«Військовим, які втратили зір, потрібні фахівці, які будуть повертати їх до життя»

«Україні потрібен Центр для реабілітації військових, що повністю втратили зір, — написала на своїй сторінці у Фейсбуці львівська волонтерка, яка опікується військовими у шпиталі, Наталія Арестова. — Тільки повз мене пройшло більше десятка незрячих воїнів. Якщо втрата зору супроводжується ампутаціями, паралічами чи іншими наслідками жахливих поранень, через вади зору цих військових неможливо реабілітувати по традиційних методиках, які застосовують для зрячих. Куди? Куди ж вони мають звернутись за допомогою?!

Все що ми на сьогодні можемо зробити з дівчатами — ентузіастами з спільноти незрячих — придбати і передати спеціальну тростину для незрячого та допомогти з придбанням мобільного телефону на який встановлюємо голосовий додаток, — каже волонтерка. — А також навчити користуватись цим голосовим додатком. І все. Далі у «дорожній карті», як тепер модно говорити, суцільна біла пляма… Куди писати звернення?

Журналістці «ВЗ» пані Наталія розповіла, сьогодні у львівському шпиталі лікується четверо військових, які втратили зір.

— Під Бахмутом ворог випалює очі нашим військовим фосфорними боєприпасами, — каже волонтерка. — Фосфор найбільше травмує очі.

Я поспілкувалася з дружиною 26-річного десантника з Миколаєва Сергія Райляна, Валерією. Подружжя одружилося 1,5 роки тому. Сьогодні Сергій лікується у львівському шпиталі.

— Сергій на 100% не бачить, але у нього є шанс з часом повернути зір, — каже Валерія. — Але сьогодні у чоловіка виникають певні труднощі із цим. Коли людина втрачає зір, ти не можеш її залишити саму, їй постійно потрібна допомога. Було б добре, якби хтось навчив Сергія користуватись телефоном (комп'ютером). Зараз є багато різних ґаджетів для незрячих. А також навчив би його орієнтуватися у просторі (ходити з тростиною, до прикладу). Можливо, і не потрібно створювати Центр для незрячих військових, але мають бути фахівці, які будуть повертати людей, які втратили зір, до життя. А ми маємо знати, куди саме потрібно звертатися.

— Як Сергій втратив зір?

— Він наїхав на протитанкову міну. У нього дуже сильно постраждало обличчя. У нього були осколкові опіки.

Я також поспілкувалась із дружиною 29-річного військового з Івано-Франківська Віктора Вівчаренка, Тетяною. У подружжя двоє донечок — 6 і 2 рочки. До війни Віктор працював на станції технічного обслуговування (ремонтував автомобілі). Раніше працював також водієм. Зараз лікується у львівському шпиталі.

— Чоловік потрапив під мінометний обстріл. Міна розірвалась біля його машини, — каже Тетяна. — Втратив зір, повернути не вдасться. Попереду його чекають пластичні операції. А далі надія на те, що світ щось придумає для незрячих, наприклад, окуляри.

Сьогодні Віктора потрібно навчити користуватися телефоном, можливо, є для цього спеціальні програми, щоб він міг комусь подзвонити. У побуті я йому все допомагаю. Ми виходимо на вулицю. Він все досить швидко запам’ятовує - куди йти, де двері. Може зорієнтуватися, як вийти до туалету, до ліфта.

— Як Віктор почувається зараз, не падає духом?

— Не має права падати духом! У нього двоє дітей, дружина.