До Парижа велосипедом добрався

Випробувати себе, перевірити власні сили в екстремальних умовах — його покликання. Не раз піднімався, не один «п'ятитисячник» підкорив. Але приваблюють його не лише гори. Поставивши собі за мету потрапити на відкриття цьогорічних Олімпійських ігор у Парижі, пан Володимир не на літак поспішив. До Парижа, подолавши 1600 кілометрів, на власному велосипеді добрався. І, як собі й постановив, встиг на офіційне відкриття Олімпіади. Хтось скаже, що молодець, що добре зробив. Але ж знайдуться й такі люди, які, навпаки, дорікнуть, не поділять ентузіазму тих, хто, як і Володимир Павлишин, у такий сміливий та з усіх боків ризикований для себе спосіб не тільки світ пізнає, а й себе, свої людські можливості в ньому перевіряє. Що з цього приводу думає сам пан Володимир? З’ясовуємо в нього.

Починав з Непалу

— Ви з дитинства були закохані в гори? Якщо ні, тоді скажіть, як все починалося? Хто до цього надихнув?

— Володимир Лютий — так звати людину, яка уперше «затягнула» в гори. У Трускавці пана Володимира, якого, коли про гірські походи йдеться, я називаю легендою, знають всі. Йому, мабуть, всі стежки, які до найвищих вершин у Карпатах провадять, відомі. І не тільки, до слова, у Карпатах. Достатньо сказати, що й на найвищу вершину світу, на сам Еверест, піднімався. Він — мій перший наставник. Всі мої перші походи в гори відбулися під його керівництвом. Починав я з маленького, з «підкорення» Орівського долу, найвищої у нашій місцевості гори. Після цього, діставши «апетит» до гірських походів, нестримно потягнуло на Парашку та Боржаву. Зійти на Говерлу, як собі й запланував, вдалося 22 червня 2013 року, на своє 50-ліття. Звісно, що не міг я не піднятися й на розташовану на Пряшівщині найвищу вершину Високих Татр і усіх Карпат, Герлаховський пік. Висота словацької гори над рівнем моря становить 2 тис. 654 метри. Хтось на цьому, можливо, й зупинився б. Але не я. Не можу більше уявити собі своє життя без походів, підкорення нових гірських вершин. Тому, коли буваю у новій для себе країні, стараюсь, якщо лише там є гори, піднятись на тамтешню найвищу вершину. Як послідовна у своїх бажаннях людина, складену для самого себе програму гірських сходжень виконую.

Станом на сьогодні маю в активі шість підйомів на вершини, чия висота становить 5 тис. і більше метрів над рівнем моря. Починав з Непалу, на території якого розташовані 8 із 14 гірських вершин, чия висота за вісім тисяч метрів сягає. Потім були Монблан, Кіліманджаро, Арарат, Казбек і розташована в Мексиці гора Орісаба. Висота цієї мексиканської вершини становить 5 тис. 636 метрів. Підкорити її вдалося за два дні до початку повномасштабної агресії росії проти України, 22 лютого 2022 року. Там, у Мексиці, і застала мене сьогоднішня війна.

У Польщі волонтерством зайнявся

— Як зреагували на цю страхітливу для всіх нас звістку? Не злякалися?

— Важко описати словами те, що тоді відчув. Моїм найпершим бажанням було якомога швидше додому повернутись. Спочатку взяв квиток на літак до Стамбула. Із столиці Туреччини відразу ж полетів до Будапешта, де мене друзі з Польщі зустріли. Після цього автомобілем добрався до польського Лиманова, міста, з яким Трускавець побратимські стосунки має. У Польщі зайнявся волонтерством. Відразу ж орендував складське приміщення на 600 кв. метрів і два «буси». Усю гуманітарну допомогу, яка призначалась не лише для ЗСУ, а й для внутрішньо переміщених осіб, супроводжував сам. Передача вантажу завжди здійснювалась, можна сказати, на нейтральній смузі. Я відчував потребу, прагнув пересвідчитись, що зібраний мною вантаж ніде не затримується, відразу ж за призначенням скеровується.

Мандрівна справа «затягує»

— Ви любите мандрувати, нові країни пізнавати. Але, на відміну від багатьох нас, у свої мандри зазвичай відправляєтесь не на власному автомобілі, комфортабельному туристичному автобусі або ж поїздом, а на велосипеді. Для чого це вам, яке задоволення отримуєте від поїздок, упродовж яких крутити педалі до сьомого поту доводиться. Не один тиждень знадобиться, щоб, наприклад, подолати, як це ви зробили недавно, відстань в 1 тис. 600 кілометрів?

— Сталося це випадково. Під час однієї із своїх поїздок на території Польщі, коли я на орендованому «бусі» прямував до кордону з Німеччиною, щоб забрати гуманітарну допомогу, зупинив своє авто на прохання одного з мандрівників, який автостопом добирався. Він мені свою історію розповів. Новий співрозмовник виявився мандрівником, який повертався додому через три роки відсутності. Саме стільки часу знадобилось йому, щоб автостопом півсвіту об’їхати. Свої мандри розпочав з Туреччини, а далі вже через Грузію, росію, Монголію, Казахстан, Китай, Камбоджу подався куди очі дивляться. Точний перелік країн, в яких він побував, я не записував. Але це й не потрібно. Головне, що його приклад за живе зачепив. Я собі тоді подумав, а чому самому не спробувати велосипедом добратися з Болгарії, де не один раз бував, до Польщі. Свій задум, подолавши упродовж двох тижнів 1200 кілометрів з Болгарії до Польщі через Румунію, Угорщину та Словаччину, я здійснив у 2022 році.

