«Перемога настане тоді, коли ми будемо вірити в себе і свою країну»

Галина Ярема
- 11.08.2024, 11:50
- 1 371

В Українському Католицькому університеті відбулася зустріч з людьми-титанами — учасниками бойових дій

«Люди-титани» — саме так назвали публічне інтерв'ю засновниця БФ «Благодійний фонд Глобал Львів» Марина Портусь та дослідниця ефективної комунікації, волонтерка Наталія Кузьма. На відверту розмову, що відбулася в Українському Католицькому університеті, запросили Героїв, титанів російсько-української війни, які пройшли пекло війни, заглядала у вічі смерті, але, попри найстрашніші випробування, вижили. Військовий медик і рок-музикант, а тепер керівник Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій Андрій Жолоб,
азовець, який був на «Азовсталі», пройшов полон Святослав Сірий, військовослужбовець, який втратив обидві ноги під Бахмутом Олександр Куцан та військовослужбовець, що внаслідок бойових дій втратив обидві ноги і недавно повернувся зі США з протезами Олег Лутчин, розповідали, наскільки і як змінилося коло спілкування після того, як вони пішли боронити Україну від ворога, коли подорослішали і коли, на їхню думку, буде перемога, а також про те, що дітям потрібно розповідати правду, вчити їх вміти постояти за себе, навчитися брати відповідальність за свій вибір — у політиці, у житті, у стосунках.

Забігаючи наперед, скажу, що, за словами учасників зустрічі, перемога настане тоді, коли ми будемо вірити в себе і свою країну, і діяти.

«Ми вже подорослішали внаслідок складного досвіду, суспільство ще підтягується», — казали вони.

— Дорослішання, це, насамперед, критичне мислення, що дозволяє нам відділяти відтінки сірого, яких разом з віком стає все більше й більше стає у нашому житті, — сказав Святослав Сірий. — Колись ми бачили чорне і біле, а з віком розуміємо, що є, до прикладу 10 відтінків сірого. Це той етап, коли ми розуміємо, де сіре — біліше, а де сіре — чорніше. І лише з дорослішанням починаємо усвідомлювати цінності багатьох речей — сім'ї, країни і здорового суспільства. Усе це між собою взаємопов'язано, і одне залежить від іншого.

— Для мене, як для музиканта, дорослішання — це те, що ти несеш з юності, — відповів на запитання Наталії Кузьми про дорослішання Андрій Жолоб. — Якщо ти мав совість співати «Хлопці, підемо, боротися будемо…», то, будь добрий, — стань, піди і борися. А не виїжджай у Польщу чи в Італію, і звідти не махай нам ручкою. Тут усе просто — ти відповідальний за те, чим просякнута твоя культура і тим, що не змогли завершити твої діди. Я у «Пласті» співав повстанські пісні. Моя участь у війні - це і є моє особисте дорослішання.

— Мій особистий досвід — дорослішання під час активних бойових дій. Я займався евакуацією поранених бійців, тож всі мої дії і рішення, які я приймав у найскладніших ситуаціях, завершувалися позитивно, — сказав Олександр Куцан. — Дорослішання на фронті почалося тоді, коли почав розуміти відповідальність за всіх і навіть погодився із жертвою на рахунок себе, коли знав, що маю допомогти іншим. Знав, що маю зберегти життя іншим, бо на них чекають вдома.

— Дорослішання — це той момент, коли ти там, і на тебе лягає відповідальність за життя побратимів, долю країни. Ти розумієш, що ти «там», і на тебе є надія, — додав Олег Лутчин («Лучик»). — Це і є дорослий вчинок — ти переборов себе, ти пішов, борониш країну і свою родину.
Говорили не лише про дорослішання і перемогу. Кожен з учасників розповідав про особистий внесок у нашу майбутню перемогу, як можна її досягти, як отримали поранення, як вдалося вижити у тому пеклі. Як подолати стрес, що один за одним накочується, як сніжний ком. Як шліфувати у собі морально-вольові якості. А також — про довіру між командиром і солдатами, про чоловічу відповідальність… Бо не кожен йшов на війну підготовленим, з відповідними навиками.

Зліва направо: Наталія Кузьма, Олександр Куцан, Олег Лутчин та Марина Портусь.

— До великої війни я займався ремонтом великих автомобілів, досвіду не мав ніякого, — згадує Олександр Куцан. — А на війні вивозив поранених хлопців. Знаєте, коли віддаєш 300-го у надійні руки медиків, таке полегшення на тебе находить, бо та людина, яка отримала поранення, робила все можливе для перемоги. Біда, що отримала поранення, але велика радість, що залишилася жива. А у мене ще більше радість: я встиг вивезти цю людину, і вона буде жити! Але дуже тяжко, коли ти хочеш вивезти когось, але не можеш, і ця людина залишається там назавжди. Це — стрес. І страх.

Чи трапляється диво на війні?

Так. За словами мами Олега Лутчина, коли торік 7 серпня над її сином літав ворожий дрон, який і скинув гранату, мабуть, дідусь Олега у той момент «прийшов» у вигляді ангела-охоронця. Саме 7 серпня — річниця смерті дідуся, який дуже любив онука Олега. Чи можна у цьому випадку вірити у містику? Можна. «Лучик» пережив 27 операцій, але він живий. І тепер вчиться ходити на протезах, які йому зробили у США, допомагає іншим ампутованим бійцям пережити розпач, підготуватися до протезування за океаном.

Що допомогло хлопцям навіть після важкого поранення залишитися живими? «Лучик» знав, що на нього вдома чекає не лише мама, а й донечка і дружина. Це неймовірна мотивація повернутися до свого дому і своєї родини.

Саме донечка і «витягнула» Олександра Куцана. «Я знав, що маю повернутися, бо я обіцяв своїй донечці. Був момент, коли після прильоту, я поранений лежав в окопі і знав, що зараз подохну. Йти не міг, бо вже не мав на чому — ніг не було. Лежав і стікав кров’ю — терпли руки, живіт. Але як міг не виконати обіцянку, яку дав донечці Василинці. І тоді ще раз, зібравшись з останніми силами, крикнув. А коли в окоп застрибнув 19-річний хлопчина, без бойового досвіду, я ще й керував, як правильно накласти турнікет. Вже був спокійний — я доїду, я буду жити, бо дав слово донечці».

Азовець Святослав Сірий повернувся з російського полону. Сил у тих, нелюдських умовах, йому додавали віра у родину.

— Коли ти сидиш у повній інформаційній блокаді, коли не знаєш, що відбувається в Україні, що на фронті, і коли тобі щодня кажуть, що поляки вже взяли Львів, а «наши падходят к Кієву, про вас забилі», ти робиш все для того, щоб мобілізуватися і не вірити в ту брехню. Росіяни психологічно ламають українців у полоні. Але ми завжди знали, що ніхто про нас не забув. Вдома на нас чекають сім'ї, наші побратими роблять все для того, щоб нас звільнити — і це нас тримало. Нас чекають, нас приймуть і за нас борються. Ми у це вірили, — сказав Святослав.

Як реагувати на військового в інвалідному візку, чому так важливо пояснювати дітям, з якої причини у «дяді нема ніжок» і «чому ніжки металеві», чому не можна відводити погляд від інваліда, а навпаки, підійти і подякувати — на ці важливі питання Наталії Кузьми відповідали українські захисники.