«Щоб збільшити ресурс критичного мислення, треба контактувати з реальністю»

«Загоюються усі рани, в тому числі і душевні»

— Пані Ларисо, ми живемо два з по­ловиною роки у стресі, а до стресу війни додаються проблеми кожного з нас: у когось сімейні, у когось хво­роби. Як нам дожити, дотягнути до Перемоги, щоби у подальшому цей хронічний стрес не відгукнувся хво­робами? Бо стреси, на жаль, прово­кують хвороби.

— Cтрес має свою динаміку і свої етапи. Перший етап стресу — тривога, яка є ре­акцією на небезпеку. Після того — етап мо­білізації. Так активуємо всі свої ресурси, свою енергію. Але оскільки ми живі істо­ти, то такий стан не може тривати безко­нечно. Не можемо викинути одну бата­рейку і вставити другу. Мусимо енергію, яку вичерпали, десь брати. А оскільки війна триває вже третій рік, то цієї енергії не дуже багато залишилось. Зараз в україн­ців третій етап стресу — виснаження. Але чи на фазі виснаження все так фатально? Ні, просто треба нашою енергією розпо­ряджатися правильно. До прикладу, мер міста Перемишля розповідав, що через їхнє місто пройшло 14 млн українських бі­женців на початку війни, але вісім з них по­тім повернулися. Чому? Поки ми в афекті, поки це початок нашого переляку, нашо­го стресу, то свідомість сфокусована тіль­ки на одному завданні: врятувати життя. Цей афект вже закінчився, не абсолютно, бо він перманентний. Гострий стрес має початок, кінець і завершення, але є хро­нічний стрес. Тож головне завдання цього третього етапу — селективність, вибірко­вість: на що ми енергію будемо витрача­ти, на що будемо реагувати, а до чого ми вже пристосувалися. Є два ресурси ор­ганізму, які завдяки нашій біологічній ор­ганізації рятують нас. Перший — це адап­таційний ресурс. Людина, яка заходить у темну кімнату, спочатку не бачить нічо­го, але за якийсь час бачить предмети, які там є. Чи пристосувалися ми до війни? Так, кожен у свій спосіб, але пристосува­лися. Другий наш ресурс — регенерацій­ний. Заживають будь-які рани. Б'ємо ко­ліна у дитинстві, ламаємо руки-ноги. Але за якийсь час збігаються наші еритроци­ти, лейкоцити, лімфоцити — і рана гоїть­ся. Те саме стосується душевних ран. Є рани, які назавжди залишають людину ін­шою, назавжди. До прикладу, ампутанти: у них не буде кінцівки. Вони адаптуються до життя на протезі. Те саме з душевними ранами — ми звикнемо з цим травматич­ним досвідом жити собі далі. Людина має дві характеристики: одна характеристи­ка — «універсальність». Немає підручни­ка «психологія Олі» чи «психологія Петі». Є підручник психології людини. Але друга наша характеристика — унікальність. Не­має такої іншої пані Наталі, немає такої ін­шої мене, немає такого іншого будь-кого з восьми мільярдів людей, що живуть на землі. Комбінація унікальності та універ­сальності створює так звану індивідуаль­ну психологічну реакцію на стрес. Ті самі події, ті самі досвіди, ті самі травми в од­ного викличуть дуже емоційну, драматич­ну реакцію, а інший буде більш індифе­рентний, більш байдужий…

— А від чого залежить реакція лю­дини?

— Від трьох чинників. Перше — тип нер­вової системи. Маємо сильні типи нер­вової системи, де процеси збудження і гальмування збалансовані, а є слабкий тип нервової системи, де, до прикладу, процеси збудження переважають над процесами гальмування. І тоді ця люди­на не може всидіти на місці. Вона все ро­бить швидко. Це той, хто біжить складати іспити у першій трійці, і всі кажуть: «Який хоробрий і відважний!». А у нього неве­ликий ресурс контейнерування, у ньо­го збудження переважає над гальмуван­ням, відтак витримувати невизначеність йому важко. Є інший тип нервової систе­ми, коли процеси гальмування перева­жають над збудженням: усі вже вирішили і здали, а він ще пише, всі вже одружи­лись, а він ще не одружується…

Другий чинник — це досвід попередніх травм. Не випадково є приказка, що за одного битого двох небитих дають, або кажемо: все, що нас не вбиває, робить нас міцнішими. Якщо є досвід подолань перешкод, небезпек, то цей досвід може нас загартовувати, відтак будемо більш стресостійкішими, відпірнішими.

