Передплата 2024 ВЗ

Чотири роки тому…

Тоді ніхто не припускав, що це — війна, чи принаймні не хотів у це вірити

Тоді, чотири роки тому, на Донбасі все тільки починалося. Очманілі від сивухи і вседозволеності жлоби з автоматами, які невідомо звідки взялися, трощили там державні установи, калічили, катували і вбивали. Ще поодинокі танки, які також не зрозуміло звідки примчали, шугали вулицями захоплених міст. Хтось із наших льотчиків гарячкував: «Та я одним залпом ракет перетворю їх на мотлох! Дайте тільки наказ!». Його не було, як, утім, і самої армії, яку розвалювали віддавна, методично і послідовно. І саму війну Росія готувала роками, ще відтоді, як Україна стала незалежною, і перше, що зробила після всенародного референдуму 1 грудня 1991 року і обрання першого президента, — законодавчо ухвалила 6 грудня створення власних Збройних сил. У Кремлі лише чекали нагоди.

Тоді ніхто не припускав, що це — війна, чи принаймні не хотів у це вірити. Мабуть, так завжди буває в країні, на яку віроломно напали. Телевізійні сюжети про реальні події з танками на Донбасі сприймали якось відсторонено, як постановочні кадри з художнього фільму, як непорозуміння.

Потім на Донбас хижими гадюками поповзли з Росії так звані гуманітарні конвої зі зброєю і боєприпасами та — не криючись — колони танків, гармат і бронетранспортерів. Розхитана і розхристана армія відступала під російською навалою… Щойно призначеного міністра оборони Михайла Коваля (він восени 1991 року ще підполковником врятував від знищення московськими емісарами свою елітну 80-ту десантно-штурмову бригаду, яка усі чотири роки війни героїчно воює на фронті) хутко замінили на дипломованого дільничного міліціонера генерала Гелетея, однією з «операцій» якого на міністерському посту став Іловайський «котел». Згодом замінили і Гелетея (відрядивши очолювати Державну службу охорони) — на фахівця з охорони тюрем і колоній генерала Полторака. Тож незабаром буде вже чотири роки, як Міністерством оборони керують міліціонери… Але й за такої кумедної обставини армія сьогодні вже не та, що була чотири роки тому. Армія мужня, сильна і, як показали подальші події, незламна. Як сам народ, як держава наша.

Перших великих втрат ми зазнали влітку 2014-го під Зеленопіллям, про що сьогодні чомусь мало хто пам’ятає. Військово-транспортний Ан-26 привіз тоді у Львів чотири труни (якраз напередодні росіяни збили малайзійський «Боїнг»). Це був перший у Львові велелюдний похорон загиблих на війні, біля гарнізонного храму на Театральній. Невдовзі такої ж спекотної днини такий же Ан-26 доставив у Львів уже 14 трун — із-під Іловайська. Сотні львів’ян прийшли в аеропорт чекати на «чорний тюльпан». Труни несли на руках крізь людський коридор.

Мені чомусь здається, до російських конструкторів і паліїв війни почало по-справжньому доходити, що в них на Донбасі і взагалі з Україною нічого не вийде тоді, коли соліст Паризької опери львів’янин Василь Сліпак полишив сцену і зоряну кар’єру, взяв автомат і поїхав на Донбас воювати за Україну. І загинув. Василеві побратими поклялися відшукати того сепарського снайпера і розтерзати його. Слова дотримали.

Бої, вогонь, руїни, герої, смерть, похорони, сльози, сироти, вдови… Довженка б зараз, щоб описав усе це! Добре хоч, з наступного навчального року старшокласники вивчатимуть за шкільною програмою не тільки «Зачаровану Десну», а й сповнені високого болю фронтові «Щоденники». Вони за художньою і документальною правдою є найсильнішими у Довженковій творчості, не кажучи вже про публіцистичну вершинність.

А ми наче й звикли до війни з усіма її неминучостями. Київ готується яскраво прийняти фінал футбольної Ліги чемпіонів, у Львові влада дбає не про своїх містян, а про те, як привабити туристів і викачати з них більше грошей. Ресторани заповнені, гримить музика, рікою ллється коньяк, піниться шампанське, вулиці забиті дорогими автівками, закохані цілуються, депутати чубляться, чиновники беруть хабарі… Життя вирує. Спостерігати за всім цим, порівнюючи зі щойно пережитим на війні, — можливо, найбільша психічна травма і злам у свідомості тих, хто повернувся звідти. Живим.

А тоді, чотири роки тому, теплого весняного дня ми зі студентами під час перерви між заняттями стояли на ґанку нашого журфаківського корпусу на вулиці Генерала Чупринки і жваво-стурбовано, та все ж з оптимізмом обговорювали останні вісті з Донбасу. Раптом усі принишкли і майже виструнчилися: тротуаром до нас повільно йшла Олександра Сербенська, яку ми кілька тижнів перед тим вітали з 85-річчям. Наша Легенда. Гордість. Мудрість. Берегиня Мови. Мама всіх студентів і викладачів.

— Честь праці! — привіталися ми з Олександрою Антонівною, коли вона піднялася сходами на ґанок і зупинилася біля нашого гурту. Їй подобається, коли з нею вітаються саме так. І те, що молодь горнеться до неї.

Підійшла до мене:

— Голубе мій (так вона звертається до багатьох), що ж це діється? Що ж буде?

— Біда буде, Олександро Антонівно, велика біда. І кров, багато крові. На жаль.

Вона зітхнула, пильно глянула на мене, і в її мудрих ласкавих очах я побачив велике небажання вірити у щойно почуте. І водночас глибинне розуміння його. І велику материнську тугу й печаль.

Схожі новини