«Завадити нашому виступу гармати не можуть. Хіба дощ»

Укотре подолали 3800 кілометрів, об'їхали чи не всю лінію фронту, а це — Харківщина, Донеччина, Запоріжжя, Миколаївщина тощо. Туди везли у причепі медикаменти, маскувальні сітки, смаколики від галицьких господинь, малюнки від дітей. А дорогою збирали гроші на троси… Щойно отримають «клич», миттєво реагують. Ця розповідь — про волонтерські подорожі Надії Шалай, Юрія Возняка, Володимира Бойка та скрипаля-віртуоза Назара Папіжа у прифронтову зону.

Львівську громадську організацію Культурно-просвітницький центр «Ка­лина» (об'єднує митців, просто добрих і щедрих людей, які за­ймаються культурними захода­ми) створили 1995 року. Вони організовували і проводили кон­церти. Досі ця організація пра­цює, досі не змінила свого на­прямку — екскурсії, культурний напрям, освіта і просвітниць­ка діяльність. «Калина» брала участь у першому Майдані, боро­лася за кожен голос «за Ющен­ка»… А 2017-го дала перші кон­церти на фронті. Тоді й з’явився музичний гурт «Львів'яни», який тепер їздить на передову й сво­їм мистецтвом підіймає бойовий дух нашим мужнім хлопцям.

— Ми зрозуміли, що ми — на часі, ми там потрібні, — розповіла журналістці «ВЗ» Надія Шалай. — Бо є зворотний зв’язок.

«Емоцій поштою не надішлеш»

— Ми подумали: військовим допомагають багато людей, — долучився до розмови Воло­димир Бойко. — Допомогу пе­редають через волонтерські організації, надсилають поштою. Єдине, чого не можна надісла­ти «Новою поштою», — емоції. Власне ці емоції ми і привозимо, окрім необхідних речей, хлопцям на фронт. Кажемо командиро­ві: «Ми вам привеземо генера­тор, або щось інше — що замо­вите. Але чи буде концерт? Якщо буде, то їдемо». Туди, куди ми їдемо, не завжди їздять «куль­турні десанти». Ми ж прагнемо бути з хлопцями у лісі, у блінда­жах, коли немає сцени, зате є під ногами болото, а дощ ллє на го­лову… На деякі наші концерти можемо доїхати лише на танках.

— Бо наші концерти — про­світницькі, — каже Надія Шалай. — Коли я, до прикладу, кажу «А зараз звучить стрілецька пісня «Там під львівським Замком», то багато людей, а може, і всі, не знають, хто такі Січові Стрільці, а що то була за Перша світова ві­йна, що таке УНР? Тож перед по­встанською піснею обов’язково даємо інформацію про повстан­ців. Або, наприклад, пісня Во­лодимира Івасюка. Розповідає­мо про трагедію, яка трапилася з цим композитором, хто його вбив і де похований… Тобто ко­жен наш твір обростає певною інформацією. Іноді я багато роз­повідаю, а вони всі слухають. І ніхто не каже, що вже би варто продовжити концерт, а ще й за­питання ставлять!

Іспит про «коліжанку і філіжанку»

За словами пані Наді, іноді вона дивується, бо є багато лю­дей, які взагалі не знають, хто та­кий Івасюк. Так, «Червону руту» чули, навіть знають слова, а хто її написав, не знають… Пані На­дія — екскурсовод у Львові, яка водить групи на Личаківське кла­довище. Також возить у Брюхо­вицький ліс, де знайшли Володи­мира Івасюка. Може розповідати про композитора довго… А ще хлопці тішаться, коли їм співа­ють/читають львівською говір­кою, до прикладу, «теплий дощ валит по стрісі, а я стою в бальо­новім плащі…». Більшість бій­ців уперше чують такі слова, як «варґи», «сподні», «вельон», «ме­шти», «камізелька»… Перед цією говіркою пані Надія читає про львівську коліжанку, про її фа­цета, про його маринарку і кра­ватку. А тоді проводить іспит. На запитання, що таке мешти, від­повідають (туфлі), а от маринар­ку не завжди можуть вгадати… І на завершення іспиту пані Надя каже: «Якщо можете відрізнити філіжанку від коліжанки, можете їхати до Львова спокійно».

