Вага свободи

Хто вмів жити, тому якось жилося, а хто не вмів, тому не дуже

Часом замислююся: який урок від нього був найціннішим? Всі безцінні. Але дещо прищепилося назавжди. Він умів навіть про дрібниці говорити з відтінком значущості. І навіть про сумне — не сумно. Якось я підстеріг момент і запитав про Колиму, де Андрій Ворон відбув дев’ять табірних років. Майже вічний арештант штрафних ізоляторів за непокору. Вічник.

«Як там жилося?».

«Кому як. Хто вмів жити, тому якось жилося, а хто не вмів, тому не дуже. Як і скрізь, як і на свободі».

«А як годували?».

«Гірше, ніж у мукачівському вокзальному ресторані».

«Холодно там?».

«Ще й як. Навіть застуда боялася холоднечі, тому майже не чіплялася до нас, завжди промерзлих».

«Важко в неволі?».

«Як тобі сказати… Ще важче було тим, що стояли по той бік колючого дроту. Носити автомати, важчі кожухи, пляшки і консерви в кишенях. А ми ходили порожнем, з легкими тілами, шлунками, кістками, з легкою душею. Іноді здавалося, що вітер підхопить тебе, як пір’їну, і понесе понад тундрою в безвість. Свобода — це легкість, це питома вага не тіла, а душі. Бувало, якщо когось недораховувались, то казали: ще одна душа відійшла на свободу».

«Часто вмирали?».

«Те, що вмирали, не дивно. Дивно було, що живуть…».

З циклу «Збирання попілинок»

Останні записи автора