Колись я про це мріяв, а тепер — реальність
Про культуру використання мілітарної естетики, айдентики, символіки в цивільному житті
Наше суспільство лише на початку шляху, який давно пройшли США, скажімо. Але є мрія, щоб приязнь, прихильність, симпатію до захисників, суспільство могло проявити «на люди». Щоб вкляк ідіотський стереотип «яке я маю відношення» — кожен, хто не байдужий, хто служить, хто донатить, хто чекає вдома, хто розробляє\виробляє щось для війська — має відношення і право не приховувати свою гордість за Воїнів. Це має прийти із часом.
Колись я мріяв, щоб до шлюбу чи до дитини в школу військові могли йти в красивому мундирі. Тепер це можливо. Колись я мріяв, щоб тато, в котрого війна за плечима, міг в мундирі при нагородах привести доцю під вінець… Тепер це можливо. Колись ми пояснювали, що це таке «коїн» і з чим його їдять. Тепер коїни органічно вливаються в естетичний простір ЗСУ. Не усі красиві, але це прийде з часом. Щось вже прийшло і вкорінилося у нас, а щось поки ні. Поки…
Колись естетські добрі заздрощі викликали світлини, де на виході з церкви почесна варта пропускає військових-молодят під шаблями… Подібного у нас нема — усім не до ритуалів і артефактів, на жаль. Але, як буде можливість, і до такого руки дійдуть…
Колись можна було лише зітхати, як американці витягають мілітарну красу в кежуал повсякдень, тепер дійшли руки і до цього.
Озираючись назад просто дивуєшся — наскільки «не просто так» складалися випадкові події. Або не випадкові…