Думав, що на цьому зупинюся. Але недаремно кажуть, що апетит під час їжі приходить. Після першої поїздки народився новий задум. Мені два моря захотілося «з'єднати» — Чорне з Балтійським. Стартував на українській стороні, а фінішував у Колобжегу. Є таке мальовниче курортне місто у Польщі поблизу Балтійського моря. Мандрівна справа, вона, знаєте, затягує. Подолавши одну відстань, відразу ж про наступну починаєш думати. Мабуть, не тільки я такий. Приблизно так само, як я, вважають і роблять інші мої однодумці, з якими спілкуюсь, підтримую зв’язок.

П’ять днів у Лондоні провів

— Розкажіть, пане Володимире, про найсвіжішу свою мандрівку — поїздку на велосипеді до Парижа. Встигли ви туди, якщо не помиляюсь, на саме відкриття Олімпійських ігор. А як їхалося? Знову наважились на самотню мандрівку, чи цього разу когось в напарники мали?

— «Підкорювати» Париж, як неважко здогадатися, я поїхав сам. Не всі повірили, що мені це вдасться. Як у самій сім’ї, так і в середовищі близьких мені людей до мого чергового задуму поставились скептично. Але життя показало, що все реально. Якщо, звісно, серйозно до всього ставишся. Маєш ціль та добре знаєш, як досягнути бажаного можна. Моя мандрівка до Парижа почалася з польського Щецина. Упродовж першого дня, проїхавши 79 кілометрів, добрався до німецького міста Одерберг. На другий день, добре відпочивши вночі, попрямував на Берлін. Дорога чекала нелегка, бо, як показували дорожні знаки, відстань до столиці Німеччини із місця, де на той момент перебував, становила 180 кілометрів. Але, як це фантастично не звучить, того дня таки до Берліна добрався. А все тому, що поїхав я не головною автотрасою, а призначеними для їзди на велосипедах «стежками». Завдяки цьому відстань до німецької столиці на 120 кілометрів вдалося скоротити. Після Берліна, коли вже трішки звикся з умовами та заданим собі темпом їзди, якось швиденько «промайнули» Бранденбург, Магдебург, Ганновер, Амстердам, Роттердам, Антверпен, Брюссель, Гент, Брюгге та Дюнкерк, де я собі коротенький відпочинок влаштував. Сів собі на пором та перебрався на англійський берег Ла-Маншу. Захотілося мені Лондон, де друзів маю, побачити. У столиці Англії побував 5 днів. Переповнений ентузіазмом та враженнями від знайомства з Лондоном повернувся поїздом назад до Ла-Маншу, щоб, перепливши поромом протоку, продовжити шлях до французької столиці. Найважче залишилось позаду, почував я себе добре. Додавало сил і розуміння того, що до столиці Франції, якщо порівняти з тим, що вже подолано, зовсім небагато залишилось, якихось 200 кілометрів. У звичному для себе ритмі спочатку до Булонь-сюр-Мера добрався, потім Абвіль проїхав, щоб нарешті, вже, в’їжджаючи до Парижу, усвідомити, що добрався туди, де стільки разів у своїх думках та мріях себе бачив. Фінішував у безпосередній близькості від Ейфелевої вежі. Встиг, як собі і планував, до відкриття олімпіади. Бачив старт і вболівав за нашу велосипедистку Юлію Бірюкову у шосейній гонці. У цей день нашій спортсменці не пощастило. Був дощ, на одному з віражів вона, падаючи, лікоть собі пошкодила. Париж для неї не фартовий виявися.

Найбільше в дорозі дощ дошкуляв

— Ви наодинці, подолавши 1600 кілометрів дороги, добралися, як і планували собі до Парижа. З якими найбільшими викликами мали справу? Що слід знати тим мандрівникам-велосипедистам, хто, як і ви, одного чудового дня наважаться сісти на велосипед, щоб проїхатись вже «протореним» вами маршрутом?

— Найперше про надійний велосипед подбайте. Це — головне. Важливу роль у дорозі відіграють погодні умови. Під час моєї подорожі часто йшов дощ. Він найбільше дошкуляв. Все, що було на мені, миттєво намокало. Перечекати непогоду не завжди вдавалось, дощі цілими днями падали. Тому часом доводилось призвичаїтись, адаптуватись до дощу. У таких випадках рятує добре підібране спорядження. На першому місці я би тут велосипедні шорти поставив. Треба дві пари мати. Ночівля, у принципі, не проблема. Відпочити можна на кемпінгу, у хостелі, власному наметі, якщо він у вас є, або ж у мотелі. Обов’язкову індивідуальну аптеку із собою слід прихопити. Що саме з лікувальних засобів потрібно мати? Тут вже, як кажуть, кожен сам собі доктором повинен бути. Я мав анальгін як знеболювальний засіб та ще щось від болів у шлунку прихопив. Ще, само собою, бинтом та лейкопластиром припасся. Обов’язково перед поїздкою подбайте про добрий тренінг. Я, готуючись до відвідин столиці Франції, кілька разів добирався велосипедом з Трускавця на Закарпаття. Щодня плаваю в озері, а на вихідні дні у гори вибираюсь. Якщо почуваєтесь нездоровим — краще сидіти вдома. Поїздка за «моря-океани» — правдиве випробування.