Телефон, номер якого забути не можна...

Якщо “забули” його телефон — дайте знати

Того ранку людей у перший автобус зі Львова до тернопільського Чорткова набилося по саму зав’язку. Один із пасажирів — солдатик у камуфляжній формі і таким же наплечником, їде у короткотермінову відпустку. Батьків не попереджав, хоче зробити їм приємний сюрприз: всядуться за стіл, запалять свічку на столі з кутею, — а тут і він...

Солдатик — як з фільму про Максима Перепелицю: акуратний, підтягнутий. Однак вираз обличчя — не парадний. Очі червоні від втоми, видно, давно не спав, на носі свіжі подряпини, які зазвичай бувають від удару об якусь залізяку. Наша здогадка підтвердилася, коли розговорилися з вояком: Віктор, який перед тим кілька місяців ніс вахту у зоні АТО, у легендарних Пісках під Донецьким аеропортом, повертався з полігона, де разом із побратимами проходив додатковий вишкіл. Якраз перед відпусткою їхні “бетеери” брали участь у виснажливих маневрах і нічних стрільбах. Бойова машина на танкодромі — це вам не “Мерседес” зі шкіряними сидіннями і подушками безпеки на автобані. Під час бою, навіть навчального, тебе підкидує, ніби м’ячик у лототроні, від механічних стусанів не завжди виручає і шлемофон. Звідти оті рубці на переніссі і синці на вилицях...

Віктор живе у селищі під Монастириськами. Цивільна професія — весільний музикант. Всі люди в окрузі знають про талант цього хлопця веселити інших. Але зараз у країні — війна, і він замість клавішей на синтезаторі “Ямаха” змушений натискати гашетку кулемета. Не пригадує вже, коли співав, хоча пісень знає кілька сотень. Не до співанок зараз...

Запитуємо попутника: напевно, зустрічатимуть у рідній стороні сільські друзі, бо зіскучилися за товаришем, радітимуть його появі? Вік­тор після тих слів враз замовк, якось немовби потух. Щось у ньому заклинило, як патрон у кулеметі. А після паузи вилив те, чим досі, напевно, не ділився ні з ким.

З приємністю згадував дні, коли односельці збирали йому кошти на бронежилет, коли всією громадою з добрими напутніми словами проводжали на фронт. І про те, як згодом ті, з якими на цивілці був нерозлийводою, про нього забули. Дзвонили у фронтовий Донбас рідні, а от від друзів, яких вважав найкращими у світі “корєшами”, які, здавалося, стрибнуть за тобою у вогонь і воду, віддадуть останню сорочку, — ні тобі дзвінка, ні бодай SMS-ки. Чотири місяці — суцільна мовчанка. Ніби й на парубоцькі забави разом не ходили, шашлики не смажили, на річку, на футбол не вибиралися. Якось не по собі було: колись веселив інших, розвіяти ж його нема кому. Що було — загуло...

Не раз із доброю заздрістю спостерігав, як після чергового бою із “сепарами” побратими отримували телефонну вісточку від ровесників — і виснажені обличчя воїнів ставали світлішими. Слухав це і не розумів, чим провинився перед друзями. А так перед сном в окопі хотілось почути у слухавці: “Привіт, Вітьок, це ми...”. Додавали сил не дзвінки “закадичних пацанів”, а слова мами-тата, коханої дівчини. А ще — зворушливі малюнки, що їх присилали на фронт невідомі, а такі чутливі діти...

Сьогодні мій випадковий попутник уже, напевно, на передовій. Судячи з новин, там у ці дні справжнісіньке пекло. Подзвоніть йому, “корєші” найкращого весільного музиканта з Монастирищини! Щире зичливе слово гріє у донецьких степах часом краще, ніж посилка з флісовими рукавицями. Якщо “забули” його телефон — дайте знати.