— Популяризуємо Львів, жар­туємо, підіймаємо настрій, — усміхається Надія.

Музичний гурт «Львів'яни» їз­дить у найгарячіші точки, точні­ше, туди, куди їх може впустити високе командування. Кожен ко­мандир відповідає за цивільних, які їдуть на фронт…

— Пригадую випадок, — каже пані Надія, — коли ми взимку, у рукавичках, тримаємо ті мікро­фони, співаємо. І раптом чуємо — бабах! Руки затремтіли, доло­ням у рукавичках стало гаряче. А солдати навіть оком не повели. Звикли до цього. Як з’ясувалося, хлопці берегли мої нерви. І коли я запитала потім, що то так бух­нуло, просто сказали: «Та ні. То якесь випробовування було, може, літачки літали». Стицяли-змицяли, але так і не сказали, що за кількасот метрів був приліт.

Концерти — під канонаду

За словами пана Володи­мира, були випадки, коли дея­кі концерти йшли під канонаду. Так, спочатку це насторожува­ло, але потім все йшло як «по нотах». Ніхто не звертав уваги на це бахкання. Ніхто не скручує апаратуру через те, що десь там бахкає… Завадити може хіба що дощ.

«Львів'яни» двічі на місяць за­вантажують смаколиками від га­лицьких господинь бус Володи­мира Бойка, дочіпляють причіп, у який складають медикаменти, ге­нератори, «броніки» та інші необ­хідні речі, і мчать якомога ближче до гарячих точок… Де заночують — невідомо. Не знають. Коман­дири кажуть їхати у певному на­прямку і чекати там на супровід. Приїжджають. Чекають. Приїж­джає супровід і везе волонтерів-артистів… у інший бік. От мину­лого разу з «Львів'янами» їхали артистки Львівської філармонії, тріо «Крайня хата», і були здиво­вані, що ніяк не можуть дістатися пункту Б. Рух буса постійно змі­нюється. Відповідно, солдати та­кож не знають, що саме сьогод­ні до них приїдуть артисти і буде концерт. Усе тримають у таємни­ці… Того разу з артистами поїхав скрипаль-віртуоз Назар Папіж. Звуками його скрипки, професій­ним виконанням наші захисники просто були зачаровані…

— Надіє, чоловіки — народ сміливий. Але ж ви жінка. Чи не страшно вам їхати у зону бойових дій?

— За гороскопом я — Стрі­лець. Тобто людина безстраш­на. Коли вперше їхала, так, було «маркотно». Але ж я вмію аналі­зувати ситуацію. Як писала Ліна Костенко, «комусь на світі гір­ше, як тобі». Якщо, до прикла­ду, сьогодні у мене болить спи­на, мене вколять — і завтра буде легше. А «там» — нема ніг, рук, там є смерть. Порівняно з тим, що є там, наші болячки і пробле­ми — це не проблеми… У дорозі мене оточують кремезні і мужні чоловіки, не конче молоді (смі­ється. — Г. Я.), але красиві й на­ціонально свідомі - тож боятися нема чого.

— Якось ви сказали, що іно­ді й на танку їдете далі?

— Було і таке, — каже Надія. — Ми виступали у танковій бригаді. І концерт гарний дали, і причіп їм привезли. А вони не знали, як нам віддячити. І раптом коман­дир каже: «А на танку покататися хочете?». О, які ж ми були щасли­ві! Спека — неймовірна, а ми за­лазимо у той танк. Мені руку по­дають. Їдемо. Але у тому танку менше кидає, ніж у Володиному бусі (сміється. — Г. Я.). Та що ка­зати, «американські гірки» відпо­чивають… Це було в одній тан­ковій бригаді. А коли приїхали в іншу — там бронемашини-капсу­ли. І у такій техніці нам також по­щастило покататися. Там повне бездоріжжя, нема зв’язку і світ­ла. Але там — наші захисники, які наближають Перемогу.