«Вас колись посадять за все, що ви пишете»

Днями до редакції зателефонував читач і став докоряти мені за те, що я пишу у своїх колонках на шпальтах «Високого Замку»

До несподіваної перемоги MARUV українці обговорювали скандал з учасницями фіналу Національного відбору на «Євробачення» — дуетом Анни та Марії Опанасюк. Це направду якийсь фантасмагоричний випадок, коли на п’ятому році війни ми змушені пояснювати одне одному прописні істини і дивуватися, що досі значна частина наших співгромадян живе у паралельному світі, де немає місця війні, де минуле залишилося скроєним ще за совєтськими лекалами, де прагнення успіху будь-якою ціною затуманює не тільки очі, але й мізки. Зрештою, я не дивуюся дівчатам — чи могли вони стати іншими у батьків-колаборантів? Що вдієш, «двоєдушні люди нетверді в путях своїх, тобто люди з роздвоєною думкою, що не знають, де правда, де брехня, ні за ким, ні кудою йти, і з роздвоєною душею — які не вміють всім серцем горіти вірою і поривом до одного, хитаючись між добром і злом, між правим і лівим, — завше будуть нетверді в путях своїх», — писав апостол Яків.

Сумніваюся, що кримська татарка, землячка дуету ANNA MARIA, патріотка і всенародна улюблениця Джамала, яка зі сльозами на очах намагалася пояснити їм, «чий Крим», переконала цих «двоєдушних». Хоча кому, як не їй знати справжню ціну анексії рідного дому і справжню, не розказану кимось глибину зради тих, хто пішов служити окупантам.

Однак я сьогодні не про Євробачення. Днями до редакції зателефонував читач і став докоряти мені за те, що я пишу у своїх колонках на шпальтах «Високого Замку». Мовляв, захищаю Петра Порошенка, хоча, як вважає мій невидимий візаві, — той не гідний, аби кандидувати на другий термін президентства. Тут почалося «загинання пальців» — медична реформа — погано, реформа судів — теж, тарифи — космічні, «зубожіння» — крайнє… Одне слово, «джентльменський» набір так званих «зрадофілів».

Усі мої спроби перевести розмову у формат діалогу завершувалися невдало. На тому кінці дроту чоловіка розпирало від емоцій, а коли я все ж міг вставити свої «п'ять копійок» у цей словесний потік, то реакція була трішки дивною. На заперечення, що, мовляв, не президент у нас відповідальний за тарифи, на аргументи про те, що у нас війна, що варто таки поміркувати над тим, на кого поставити, щоб мати бодай якусь гарантію у незмінності курсу країни, чув дивну відповідь: «Ну, ми ж з вами живемо у реальному світі…». Зрештою, казав я, ви маєте право на свій вибір, його ніхто не обмежує, а те, що пишу я, — моя власна думка, мій вибір, вільний і ніким не детермінований. На що наш читач зреагував так: «Вас колись посадять за все, що ви пишете».

Отакої… Після цієї розмови я раптом застановився на тому, що злегковажив однією річчю. Я намагався говорити з людиною словами і категоріями «свого світу», вживати аргументи, самозрозумілі і самодостатні для тих, хто здатен сприймати іншу думку, хто робить усвідомлений вибір, який спирається на власну відповідальність за нього.

Але я, виявляється, говорив у порожнечу, оскільки мій слухач живе у своєму, «реальному», на його думку, світі.

У світі, де президент має наводити лад у кожному під’їзді, персонально зобов’язаний забезпечувати всім безбідний побут, де він може карати і милувати, без суду і слідства, так, під настрій. Де Гарант — це цар та Бог, і вічно винний комусь офірний цап в одній іпостасі.

У світі, де голосно кричать про боротьбу з корупцією, однак коли справа заходить про мій інтерес, про мій комфорт, то немає проблеми з тим, щоб скористатися допомогою кума-свата, щоб спакувати невеличний конверт для фіскала чи лікаря, щоб «занести» учителю «подяку» за оцінку для чада, щоб виробити окрему банківську картку, окрім ФОПівської, бо нащо податківцям знати про всі мої доходи…

У світі, де вірять радше фантазерам та продавцям ілюзій, тим, хто гарніше пообіцяє золоті гори і забуде заїкнутися про ціну своїх обіцянок, тим, хто вирішить всі наші проблеми легким порухом лівої руки, хоча правою, вже напевне, забере значно більше. У світі, де немає жодних згадок про минуле солодкоголосих політичних сирен, а лише привабливі мультики, які вони пропонують нам у майбутньому.

У світі, де не існує жодних «інших», тільки власне дрібне і амбітне обивательське «его», у світі, де «садять» за думки і наміри, особливо коли вони відрізняються від мого особистого враження чи наміру. До слова, «коломийку» про «посадять» я систематично чую упродовж 30 років, — спочатку від комуністів, а відтак — від лівих, правих, «помаранчевих» і «біло-синіх». Бо у тому паралельному «реальному» світі є ще одна категорія «вічно винних» — журналісти.

Я так і не дізнався у мого співрозмовника, на кого сподівається він, за кого голосуватиме. Мабуть, ще не знайшов собі ідеалу.

По-моєму, його цілком би влаштував такий собі… Путін.