Гречка «епохи біґ-дата»

Політики були б принципово іншими, якби не знали достеменно тіньових сторін людської натури


Коли ще задовго до виборів у сорока окремих територіальних громадах, які відбулися минулої неділі, Комітет виборців України почав сигналізувати про випадки масового підкупу виборців, стало зрозуміло, що, попри Асоціацію з ЄС, безвіз та інші прогресистські речі, у справі демократії ми недалеко втекли від практик часів Леоніда Кучми. Першість у справах «гречки — горілки — грошей» здобула «Батьківщина».

Можна було б, звісно, апелювати до уроків Майдану, моралізувати на теми великої жертви, покладеної на вівтар свободи, але, на мою думку, це акурат випадок, коли, за Семеном Ґлузманом, «небезпека полягає у повній заміні критеріїв моралі критеріями користі». Додам, критеріями жаги влади будь-якою ціною.

Але, мабуть, політики були б принципово іншими, якби не знали достеменно тіньових сторін людської натури. Особливо натури постсовка — ласого до халяви обивателя, якому важливіші цілком осяжні, хай копійчані, матеріальні втілення «турботи» про нього, аніж речі значно вищого порядку, до прикладу, майбутнє його ж дітей…

Якось я натрапив на інтерв’ю одного з провідних європейських політологів, голови правління Центру ліберальних стратегій у Софії, наукового співробітника Інституту гуманітарних наук у Відні Івана Крастєва. Розмова стосувалася кризи лібералізму і особливостей його функціонування в умовах так званого суспільства біґ-дата — тобто суспільства епохи цифрових технологій, соціальних мереж та ґаджетів.

Крастєв, зокрема, вважає, що класично ліберальний порядок зазнаватиме корозії, оскільки можливість володіти інформацією про мільйони користувачів неодмінно спричинить спокусу автократії. Болгарин пише: «Мова про державу, яку за інерцією називають „поліцейською“, але насправді це щось інше. Більше нема потреби в секретних інформаторах. У „суспільстві біґ-дата“ люди самі про себе розповідають. Ви повідомляєте владі про все, що купуєте, які ваші споживчі уподобання і смаки у літературі. Як наслідок, суспільством можна керувати, не цікавлячись тим, що люди думають про державу».

Власне, стиль українських політиків наштовхує на думку про те, що так звані «еліти» не надто освідомлені у тому, чим живе пересічний громадянин, чим мотивовані його вчинки, чому у тій чи іншій ситуації думає і поводиться так, а не інакше. Ми звикли говорити, що наші провідники живуть в інших вимірах і світах, і часто наші висновки не є принагідними мовними зворотами, а доволі точним визначенням ситуації.

Гадаю, і Тимошенко, й інші популісти, яких не бракує на українському політичному полі, роблять найбільшу ставку на «людей, які не думають про державу». І якщо популісти перемагають, то, очевидно, таких є предостатньо.

Та от проблема. Ніхто ще не зміг визначити, де у «суспільстві біґ-дата» межа між демократією та авторитаризмом. Бо, видається, держава у ньому не має перепон навіть на порозі до наших спалень…