Соціологія — таки «продажна дівка»?

Ті, хто формує порядок денний для сучасного україн­ського суспільства, особливо під час виборів, чудово розуміють, з ким мають справу.

Країна, яка п’ятий рік провадить небачену досі гібридну війну, до того ж в умовах конфлікту прагне реформуватися, відкинути набуті колоні­альним минулим комплекси і звички, є вдячним полігоном для апробації маніпулятивних технологій. Ба більше. Втома від невизначеності, деструктивний вплив ворожої пропа­ганди, а також лавина суперечливої, відверто заангажова­ної інформації, сумний досвід розчарувань після ейфорії невиправданих надій роблять наше суспільство вразливим. Емоційну опірність втрачено, а саме її бракує для форму­вання усвідомленого вибору.

Виборча кампанія брудна як ніколи. Вкиди компромату, не важливо, правдивого чи ні, смакові інтерпретації фак­тів, напівправда, захована у колонках цифр «соціологічних досліджень», маніпулятивні заголовки у ще вчора респек­табельних ЗМІ, легіон «експертів», яких ще недавно знали лише родичі…

Зорієнтуватися серед цієї какофонії важко. Тим паче, що рівень освіченості суспільства, попри загальну статистику власників дипломів про вищу освіту, надзвичайно низький. А «що гірші показники освіченості, то вищі ризики для краї­ни потрапити у пастку популізму, — зауважує Оксана Забуж­ко. — Ось тут і пролягає головний фронт нової світової війни — чи радше продовження столітньої, яка почалась у 1914-му. Ціле століття триває один і той самий сюжет: боротьба за владу над «масовою людиною».

У цій боротьбі важливою є соціологія. Цього року вона стала базовим інструментом для виборчих штабів. Попри те, що чи не кожна кандидатська команда має у своєму розпорядженні кишенькову соціологічну контору і крутить рейтингами свого протеже і його опонентів як циган сон­цем, під завершення перегонів соціологію почали викорис­товувати як джерело для формування актуального порядку денного тих чи інших політичних сил.

За прикладами не доводиться далеко ходити. Днями з’явилися результати спільного соціологічного досліджен­ня Київського міжнародного інституту соціології та росій­ського (!) «Левада-Центру». Згідно із ними, 77 відсотків пересічних українців «позитивно ставляться до «простих росіян». Погодьтеся, цифри доволі сумнівні, тим паче, що буквально півроку тому, у вересні 2018-го, КМІС вже «по­палився» на цій же темі. Його показник позитивного чи за­галом позитивного ставлення українців до жителів країни агресора тоді становив… 48 відсотків. Поза тим, результати іншої соціологічної групи — «Рейтинг» — не сягали і 20 відсо­тків. Наприкінці минулого року результати «Рейтингу» дава­ли дві третини українців, які вважають Росію агресором.

Далі більше. 15 березня КМІС, яким керує Володимир Паніотто, спродукував ще більш дивне дослідження. Згідно з його результатами, 51 відсоток українців погоджуються на «надання непідконтрольним територіям Донбасу автономії у складі України». Правда, 23 відсотки з них — «скоріше по­годилися б»…

А тепер — про тих, хто формував «замовлення» КМІСу і, вочевидь, явно некоректні запитання в анкетах. Бо, погодь­теся, ніхто ж не проти «миру на Донбасі»… Наступного дня в ефірі підконтрольного телеканалу «112» кум Путіна Віктор Медведчук, а віднедавна — голова політради партії Рабино­вича «За життя», на підставі саме цих «соціологічних дослі­джень» просторікував про лояльність українців до ідеї авто­номії ОРДЛО і просував потребу прямих переговорів Києва з терористичними організаціями ЛНР/ДНР. Переговорів, які, по суті, вщент зруйнували б конструкцію антипутінської коаліції, не кажучи вже про Мінський процес, формат яких не передбачає участі бойовиків у будь-яких перемовинах. Переговорів, сам факт обговорення яких у більш ширшо­му суспільному вимірі засвідчив би схильність українців до колаборації, до уневажнення здобутків Майдану і забуття ними велетенських жертв війни з Росією.

Синхронність кроків Паніотто і Медведчука помітили давно. Ще 2012 року, обґрунтовуючи брутальний антиукра­їнський закон «Колєсніченка-Ківалова», КМІС видав на гора «дослідження» про прихильність більшості українців до ідеї «двомовності». І того ж таки дня з’явилася стаття Медвед­чука у «Комсомольськой правде» про те, що «74 процента украинцев выступают за русский язык». Думаю, зараз теж слід чекати подібного «дослідження», зважаючи на затя­те протистояння у парламенті під час розгляду закону про мову.

Не знаю, як «відмиватимуться» соціологи після такого відвертого фальшування оцінок громадської думки пе­ред виборами президента, і чи «відмиватимуться» взагалі. «Громадська думка не знає історії», — цей висновок в Україні, на жаль, є досі актуальним, попри те, що ми не раз і не дві­чі «палилися» на власній короткій пам’яті. Може, хоч тепер трішки прозріємо і почнемо аналізувати, що криється за цифрами соціологів від партії «мишебратьєв»?