«Ви не уявляєте, яка у нас атмосфера. Увечері не те що молодь, пси не бігають. Як курорт Крим уже помер»

Подружжя літніх людей запитало мене, як пройти до Оперно­го театру. Кажуть, біля Оперного їхній готель, а вони, гуляю­чи центром Львова, трохи заблукали і втратили орієнтир. Я пояснила, як їм йти, а принагідно поцікавилась, звідки вони приїхали. «Ми з Криму, з Євпаторії», — відповіла жінка. «З Криму?!» — здивувалася я. Так познайомилася з кримчанами, які є патріотами України і не надто це приховують. Пані Різан­на — кримська татарка, її чоловік Валера — росіянин. Донька живе і працює у Харкові, в Молодіжній єврейській організації. Батьки давно казали доньці, що мріють поїхати до Львова, і коли дізналися, що у Львові буде кількаденний семінар, який організовує Молодіжна єврейська організація, попросили, аби взяла їх зі собою.

«І які ваші враження від на­шого міста?» — запитую. «Ой, — пані Різанна не стри­мує емоцій. — Ми у захопленні! Такої кількості храмів і соборів я ніде не бачила. Ось я йду і думаю: через Львів пройшла Друга світо­ва війна, тут були німці, радянські війська, як вдалося усе це збе­регти? Місто намолене, тут від­чувається позитивна енергетика. Неймовірна атмосфера! А яка чу­дова архітектура! І люди дуже до­брозичливі. Кого що не спитає­мо, усі радо відповідають. Коли починаю говорити українською, бачать, що мені складно, то ка­жуть, аби говорила російською. А я хочу говорити українською, бо починаю її забувати, — каже жін­ка — А ще звернули увагу, що у місті дуже багато молоді…». Пе­ребиваю запитанням: чи в Кри­му мало молоді? «Ви не уявляєте, яка у нас атмосфера. О п’ятій-шостій вечора місто порожнє. Не те що молодь, пси не бігають. Як курорт Крим уже помер. Жодних інвестицій в інфраструктуру не вкладають. Росіяни трактують і, відповідно, розбудовують Крим виключно як військово-морську базу. Та й люди у нас колючі, бай­дужі до інших. Я з жителями За­хідної України, у нас кажуть, за­хідняками, вперше зіткнулася на своїй роботі. Працюю лікарем у відомчому санаторії з 1993 року. Знаєте, як я розрізняла відпо­чивальників з Західної і Східної України? Якщо в мій кабінет сту­кали у двері, запитували, чи мож­на зайти, значить, — із Західної України. Якщо безцеремонно за­ходили без стуку і одразу сідали, значить, зі Східної». Пані Різанна навела ще один приклад різниці. Їй знайома з Харкова якось роз­повіла історію. Вона була у Львові і вирішила купити кавун. Пішла на місцевий базар і перебирає ка­вуни. Підходить продавець, мо­лодий хлопець, і каже: «Пані, вам допомогти?» Вона повернулася до Харкова, пішла на базар і та­кож вирішила купити кавун. Так само перебирає. Підходить про­давець, також молодий хлопець, і грубо до неї: «Тетка, ты че тут ковыряешься!». Ось вам різниця у ментальності.

Запитую пані Різанну, чи бага­то туристів з Росії було цього літа. Каже, небагато, але у відомчий санаторій приїжджають. «Їдуть з певною пересторогою. Хто впер­ше, кажуть, «на розвідку» приїха­ли. Запитую їх, що вони тут роз­відують? Вони самі до Криму ставляться неоднозначно, хоча, звичайно, б’ють себе в груди, що «Крим наш!» — розповідає жінка.

Вона своїх симпатій до Укра­їни не приховує. Не всім це по­добається. «Я часто критикую російську медицину. Вона від української відстала мінімум ро­ків на десять. Був у мене випа­док, коли критично висловилась при курортниках. То вони „стуко­нули“ моєму керівництву. Началь­ниця мене покликала і попереди­ла, щоб тримала язик за зубами. А одного разу до мене заходить па­цієнт, дивлюся його картку, а там прізвище на „-ко“, здається, Тим­ченко. Кажу йому, яке у вас гар­не прізвище. А він аж підскочив: „Я русский!“. Ще був цікавий ви­падок. Заходить відпочивальник, дивиться на мене підозріло і запи­тує: „Чому ви ніяк від своїх симво­лів не можете відмовитись?“. Я не розумію, про що він. А він показує рукою на мою хустку. Каже, у вас хустка жовтого кольору, а блузка — блакитна. Я аж розсміялася. А він пішов, усім своїм виглядом де­монструючи незадоволення».

З подружжям кримчан я про­щалася як з ліпшими друзя­ми. Запрошувала їх на каву, аби ще поговорити, але вони муси­ли йти, бо ввечері вже їхали до­дому. Та пообіцяли, що неодмін­но ще приїдуть до Львова, і тоді ми обов’язково вип’ємо смачної львівської кави.