І третій чинник — біда, розділена на двох, стає вдвічі меншою. Якщо є з ким поділитися нашою бідою, вона ніби стає меншою.

«Інстинкт материнства потужніший за інстинкт самозбереження»

— Багато наших проблем походить з дитинства. Зараз молоді мами ви­ховують дітей в умовах війни. На що їм треба звертати увагу, аби діти ви­росли без психологічних травм, щоб стрес війни не відгукувався у дорос­лому житті проблемами?

— Мати, як будь-яка самка, мусить дба­ти про безпеку свого потомства. Що ро­бить курка, коли бачить орла в небі? На­криває своїх курчат крилами. Що робить кицька, котра бачить собаку поряд? Бо­ронить своїх діток. Інстинкт материнства у нормі потужніший за інстинкт самозбере­ження. Скільки знаємо історій про мам, які накривали своїми тілами діток під час бом­бардувань. Скільки було мам, які ховали дітей і йшли назустріч небезпеці, щоб від­вести її від місця, де заховане потомство.

Є п’ять так званих умов клімату без­пеки.

Перша умова — захист.

Друга — стабільність: якщо налякана мама, налякане дитя. Тому материнська емоційна стабільність, фізична стабіль­ність є гарантією безпеки дитини. Третя умова — тепло, тепло тілесне, тепло ду­шевне. До маленьких діток ми говори­мо ніжною, люблячою, спеціальною мо­вою. Для чого? Щоб ляля чула, що до неї тепло ставляться. Чому тулимо діток до грудей? Оце тілесне душевне тепло.

Четверта умова — свобода дій. Це не означає, що дитина може піти куди за­вгодно. Це означає, що не мусить бути затиснутою. Навіть немовлят зараз не сповивають. Ще в нашому дитинстві ми були всі туго спеленуті, «щоб були рів­ні ноги». Така собі версія, але мамі так зручніше. Якщо дитя лежить стовпчиком — можна робити свої справи. Свобода дій — мама присутня, але дитина може взає­модіяти зі світом.

І п’ята умова — передбачуваність, або прогнозованість. Дитина повинна знати, що вона має отримати від матері і має можливість це отримати. Не так, що її обіймають, люблять, тулять, а потім про­ганяють, сварять і кричать «не заважай!». У такому випадку наступного разу ди­тина вже не знатиме, чого очікувати від мами: чи захисту і турботи, чи покаран­ня і страху.

— А в умовах війни немає якогось шостого чи сьомого пункту?

— Є найважливіше — ресурсність самої матері. Це не означає, що вона має бути безтурботна і байдужа до того, що її ото­чує. Це було б неадекватною, парадок­сальною реакцією. Тривога і страх — це нормальні реакції на ненормальні події. Є список психотравматичних подій залежно від інтенсивності їх переживань. У цьому списку поза 100 подій, але зараз маємо «джекпот». Перша п’ятірка найтравма­тичніших подій у житті людини — це війна, розлучення, еміграція, втрата близьких і власне смертельна хвороба. Чи можна ці події проживати байдуже, індиферентно? Це було би свідченням вашої неадекват­ності. Емоція — це реакція на подію, і вона має дві основні функції - сигнальну і ре­гуляторну. Наша емоція повідомляє нам про те, що сталося, і регулює нашу пове­дінку на подію. Які зараз емоційні ресурси матері: там є страх? Мусить бути. Ми жи­вемо третій рік у перманентній небезпеці. Там є злість і гнів? Мусить бути, бо має­мо безмежну ненависть до нашого воро­га. Там є тривога, відчай? Так!

Ми сподівались на швидку перемогу, на допомогу світу, на солідарність тощо. З наших сподівань не так багато реалізо­вано. Тож з яких емоцій складається ма­мина палітра? Більше мінорних. Але ди­тина не має іншого зразка емоційного стану. Емоції мами — це те, що буде пере­живати її потомство. І це додаткова від­повідальність матері.

— Тобто брати себе в руки…

— Так, пам’ятаючи, що дитина від вас заспокоюється.

«На початку війни стався квантовий стрибок нації»

— Є різні види стресу: є стрес, дис­трес, параноїдальні настрої, а є ще еустрес — це позитивний стрес. Мені здається, на початку війни, у перший рік війни українці перебували у цьому еустресі, який і давав імпульс для бо­ротьби. На скільки його вистачає?

