «Нагуєвичі». Вже потім настала черга фестивалю «Франко Фест». Для проведення фестивальних заходів аж 50 локацій визначено. На гостей з усієї України чекали. Було дуже цікаво! Після Нагуєвичів урочиста частина святкувань на деякий час знову повернулась до Дрогобича, де о п’ятнадцятій годині в Народному домі оголосили ім’я чергового лауреата Міжнародної премії. Ним, як відомо, став доктор філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту франкознавства Львівського національного університету імені Івана Франка Микола Легкий. Його монографію «Проза Івана Франка, поетика, естетика, рецепція в критиці» журі оцінили найвище.

На літній сцені в Нагуєвичах

— 27 серпня погодні умови виявились такими, що, як радили лікарі певним категоріям громадян, краще було вдома сидіти. Але це не надто стримало людей …

— Погодні умови ми не скасуємо. Щодо іншого… Міський голова Дрогобича Тарас Кучма розпорядився, аби упродовж неділі до Нагуєвичів безупинно автобуси-маршрутки курсували, аби жодних затримок, труднощів із перевезенням людей не було. Розумію тих, хто, попри всі складнощі сьогоднішнього дня, прагнув побувати у Нагуєвичах, «ковтнути» собі з атмосфери свята. Хочеться відпочити, бодай на годину-другу відійти від реалій жорстокої, кривавої війни з сусідом-ворогом. У Нагуєвичах на літній сцені, як, зрештою, і в багатьох інших місцях відбулися концерти та зустрічі, живе спілкування з людьми, чия авторитетна думка та живе слово мають вагу. Звісно ж, що таких людей хочеться побачити та послухати. Одна з головних складових святкових подій, які цієї неділі мали місце в Нагуєвичах та Дрогобичі, це збір коштів для потреб ЗСУ. Наші хлопці-герої потребують автомобілі, квадрокоптери та деякі інші речі, які на війні рятують життя. Не забуваймо про це.

Після знайомства з правдивою біографією Степана Бандери

-У Дрогобичі багато внутрішньо переміщених осіб живе. Деякі з них настільки адаптувались до умов життя на новому місці, що, як стверджують вони самі, прийняли рішення залишитися тут назавжди. Це, звісно ж, добре. Як працюєте з цими людьми, що робиться для адаптації, їхнього якнайшвидшого повернення до нормальних умов життя?

-Річ у тому, що з такими людьми не тільки ми працюємо. Чи не найбільше для їхньої психологічної підтримки та повернення свого власного «я» роблять працівники управління соціального захисту. Ми ж, зі свого боку, стараємось залучити їх до культурно-просвітницьких заходів. Допомагаємо розплющити очі, по-новому, під іншим кутом побачити історичні події та факти, а не так, як їх російська пропаганда подає. Повчальним та характерним для подібного роду випадків є постать Степана Бандери. Давайте будемо відверті. Більшість наших співвітчизників має поверхове, а інколи навіть викривлене уявлення, коли справа стосується оцінки та ролі, місця в українській історії нашого Провідника. Здебільшого для них це питання — каламутне «кліше». Потрібний час, аби до кардинальних змін у їхньому світосприйнятті дійшло. Такі реалії маємо, так вони виховані були. Але люди допитливі, вони хочуть до правди докопатись. Все в їхніх очах змінюється після того, як, наприклад, починається докладне знайомство з правдивою біографією Степана Бандери, і вони отримують більше інформації про рід Бандерів, його жертовне служіння Україні. У роботі з ВПО стараємось працювати з цілими сім’ями. Найбільший ефект це дає тоді, коли у комунікації участь беруть не лише дорослі, а й діти. Малеча — велика сила. Через неї набагато швидше та легше до серця батьків «достукатись». Зустрічі, майстер-класи, різного роду навчання відбуваються у різних місцях — у приміщеннях народних домів, в бібліотеках, навчальних класах та спортзалах, у культурно-освітньому центрі імені Івана Франка… Гарні, довірливі стосунки склались з айтішником із Запоріжжя Денисом Уваровим. Ініціативний та освічений, він швидко сходиться, знаходить спільну мову з різними аудиторіями. Не лише ми вчимо, до чогось залучаємо наших співвітчизників зі сходу та півдня. Вони також справляють свій вплив, передають нам свої знання та досвід, якісь цінні життєві речі. Все це збагачує, робить нас більш стійкими та сильнішими.

На жаль, не судилося

— Дрогобич доволі часто називають мультикультурним містом. Що означає ця специфіка для Вас особисто та управління, яке очолюєте? Як культури, чиїми носіями у місті Котермака, крім українців, свого часу були чисельні польська та єврейська громади, а також значно менша, але з реальним впливом на життя в місті, німецька колонія, «співіснують», взаємодіють між собою сьогодні?

— Справді, до початку Другої світової війни був час, коли приблизно третина населення Дрогобича становили українці, ще дві третини приблизно наполовину поділяли між собою польська та єврейська громади. Так було. Сьогодні ж демографічна ситуація в місті зовсім інша. У сотні разів зменшилась чисельність польської та єврейської громади. Німецької колонії взагалі немає. Сьогоднішній Дрогобич я б радше назвав не мультикультурним, а містом з мультикультурним спадком. Нам потрібно пам’ятати, маємо берегти те, що ми отримали від минулих поколінь. Ця спадщина — одна з важливих складових нашого культурного фундаменту. Вона додає Дрогобичу самобутності та оригінальності, легше зближує та допомагає у партнерстві з громадами-містами з інших країн.

Два з половиною млн грн для потреб ЗСУ

— Наша культура та «закваска», українські звичаї сильно різняться від ворожого культурного «контенту». Щоб зрозуміти це — достатньо побачити оригінальні відео з передової, танцювально-пісенні «номери» героїв-захисників. Який зв’язок управління культури та розвитку туризму підтримує з воїнами-захисниками?

— Зв'язок у нас прямий та безпосередній: був час, коли я сам упродовж кількох місяців воював на Донеччині. Стояв наш підрозділ на «нульовці». Це та позиція, звідки до рашистських траншей рукою подати. Зрозуміло, що частинка мого власного «я» назавжди залишилась із побратимами із згадуваного підрозділу. Ми підтримуємо живий зв’язок, часто спілкуємось. І я добре знаю, що цікавить моїх побратимів, чого найперше вони потребують — моральної підтримки, нашої віри в них. Гарних повідомлень з рідного дому. Будь-який захід, який проводить управління культури та розвитку туризму на території Дрогобицької ОТГ, передбачає збір коштів на потреби ЗСУ. Ця робота облікується. У своїх звітах вказуємо суму зібраних коштів. Це мені дозволяє стверджувати, що оперую точними даними. Так от, від нашого управління на потреби ЗСУ упродовж війни скеровано допомогу на два з половиною млн грн. Адресатами нашої підтримки є батальйон територіальної оборони з Дрогобича, в якому сам служив, та інші військові частини, які дислокуються в нашому місті.