Пресу пресують — до диктатури крокують…
Тиск на свободу слова посилює недовіру до влади, відтак — загрожує національній безпеці
/wz.lviv.ua/images/articles/_cover/505594/ghtcf.jpg)
В Україні щораз очевидніша війна внутрішня — проти неугодних журналістів, які за родом своєї професії покликані відстежувати суспільні процеси, аналізувати їх, у тому числі давати критичну оцінку тим, кого за кошти платників податків найнято управляти країною. Такі явища вкрай небезпечні: розхитують країну зсередини, чим послаблюють, і це — допомога ворогу. Крім того, віддаляють нас від стратегічної мети — вступу в Європейське співтовариство, де загальнолюдські цінності, демократія — святая святих. Свавільні дії щодо журналістів і млява реакція влади на це породжують підозри, що «на верхах» у такому тиску на медіа зацікавлені. А можливо, замовники сидять у найвищих кабінетах. А це вже прямі ознаки авторитаризму.
Недавні події показали: «наїзди» на пресу набирають системного характеру. Їхньою жертвою став автор антикорупційної програми «Наші гроші» Юрій Ніколов (це він, зокрема, викрив оборудки у Міноборони, де яйця закуповували по 17 грн). До помешкання журналіста-розслідувача, де на той час була лише хвора мати, із погрозами-образами вдиралася група невідомих осіб. Відеозвіт про цю акцію розмістили у Телеграм-каналі «Картковий офіс», який пов’язують з Офісом президента.
Наступним об'єктом тиску стали члени команди розслідувачів Bihus.Info, на рахунку яких теж серія резонансних матеріалів про корупцію, зловживання у владі. Упродовж тривалого часу за ними незаконно стежили, у місцях їхнього відпочинку встановлювали відеокамери, апаратуру підслуховування. Як згодом з’ясувалося, за журналістами, вторгаючись у їхнє приватне життя, нишпорили три десятки осіб, таємно і незаконно записували їх упродовж багатьох місяців. Камери встановлювали навіть у спальнях…
У часи януковича стежили і підглядали за популярним телеведучим Віталієм Портниковим. Згодом те саме повторилося вже при Зеленському — ще на початку великої війни відомий політолог знайшов апаратуру прослуховування у своєму тимчасовому львівському помешканні.
Невідомі особи заважали професійній діяльності журналіста Михайла Ткача — забирали у нього фотоапаратуру. Офіс президента відмовився акредитувати на пресконференцію Зеленського головного редактора одного з провідних інтернет-видань Юрія Бутусова — бо той ставить незручні запитання. А коли представниця «Дзеркала тижня» поставила Зеленському гостре запитання — президент відповів їй вкрай грубо, по суті, нахамив…
Восени 2022 року журналістів, які першими повідомили про звільнення Херсона, позбавили акредитації. Бо приїхали у звільнене місто раніше від глави держави…
Є й інші випадки неадекватного ставлення високопосадовців до медіа, які виконують свій професійний обов’язок. Репортерам програми «Схеми» погрожував керівник державного банку, у якого відкрито брали інтерв'ю — за його вказівкою, у журналістів забрали їхню відеотехніку, вилучили запис, насильно утримували. Якою була реакція? Винуватця оштрафували у суді на символічну суму. Персонал на роботі зустрів хулігана гучними оваціями. Влада надала йому згодом іншу високу посаду. А тих, хто викручував пресі руки, після звільнення поновили, мають виплатити їм компенсацію…
Прикладом грубого тиску на медіа можна вважати невмотивоване виключення із загальнонаціонального ефіру патріотичних, але опозиційних до влади телеканалів «Еспресо», «5 канал», «Прямий». Канали ж, які до повномасштабного вторгнення росії лили воду на млин ворога, поширювали його наративи, успішно продовжують своє буття під дахом «єдиного марафону»…
Тиск на пресу аналітики опозиційні політики розцінюють ледь не як прелюдію до автократії, до диктатури. Агресивна поведінка щодо вітчизняних масмедіа, фізичні погрози журналістам були темою публікації провідного британського видання Financial Times. Там зробили невтішний висновок — «серія нападів і наклепницьких кампаній проти відомих українських журналістів кинула тінь на роботу Володимира Зеленського щодо захисту свободи ЗМІ».
/wz.lviv.ua/images/articles/2024/01/%D0%BF%D1%83%D0%B1%D0%BB%D1%96%D0%BA%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F.jpg)
«Шпигунські пристрої у квартирі - для мене не нове»
— Українській владі слід прислухатися до критичних оцінок на свою адресу і зробити все можливе, довести, що свободі слова в Україні реально нічого не загрожує, — коментує ситуацію аналітик, лауреат Шевченківської премії Віталій Портников, — Помилки було допущено ще на першій стадії, після великого вторгнення росії, коли було створено телемарафон, а чиновники отримали можливість вирішувати, які канали братимуть у ньому участь. Це перетворилося у кланово-олігархічну згоду. Суспільне мовлення тому і створено, тому й існує за рахунок наших податків, щоб давати збалансовану і чесну інформацію. А прилучення до Суспільного мовлення олігархічних каналів створює певну небезпеку для спотворення інформації. І для підозри, що ця інформація подається у ключі, вигідному чинній владі. Так воно і сталося, коли «марафон» втратив довіру населення. З часом це буде тільки збільшуватися і впливати на довіру до держави.
