«Навіть бачив свого ангела-охоронця. Він мені: «Що, Юро, фініш? Чи ще повипендрюєшся?». Кажу: «Повипендрююся…»

Військові, з якими я недавно познайомилася під час подорожі у Крехівський монастир отців-василіян і Музей-заповідник «Жовківський замок», проходять реабілітацію у Державному некомерційному підприємстві «Реабілітаційний центр «Галичина» у Львові. Зараз на реабілітації у цьому центрі 83 воїни, багато з них — уродженці півдня і сходу України, тож працівники роблять усе можливе, щоб показати хлопцям усю красу міста Лева та нашого регіону. Фактично, це один із пунктів реабілітації, етап адаптації до життя поза лікувальним закладом. А ще — психологічний відпочинок. Військові, яких повезли на екскурсію, — з різних регіонів України, до великої війни між собою не зналися. Їх об'єднує неймовірна любов до України, яку усі вони пішли добровольцями захищати від окупантів.

Підірвався на трофейному БТРі

Юрій Олійник з Лозової, що на Хар­ківщині, працював будівельником, водієм. Для нього війна розпоча­лася 21 березня 2022-го. Пішов у стрілець­кий батальйон (92-га бригада), що згодом став штурмовим.

— Коли почалася велика війна, я саме повернувся з Німеччини, привіз хлопців. І мав повертатися туди через тиждень з но­вою бригадою, — розповів журналістці «ВЗ» 52-річний Юрій Олійник. — Роботодавці просили, щоб приїхав, мовляв, зроблять мені всі документи, але я відмовився. Як можна їхати, коли моя країна палає у вогні? Ми тут були потрібні! Ходив у військкомат — сьогодні не взяли, сказали прийти завтра. Завтра прийшов — знову не взяли. Та скіль­ки ж можна, кажу їм. Щоразу, коли йшов, прощався з мамою, а ввечері знову повер­тався. Це ж який стрес був для неї… Наре­шті через день зателефонували, щоб при­ходив.

За словами Юрія, молодим хлопцем проходив строкову службу у Нагірному Ка­рабаху, тож у вічі смерті доводилося загля­дати ще тоді, 30 з гаком років тому. Коли демобілізувався, навіть у страшному сні не могло наснитися, що колись знову дове­деться взяти до рук зброю…

Про ті пекельні дні Юрій Олійник з по­зивним «Рикошет» розповідає неохоче: «Та що там казати, війна є війна».

Підірвався водій БТРа «Рикошет» під Бахмутом на протитанковій міні. Їздив на трофейній машині. «Ой, коли був наступ, — усміхається, — вибили кацапів і затрофеї­ли БТР на харківському напрямку. Я ще тоді „прикольнувся“, сказав, щоб не розбива­ли БТР, бо вмію на ньому їздити. І мій жарт став реальністю — наступ відбили, захопи­ли БТР, а мене посадили у нього водієм».

На трофейному БТРі вивозив людей на позиції, забирав 300-х. Трагедія сталася, коли вивезли людей і «відкотилися» назад, бо пообіцяли, що через хвилин 20 знову бу­дуть на «точці завантаження». На під'їзді й підірвалися на протитанковій міні. Це було 28 грудня 2023-го. Водій з позивним «Зять» — 200-ий на місці. «Рикошет» дивується, як залишився живий…

— Я був до половини нагорі, а ноги — в БТРі. Від болю на кілька секунд знепритом­нів. Навіть бачив свого ангела-охоронця. Він мені каже: «Що, Юро, фініш? Чи ще по­випендрюєшся?» (в очах «Рикошета» скру­тилися сльози. — Г. Я.). Ні, кажу, ще пови­пендрююся".

Це було о 5-й ранку. Отямився й спро­бував вилізти. А ноги застрягли. Пальцями порухати не міг, ноги заніміли. Поруч про­їжджали наші машини. Ліхтариком подавав сигнал, щоб забрали. Проїхала одна, дру­га… Лише третя машина «побачила» світло.

