Вірменські помаранчі?

У Вірменії є шанс. І вона робить перші кроки на шляху до його втілення

Отже, маємо ще одну «кольорову революцію»? Вірменська опозиція здобула першу, доволі показову перемогу — на її заклик пішов з прем’єрського крісла багатолітній президент, а тепер ось — короткотерміновий прем’єр Серж Сарґсян. Чинний глава держави розпустив уряд. Ймовірно, країну чекають нові парламентські вибори. Лідер руху «Елк» Нікол Пашинян, озвучуючи програму опозиції, заявив, що прагне змін без потрясінь.

Шанувальники «теорії змов» потирають руки, мовляв, ось вам і продовження серії запланованих «всесвітнім закуліссям» кольорових переворотів. А прихильники ліберальних рухів записують собі до переліку аргументів ще один факт на підтвердження тези про те, що воля народу є визначальною у найскрутніших ситуаціях.

Квітневі події в Єревані достоту нагадують українцям Помаранчеву революцію. Невдоволення результатами виборів, на яких буцімто переміг Янукович, мирні велелюдні протести у Києві, тиск вулиці, рішення Верховного суду, повторне голосування і перемога Ющенка.

У Вірменії схоже — на тлі конституційної реформи, яка обмежила повноваження президента, -- вибори до парламенту, обрання депутатами президента, відтак голосування за прем’єра, велелюдний здвиг і відставка Сарґсяна. Аналогії промовисті.

Однак… Є одна річ, про яку обережно говорять експерти, аналізуючи те, що відбулося за останні два тижні у цій закавказькій республіці. І ця річ, як завжди на пострадянському просторі, пов’язана з Москвою. Вірменія Сарґсяна-президента досі була надійним сателітом Кремля, єдиною пострадянською республікою на Кавказі, у якій вплив російського сусіда був майже необмеженим. Зрештою, мабуть, залишився б таким і надалі, адже промовляючи після обрання парламентом перед депутатами, лідер Республіканської партії поквапився запевнити їх, що Вірменія послідовно розвиватиме і зміцнюватиме союзницькі відносини з Росією.

Зрештою, чи міг Сарґсян говорити інакше? Ні, оскільки московська пуповина міцно тримає країну. Тут розташована одна з нечисленних військових баз РФ, які залишилися на пострадянському терені, — у Гюмрі. Зважаючи на сусідство Вірменії з Туреччиною (країною НАТО), Росія тримає тут потужний кулак — зенітно-ракетні комплекси С-300 В, Бук-М1−2, а також сильнее авіаційне угруповання. До слова, з початком протестів Москва без церемоній запровадила на територію суверенної сусідки додаткові мілітарні підрозділи, зокрема військову поліцію.

Вірменію знесилює війна у Нагірному Карабасі, яка точиться ось уже тридцять років, і кінця-краю їй не видно. Цей конфлікт — не тільки спадщина розвалу СРСР, а й втілення інтересів Москви у негласному наразі протистоянні з Азербайджаном.

Росія домінує в економіці маленької закавказької країни, диктуючи ціни на енергоносії. 2015 року вірмени масово протестували проти зростання тарифів на електроенергію, і ці протести завершилися, якщо не зважати на мінімальні поступки про людське око, безрезультатно.

Призначення віце-прем'єр-міністра Карена Карапетяна виконувачем обов’язків глави уряду теж не додає оптимізму. З 2012 року Карапетян працював заступником генерального директора зі стратегії та розвитку ТОВ «Газпром міжрегіонгаз», а 2015-го (у час енергопротестів) його призначили заступником гендиректора з міжнародних справ ТОВ «Газпром енергохолдинг».

Отаке тло, на якому розсипалися вірменські помаранчі 2018-го. Чи схожі вони з українськими зразка 2004-го, — покаже час. У всякому разі, як і у нашій історії майже 15-річної давності, у Вірменії є шанс. І вона робить перші кроки на шляху до його втілення.