Для мене історії з прослуховуванням — не нові сюжети. Я стикався з такою ситуацією, з тиском на себе у часи правління віктора януковича — коли під моїм будинком були пікети, організовані за підтримки, зокрема, «112 каналу», який був афілійований з тодішнім міністром внутрішніх справ захарченком, потім — з медведчуком. У моєму київському помешканні були «жучки». І коли вже після великого вторгнення зіткнувся з цим у Львові, відразу ж звернувся до Служби безпеки України. Результатів розслідування щодо того, звідки у моєму львівському помешканні з’явилися ці шпигунські пристрої, я очікую ось уже майже два роки. Для мене це є ознакою того, що нинішня ситуація із тиском на Ніколова і Бігуса не буде належним чином розслідувана.
А це свідчить про те, що ми перебуваємо у «сірій» зоні. Держава мала би чітко сказати, хто це робить. Якщо це люди, пов’язані з українськими спецслужбами, — то їм, звичайно, не місце там. Держава має довести, що організаторами цих дій не є державні чиновники. А якщо це так, то їх мають звільнити з роботи. Це також має бути результатом виконання того доручення, яке президент дав з цього приводу СБУ. Я також хотів би переконатися, що мене прослуховувала не російська спецслужба. Як людина, яка перебуває під російськими санкціями і про яку весь час говорять на російських пропагандистських каналах, я цілком усвідомлюю, що встановлення пристрою для підслуховування у моєму помешканні для пошуків шляхів моєї компрометації може бути продиктовано російською федерацією, а не Україною. Але я хотів би знати правду. Це також стосується моїх колег. Це дуже прості й очевидні вимоги.
У воєнний час довіра до держави — запорука її виживання. Багато говоримо про Перемогу, однак головним у війні є саме виживання. Коли на нас тиснули у часи януковича, мої колеги створили рух «Стоп цензурі!». Тоді голосно говорили про небезпеку тиску на медіа. Зараз — воєнний час, держава має право обмежувати інформаційні потоки, коли йдеться про питання національної безпеки. А коли під приводом турботи про неї створюються цензурні обмеження, які мають створити для можновладців теплу ванну, це і є ударом по національній безпеці. Тому що у такій ситуації знищується довіра, знищується розуміння людей, за що вони борються і чому вони мають виживати саме на території такої країни. І таким чином ставиться під сумнів можливість виживання і успіх самої України. Саме це і є спільною небезпекою для всіх нас.
«Влада продовжує ділити медіа на зручні і незручні»
— Є вкрай тривожні тенденції, — коментує ситуацію керівник політико-правових програм Українського центру суспільного розвитку Ігор Рейтерович. — Однак про авторитаризм і диктатуру казати наразі не варто. Ще не маємо результатів розслідування, невідомо, хто стояв за цими прослуховуваннями. Втім, те, що здійснюється тиск на журналістів, факт.
Які це матиме наслідки? Наші західні партнери не закриватимуть очі на такі речі. Неписане табу — під час широкомасштабної війни не критикувати Україну за порушення демократичних стандартів — знято. Бачимо це за публікаціями у західних ЗМІ.
Владі треба зробити висновки. Не допускати надалі таких скандалів. А на ті, що вже маємо, — належно реагувати. Президент сказав, що треба проводити детальні розслідування і швидко представляти їх результати суспільству. Поки що складається враження, що, крім затриманих у справі Бігуса, іншої інформації від правоохоронних органів ми не отримаємо. Журналісти швидше знайдуть, хто за чим стояв, що робив — ніж буде належна реакція відповідних силових структур.
Факти про утиски журналістів, цілих телеканалів свідчать про те, що влада не відпрацювала адекватної політики комунікації із суспільством. Вона продовжує ділити медіа на зручні і незручні. Це спостерігалося з 2019 року, коли Зеленський очолив державу. Зараз влада прикривається особливостями правового режиму воєнного стану.
Чим загрожуватиме така недалекоглядна політика? З одного боку, це справді опосередковане придушення свободи слова, відсутність рівних можливостей для всіх щодо отримання і донесення тієї чи іншої інформації. З другого боку, це заганяє владу у власний кокон, створює паралельну реальність. Оскільки влада отримуватиме інформацію тільки від лояльних журналістів, це означатиме, що вона не знатиме про всі проблеми. Або просто не хоче про них знати. Це велика небезпека для майбутнього країни.