Чому західні інтелектуали вперто не помічають України?

З авторів достатньо згадати Мілана Кундеру, Орхана Памука, Бернара Анрі-Леві (знаного львів’янам після його відвідин Медіа-форуму три роки тому), Світлану Алексієвич, Енн Епплбаум.

Це відчайдушний крик про те, що відбувається з Євро­пою, про її майбутнє, затьмарене привидами майже 80-річної давності. Волання перед катастрофою, яка, на думку авторів тексту, може трапитися з «другою вітчизною для всіх вільних людей у світі».

Йдеться про вибори, які заплановано у низці європейських країн, і на яких цілком можливою є перемога популістів.

«Доста будувати Європу! Відшукаймо „душу народу“! Знайдімо нашу „втрачену ідентичність“ — яка часто існує тільки в уяві демагогів, — такою є спільна програма популіст­ських сил, що заливають цілий континент», — кажуть авто­ритетні у світі люди. «Мусимо вже нині, негайно, алярмувати проти цих паліїв душ, які від Парижа до Рима, через Барсело­ну, Будапешт, Дрезден, Відень та Варшаву, граються з вогнем наших свобод, — пишуть вони. — Бо ставка є такою: за цією ди­вовижною все окресленішою поразкою Європи, за цією но­вою кризою європейського сумління з перспективою зруй­нувати все, що принесло нашим суспільствам велич, гідність і добробут, криється безпрецедентна від 1930-х років мину­лого століття загроза ліберальній демократії та її цінностям».

Як на мене, «Маніфест…» є запізнілою реакцією на зрос­тання впливів «продавців ілюзій». Бо популізм у Європі — не вчорашній. Він там оселився давно і зручно. Його гасла вже оволоділи мізками середньостатистичного обивателя, який, перш за все, дбає про власний маленький світ, безпеку і си­тість. Якби ж то причини занепокоєння цих «маленьких європейців» полягали лише, для прикладу, у невиваженій мігра­ційній політиці чинних правителів. Зовсім ні.

Корені проблеми слід шукати значно глибше і поза межами ще вчора безхмарного і задоволеного собою Європейського Союзу. Їх чомусь досі не можуть розгледіти навіть кращі уми континенту.

Причини — у путінській Росії. Там, звідки невпинним пото­ком йшли до Берліна, Лондона, Парижа бажані нафтодолари, звідки експортувалася корупція і вседозволеність астроно­мічно багатих олігархів. Європейські владні еліти радо підігрували щедрим кремлівським ляльководам, легковажно вважа­ючи, що там, у Москві, сидять благодійники і філантропи. Не тільки підігрували, а й реально інкорпорувалися у російські бізнес- та медіа-проекти (як-от екс-канцлер Німеччини Гер­хард Шрьодер у «Газпром» чи екс-прем'єр-міністр Шотландії Алекс Салмонд у пропагандистський «Раша-тудей»).

Тепер Росія брутально втручається у європейські вибори, фінансує ультрарадикальні рухи (як-от «Національний фронт» Марі Ле Пен у Франції чи італійський «Рух п’яти зірок»). Це Росія вміло маніпулює потоками біженців через участь у Си­рійському конфлікті. За російськими інструкціями діють «ху­лігани» і «ґвалтівники» на площах Кельна та інших міст. Росій­ські «відбитки пальців» помітні у діях сепаратистів Каталонії і путчистів у Чорногорії. Це Москва і «Газпром» знову хочуть монополізувати європейський енергоринок і роблять це під супровід схвальних голосів німецького істеблішменту, будую­чи «Північний потік-2».

Ба більше! У Солсбері Москва застосувала хімічну зброю на території суверенної Британії, і це, урешті-решт, привело до тями деяких європейських політиків.

То чому ж європейські інтелектуали, які «розуміють, що по трьох чвертях століття після розгрому фашизму і по тридцяти роках після падіння Берлінської стіни шикується нова битва за цивілізацію», вперто не помічають цих очевидних речей? Чому у своєму «Маніфесті…» не згадують про Україну — ре­альну жертву московської агресії? Чому не хочуть визнавати, що на Донбасі і в окупованому Криму українські патріоти бо­ронять саме ті цінності, про які йдеться авторам цього доку­мента? Чому гасять європейську пожежу, оминаючи місце, де вже горить?

Без урахування «українського чинника» «розпрощатися з ледачою Європою» неможливо.

«Сліпота» і «глухота» європейських володарів дум — у за­давненій звичці бачити «залізну завісу» на кордонах зігнилого СРСР, які давно не існують і, — що гірше, — й надалі перебу­вати у парадигмі міркувань про «зону російських інтересів». Мовляв, Європа закінчується за Чопом, далі — хай перейма­ється «Раша».

Ще одну причину недавно сформулював експерт Atlantic Council Пітер Дікінсон: «Це ще й наслідок невігластва і непра­вильних уявлень. Глибина ображеності Росії через падіння її статусу після розпаду СРСР не зрозуміла сучасній західній аудиторії, яка думає, що росіяни здебільшого розділяють за­хідні цінності».

Якщо вже шукати відповідь на запитання про байдужість європейських інтелектуалів до України, то, мабуть, варто зауважити, що серед підписантів «Маніфесту…» є і російська письменниця Людмила Улицька, яка досі не зрозуміла, «чий Крим?». Їй «складно відповісти на це запитання»…