Водій дронщиків, який мене побачив, заліз через люк. Каже: «Ногам твоїм — хана». «Відчіпляй», — кажу. Як з’ясувалося, одна нога прикипіла до металу, хлопці від­різали ногу ножицями від тіла в БТРі, а з ін­шою мене витягнули. Але її врятувати ме­дики не змогли.

Прийшов до тями у лікарні імені Меч­никова у Дніпрі - без обох ніг… За 8 міся­ців «Рикошет» переніс понад 20 операцій (каже, вже й з рахунку збився. — Г. Я.). Був у різних лікарнях, а вже майже чотири місяці Юрій — у реабілітаційному центрі «Галичи­на» у Львові. Наразі у колісному кріслі, бо не має протезів. В Україні усі відмовляються допомогти, кажуть, надто високо відрізано ноги. Щоб зробили за кордоном, потріб­ні великі гроші, яких поки що у «Рикошета» нема. Воїн не втрачає надії. Збирає кошти (IBAN UA763220010000026201343729820, Олійник Юрій Миколайович), бо понад усе мріє ходити…

Поранення отримав у Нью-Йорку

Євген Горяний — водій фури, у лю­тому 2022 року прийшов в один із військкоматів Києва. Але там ска­зали, що наразі місць немає, і Євген пої­хав додому — на Кропивниччину. У травні цього ж року пішов захищати Батьківщи­ну. Воював у Куп’янську, на донецько­му напрямку, під Бахмутом. Поранення отримав у селищі Нью-Йорк.

— У липні цього року ворожий fpv-дрон зробив скид, осколки вразили ногу, були переломи у кількох місцях. Врятувати ногу не вдалося. Після кількох медичних закладів — Дніпро і Київ — привезли до Львова. Зараз чекаю на протез.

«Коли потрапляєш туди, там страху нема»

32-річний Дмитро Яницький з Рівненської області знає, що таке армія, ще з 2015-го, коли пішов на строкову службу. Через рік пере­вівся на контракт. Служив у тиловій части­ні на Житомирщині. Велику війну зустрів в Озерному.

— Там та-а-акі прильоти були. Страшно згадати, — каже Дмитро. — Я попросився у 3-тю штурмову бригаду. Воював на луган­ському напрямку.

— Як зазнали поранення?

— 21 червня цього року отримали ко­манду — йти на зачистку. Це був справжній штурм. Отримав кулеметне поранення в руку. Трохи вище долоні. Долоня висіла на шкірі. Наклали турнікети. Ампутували майже під лікоть. Після операції у Харків­ському госпіталі перевели у львівський, а потім у цей реабілітаційний центр. Буду мати протез, вже підписав договір у «Суперх'юменсі».

— Що для вас було найстрашнішим на війні?

— Багато хлопців бояться йти туди. Але страх — до того. Коли потрапляєш туди, там уже страху нема. Перед тобою — обов’язок захищати родину і Україну.

Микола Леонідович із Волині

Хлопці, які проходять реабілі­тацію у центрі «Галичина», не хочуть розповідати про війну. Дехто відмовився від розмови, коли почув, що я — журналістка, ще хтось казав: «О, та я можу з вами говори­ти — про все на світі, але тільки не на диктофон»… Підійшла до хлопця з Волині на колісному кріслі. Назвав­ся: «Я — Микола Леонідович. Фур­ман. В армії ніколи не служив». До великої війни працював на будівни­цтві.

Він доброволець. Не дочекався повістки, і торік у вересні сам пішов у військкомат. Потрапив у 24-ту пі­хотну бригаду. Поранення отримав 24 березня під Бахмутом. «Ми на по­зиції носили хлопцям їсти, — каже Микола. — Йшли ввечері, довкола темрява — хоч око вибери. Не видно, куди йдеш, бо ліхтариком підсвіти­ти не можна. На щось наступив. Пі­дірвався».

— Вам ампутували ногу вже у лікарні?

— Та де! Хлопці відрізали на місці. Висіла на шкірі…

— Боже…

— Так, ножицями. Але я не відчу­вав нічого.

— Багато операцій перенесли?

— Сім. Мені вже зробили протез. Але на ньому довго ходити не можу. Ще вчуся. Треба звикати. На ногах хо­дити було зручніше (сміється. — Г. Я.).