Люди з нової влади три роки не читали новин?

Доведеться екстерном проходити етап примирення з реальністю

У публіцистиці є універсальне правило. Відсутність тем — ознака стабільності або застою.

Щось подібне було перед другим Майданом. Город українських смислів був багаторазово перекопаний і прополотий. Основна інтрига полягала в тому, чи випустить Віктор Янукович Юлію Тимошенко з в'язниці, чи ЄС підпише Асоціацію без її звільнення. Владний динозавр четвертий рік поспіль компенсував відсутність мізків нахабством і розмірами тулуба. Нічого нового. Нічого дивного.

А потім сталися Майдан і війна. Було відчуття, що зірвали таку собі завісу — і замість тісного городика старого ладу відкрилася цілина некопаних смислів, що йде до обрію. Це поле цілком складалося з золотоносних публіцистичних жил. Тем для текстів було більше, ніж вільного часу — і в цій новій реальності — на щастя і на жаль — нудьгувати не доводилося. Затишшя змінилося бурею. Штиль — штормом. Мир поступився місцем війні.

Ця ситуація тривала роки чотири. За цей час країна встигла освоїти нову реальність. На зміну старим парадигмам прийшли нові. Основний корпус смислів встигли сформулювати. І до середини 2018 року дефіцит тем знову почав про себе нагадувати. Вірна ознака все того ж застою. Або стабільності. Кому як ближче.

Втім, це тривало недовго. Перемога Володимира Зеленського знову висмикнула публіцистику із застою. На зміну колишньому дефіциту прийшов достаток. Україна відчайдушно почала сперечатися самою з собою про саму себе. Приводи для текстів не змусили себе чекати. Але у цій новій реальності є одна важлива відмінність. Більшість нових тем виявилися не такими вже й новими. Швидше, навпаки.

Публіцистика — це розмова з уявним співрозмовником. Такий собі формат заочної суперечки, в якій намагаєшся впорядкувати хаос до стану смислів. І все частіше здається, що нинішній уявний співрозмовник — це людина приблизно з 2016 року.

В результаті виникає стійке дежавю. Немов ми знову повернулися в недавнє минуле — і знову шукаємо відповіді на питання трирічної давнини.

Чи можна домовитися з Москвою? Хто хоче війни — Кремль чи росіяни? Чи варто захищати культурний простір адміністративними методами? Торгівля та ринок — це тільки про гроші чи про комунікацію і зближення?

Ми знову сперечаємося про теми, навколо яких ламали списи кілька років тому. Про те, чи можна виграти війну за серця людей, які живуть в інформаційній окупації. Чи є російські соцмережі інструментом кремлівського soft-power. Чи має держава право визначати культурну та мовну політику в умовах війни.

Всі ці теми повертають в нашу реальність спікери нової влади. Хтось із них упевнений, що мовна політика стала причиною війни на Донбасі. Хтось наполягає, що Мінські угоди потрібно виконувати, навіть якщо бойовики не припиняють вогонь. Хтось вважає, що результат війни залежить від настроїв жителів окупованих територій.

Я в чомусь можу зрозуміти цих людей. Я теж проходив через етап «рожевих окулярів». Усі ці розмови — не більше ніж дискусія трирічної давнини. З тією лише різницею, що когось події останніх років позбавили ілюзій. А когось, напевно, ні.

Я був би точно таким самим, якби не цікавився політикою. Досить було не читати новини, не стежити за дискусією, не робити висновки з регулярних кремлівських уроків. Мені легко зрозуміти порядок денний цих людей. Ми всі в ньому жили порівняно недавно. Судячи з усього, тепер їм доведеться екстерном проходити етап примирення з реальністю.

Мені видається це неминучим. З тієї простої причини, що Росія не зміниться. Фантомні болі імперії не припиняться. Кремлівське керівництво не перестане мріяти про те, щоб переграти 1991-й рік. Київ не може вплинути на причини війни — так само, як не здатний змінити логіку агресора. І залишається лише чекати моменту, коли усвідомлення цих фактів прийде до людей, які ухвалюють рішення на Банковій. Чим раніше це трапиться — тим менше буде «супутніх збитків».

І лише тоді, ймовірно, дискусії трирічної давнини остаточно займуть своє місце в архіві.

Джерело