— Еустрес — це ресурс, це яскравість нашого життя. Весілля — це теж стрес, і побачення — це стрес. Це радість, але це теж тривога, переживання, це теж зміна емоційного стану.

На початку війни стався такий кван­товий стрибок нації: ми всі разом боро­нимо нашу свободу, незалежність, іден­тичність, національну ідею. Був спалах патріотизму. Була консолідація всіх сил нашої країни на різних рівнях. Черга на здачу крові в донорських пунктах. Чер­га добровольців, які записувалися в Тероборону. Всі намагалися в якийсь спосіб долучитися до Перемоги. У кожного було своє місце максимальної ефективності. Хтось ліпив вареники, плів сітки. Бо «гур­том і батька легше бити». І було дуже ра­дісно, було ейфорійно, була віра в те, що швидко подолаємо цю небезпеку. Є ще наш предвічний комплекс меншовартос­ті. І тут ми отримали шанс довести собі нашу могутність, нашу силу. Тепер весь світ побачив, якою мужньою є наша країна. Я виступала на різних міжнародних конференціях з психологічними дослі­дженнями динаміки переживань під час війни. Мене вражало, що перед війною любов до себе була вищою, ніж любов до інших. А з початком війни любов до інших стала перевищувати любов до себе.

— Чому?

— Тому що консолідація, тому що всі волонтери, тому що вся західна частина України приймала у себе східних друзів і знайомих.

У моєму оточенні усі приймали у себе знайомих з Харкова, Запоріжжя, Дні­пра…

«Ми думали, що війна — це стометрівка, і не розрахували сили»

— Яка динаміка за ці два з полови­ною роки відбулася у свідомості укра­їнців?

— Мобілізаційний ресурс завершився. Бо немає безмежної кількості сил і енер­гії. Стометрівку і марафон біжать з різною швидкістю. Що можна пробігти на макси­мальній швидкості? Найменшу відстань. 100 метрів ми біжимо з максимальною швидкістю, але потім падаємо за фініш­ною стрічкою. Натомість як біжать мара­фон? Поволі, розраховуючи сили. Спочат­ку ми думали, що війна — це стометрівка. Ми з максимальною швидкістю намага­лися досягти мети — перемоги. Але зараз очевидно, що це не стометрівка.

— Тобто ми не розрахували сили?

— Так. І на ось цьому етапі виснажен­ня ми вже дозуємо свої активності, виби­раємо, що робити, а що вже не робити. До прикладу, на початку наші психотера­певтичні групи фахового супроводу були щодня, і так тривало майже пів року. То зараз групу підтримки для гештальт-те­рапевтів маємо раз на місяць, групу під­тримки для тих, хто за кордоном, раз на місяць. Тобто зараз маємо фільтри: на що моєї сили, енергії і можливостей ви­стачить, а на що — вже ні.

— Хоча, може, люди зараз більше потребують підтримки.

— Вони більш адаптовані і перейшли у «сплячий режим». Такої мобілізації, ей­форії, афективного спалаху вже не буде. Бо на нього немає сил. Це не означає, що люди перестали робити те, що вони ро­били. Вони роблять, але у більш щадно­му режимі витрат своєї енергії.

— Ви також практикуюча психотерапевтка. Хто і з якими запитами до вас звертається?

— Люди, котрі пережили втрати. Не обов’язково смерть. До прикладу, сім'ї, які розділені, — хтось виїхав за кордон, а частина сім'ї тут. Ті, хто втратив рідного чи близького, який загинув на фронті, ті, які стали інвалідами і мають втрати своїх функцій. Тому наймасовіший запит — про роботу з втратами. Другий запит — пси­хоемоційне виснаження, емоційне виго­ряння. Найчастіше проводимо суперві­зії для психологів і психотерапевтів, для соціальних працівників, які працюють на сході, для волонтерів.

У літаках стюардеса у випадку ката­строфи в першу чергу надягає кисневу маску собі, а потім каже зробити це тим, хто поряд. Другий запит — на цю кисневу маску. Третя категорія запитів — про не­визначеність, «скільки ще?». І все це пі­діймається з маніпуляціями в інформа­ційному просторі, бо війна йде на всіх фронтах. Інформаційний фронт — один із найдієвіших.