Операція «дестабілізація»: спроба номер два

По суті, зараз йде спроба реалізувати торішній план Суркова «Шатун», який в Україні чомусь призабули. Мета Кремля — розхитати ситуацію зсередини, спровокувати на неадекватну реакцію владу і в такий спосіб дискредитувати її.  Минулої осені  українські спецслужби (треба віддати їм належне) зуміли спрацювати на випередження. «Шатун» пробуксував на старті, відтак тоді ворогу не вдалося втілити у життя цю нехитру спецоперацію. За інформацією СБУ, ще навесні президент Росії Путін дав прочухана своєму помічнику «по Україні» Владиславу Суркову за провал операції з дестабілізації. Нині — «спроба номер два». Тільки цього разу ставку роблять не на «невдоволених» вкладників банку та профспілки, які не впоралися з поставленим завданням, а на так звану українську непримиренну опозицію та примкнулого до неї Саакашвілі. Чи розуміють це доморощені опозиціонери? Думаю, чудово розуміють, але їх це не зупиняє. Чому?

 Будь-яка опозиція прагне влади, українська не виняток. Але у наших нетерплячка, вони засиділися в опозиції. Чекати ще два роки явно не бажають. Одним підпирає вік, як Юлії Тимошенко. Іншим рейтинг, як Гриценкові і Садовому. У  лідера «Громадянської позиції» він виріс, тому Гриценко поспішає цим скористатися. У «Самопомочі», навпаки, падає.  Щодо Саакашвілі, то він за своїм темпераментом людина вибухова і нетерпляча. Вже не кажу про різного штибу радикалів, суть яких — руйнувати, а не будувати. Тож будь-яка політична нестабільність дає опозиціонерам  шанс у каламутній воді зловити свою «золоту» рибку. Тобто шанс на дострокові вибори. Крім того, опозиція бачить, що влада хоч і недолуга, але точно не дурна. Робить помилки, часом «підставляється» під справедливу критику, але при цьому назвати її бездіяльною язик не повертається. Підняли мінімалку, збільшили зарплату вчителям, перерахували пенсії. Тобто влада намагається мінімізувати соціально-економічні причини  невдоволень. Крім того, нехай і зі скрипом, але впроваджуються реформи — внаслідок децентралізації місцеві бюджети суттєво зросли. Ремонтуються дороги. Ще  не європейські, але це вже не той жах, що був за попередньої влади. Попри війну, в країну заходить інвестор, відкриваються нові підприємства, люди отримують роботу. Атмосфера в країні поступово змінюється.   Найбільш чутлива сфера, де влада не може похвалитися помітними успіхами, — боротьба з корупцією, бо все дуже запущено. Звісно, опозиція на цій темі «пасеться». Ну і на політичних моментах, як-от депутатська недоторканність чи виборчий закон. Але політичні проблеми для більшості українців не є животрепетними, зарплати і пенсії ближчі до тіла. Тому народ і не підтримує протестних акцій. Інтуїтивно відчуває, на чий млин ллють воду протестувальники. І розуміє, що політичні проблеми слід вирішувати політичними методами — через парламент, пресу, зрештою, для цього демократія і передбачає вибори.

 Крім того, неозброєним оком видно, що так звані протести активно підтримують (а може,  й інспірують!) деякі одіозні олігархи, які звикли шантажувати владу своїми стратегічними активами, різного роду агентура, яка прикривається ура-патріотизмом (а деякі, у прямому сенсі, прапором України), та прибічники колишнього президента Януковича. Екс-нардеп від Партії регіонів, який  переховується в Росії, в інтерв’ю російським ЗМІ зізнався, що з власної кишені фінансує намети під Верховною Радою. Уся ця збірна солянка українському народові явно не до душі.

 Українці розуміють, що не за їхні інтереси мітингують протестувальники. Розуміють також, що будь-яка внутрішня нестабільність чи, не дай Боже, революція в умовах зовнішньої агресії — шлях не так до повалення влади, як до послаблення чи руйнації держави. Українська історія має такі сумні приклади. Народ не хоче наступати на старі іржаві граблі.