Демократія Судного дня

Страсний тиждень налаштовує на біблійні аналогії.

Кожні вибори в Україні, і, без сумніву, ті, що завершилися, — сприймаємо як апокаліпсис. Бо передує елекціям потужний агітаційний галас («Третій ангел просурмив…»), загострюються до краю пристрасті та емоції (лунає ледь не «скрегіт зубовний»), перекрикуються натовпи «грішників» та «праведників», посилюються страхи перед невідомим майбутнім, яке, однак, у того ж таки Івана Богослова є не таким вже і жахливим… Завершується «старий світ», з його усталеними поняттями і звичками, народжується нове, ще незбагненне, а від того — й лячне.

Утім, пояснити феномен «демократії Судного дня» просто. Що б ми собі не міркували, але 27 років незалежності і практик відносно вільного вибору ще не виробили у нас звички сприймати вибори раціонально і виважено. Звісно, ризикуємо багатьма речами, — і вони стосуються не тільки нашого внутрішнього комфорту чи суспільного становища. Ми, до прикладу, не можемо гарантувати, що система, позбавлена дієвих механізмів стримувань і противаг, великою мірою позначена особистісними уподобаннями чи переконаннями нашого (чи чужого) обранця, не розвернеться усією потугою бездушної бюрократичної машини проти нас особисто. Як і бути впевненими, що коли нам буде заподіяно шкоди, то державні механізми забезпечуватимуть нам захист від посягань на особисте життя, свободу, приватну власність тощо.

У нас наразі немає достатніх можливостей вчасно виправити електоральну помилку, окрім як чекати завершення каденції президента чи депутата. Вони ж у нас залізобетонно «недоторканні» і «невідкличні». Звідси усталене національне переконання, що владу найефективніше можна змінювати майданами. Такі настрої панують і у певної частини громадян, роздратованих результатами недільного голосування. Саме час нагадати про Небесну сотню і про криваву ціну такого способу «ротації» керівництва.

Проблема і в «асортименті», з якого обираємо. Про партії у класичному, західному розумінні, годі вести й мову. Зазвичай, це проекти, покликані прикривати інтереси бізнесу того чи іншого олігарха, і їхня ідеологічна складова гнучко мімікрує під потреби цієї головної мети. Поодинокі винятки з цього правила перебувають на маргінесі, не втрачаючи, однак, надій на те, що під час чергових виборів можуть стати об’єктом зацікавлень того чи іншого «Папи» для суто технологічних завдань.

Запит суспільства «демократії Судного дня» на «нові обличчя», як правило, завершується фіаско. З часом з’ясовується, що «білі» і «пухнасті» такими не є. Вони або колаборують зі старою системою, знаходячи собі у ній тихе і прибуткове місце, або вироджуються у дикі форми популізму, демагогії і шахрайства. Якось Віктор Пелевін написав про таких «рекрутів демократії»: «Сам факт з’яви людини на політичній сцені доводить, що перед нами б… дь і провокатор. Бо якщо б ця людина не була б… ддю і провокатором, її б ніхто на політичну сцену не пропустив — там три кільця охорони з кулеметами».

«Демократія Судного дня» надається до миттєвих зачарувань і болісних розчарувань у різного роду месіях, рятівниках, оскільки переважна більшість населення й досі не вилікувалася від тоталітарної прокази патерналізму, синдрому набутої безпорадності чи ілюзій простого вирішення найскладніших проблем. Це люди, які майже три десятиліття чекають на зміни у державі, але самі крадуть у неї, ухиляючись від податків, «домовляються», дають хабарі і… чекають «спасителя» .

Наші проблеми не є ексклюзивними, у світі вони теж норма. Хто-хто, а Барак Обама таки знав, що каже: «Політики брехали завжди, але коли їх раніше ловили на цьому, вони дивувалися „От тобі й на!“ Тепер вони просто брешуть».

Тому й виникають на вітчизняному політичному кону «коти у мішках» чи «мішки з чортами». Тому й орудують на нашому інформаційному полі сівачі хаосу та зневіри, переляків та відвертих дифамацій опонентів. У розхристаному світі, переповненому віртуальною складовою, маніпулювати виборцем можна завиграшки, граючи на його емоціях, фобіях і уподобаннях. Як слушно підмітив колись О’Генрі, «справа не у дорозі, яку обираємо. Справа у тому, що всередині нас примушує її обирати».

Це добре, коли «всередині» є моральний камертон, отой внутрішній кат, суддя і обмежувач — голос власного сумління. У ці світлі дні Воскресіння маємо добру нагоду прислухатися до нього. По-християнськи розуміючи, що після ночі неодмінно приходить світанок.

Христос Воскрес!