«Перемога — це коли наша держава буде сильною»

Ми домовилися про зустріч напередодні. Нас зацікавив проєкт Олександра і сам він як особистість. Розмову почали зі спогадів про цивільне минуле львів’янина.

— До війни у мене був архітектурно-реставраційний бізнес, — розповідає чоловік. — Ми працювали на іноземних замовників, добре заробляли. У 2022-му році я мав можливість виїхати за кордон і там залишитися. Такі варіанти є й зараз, але…

Олександр старається, аби його слова не прозвучали пафосно:

— Ми хочемо жити в Україні.

— Тоді, у 22-му, жодних сумнівів не було, йти чи не йти на війну?

— Жодних. Я усвідомлював, що мушу це зробити. Коли все почалося, я вивіз рідних із Харкова… До Львова я переїхав 14 років тому. Моє рідне місто — Харків. Після повномасштабного вторгнення забрав рідних у Львів і тоді спокійно пішов до війська. Пам’ятаю, як намагався потрапити до різних бригад. Насамперед, хотів бути у львівському підрозділі. У 24-ці чи 80-ці. Однак фронту потрібні були фахівці. А я навіть строкову службу не проходив, тому мені відмовляли.

Дізнався, що у Львові формується нова бригада — 125-а ТрО. Зранку зібрався і поїхав за вказаною адресою. Виглядало там усе трохи безладним. Ми кілька днів не могли зрозуміти, до якої роти належимо, хто наші командири. Зрештою, все владналось.

— Важкувато було адаптуватися?

— Насправді, ні. До війни я 15 років займався бойовими мистецтвами — вони мають багато спільного з військовою справою. Спочатку я прийшов на посаду стрільця, а згодом командир роти доручив мені виконувати обов’язки сержанта взводу. Багато методів управління я переніс із бізнесу. Це все досить непогано працювало. Потім нашу стрілецьку роту переформатували у роту вогневої підтримки 218 батальйону. Мене призначили її головним сержантом.

— Далі був виїзд на перше бойове завдання…

— Так, наприкінці весни 2022 року ми рушили на схід. Працювали у Харківській, Сумській і Донецькій областях. Найважче було біля Бахмута та на Лиманському напрямку. Наше командування не одразу кинуло нас на гарячий напрямок. Це було дуже розумно. На противагу багатьом іншим бригадам ми поступово входили у війну. Довго і ретельно вчилися… Початок 2023 року став для нас важким. 26 січня у нашому батальйоні були перші загиблі. Відтоді у нас починається відлік полеглих…

— А що з твоїм пораненням? Коли то сталося?

— Поранення — то таке. Мені не дуже подобається говорити про це. Особливо, на фоні того, які поранення отримали мої хлопці… В Інстаграмі прочитав: «Якщо ти цілий, то де воював? А якщо воював, то, значить, десь не там». Ну, просто прилетіла біля мене вісімдесятка міна. І…

— Зачепило…

— На щастя, ні. Осколки не вразили. Я не знаю, як так сталося. Он там на стіні (він показує на стенд зі світлинами свого батальйону, — Авт.) є фотка, третя знизу. Там ми втрьох сидимо. Це ми вийшли з того обстрілу. На Часів Яр пішки йшли…

Вибуховою хвилею мені хребет пошкодило. Зачепило декілька нервових закінчень, почали ноги відмовляти. Ми ще якось рухались на адреналіні. Потім мене по різних госпіталях возили, ніхто не хотів оперувати, оскільки був ризик пошкодження нервових закінчень і як результат — відмова ніг.

— Врешті-решт, ти звільнився.

— Так, 26 квітня 2023 року я вже був у Львові.

— Туди, до своїх, тягне?

— Звісно, тягне. Я постійно їжджу на схід. І до своїх, і в інші підрозділи. Це і Запорізький напрямок. І Краматорськ. Були під Авдіївкою, коли наші звідти відходили. Щойно зліз із милиць — це була середина літа 23-го — почав тренуватися. Бо планував повернутися в батальйон. Але з хребтом досі є проблеми…

— У 125-й бригаді ТрО тобі б точно знайшлося місце.

— До речі, про бригаду. Що в ній і, зокрема, моєму 218 батальйоні є найціннішим, то це братерські стосунки між хлопцями. Ми формувалися як суто львівський підрозділ. У нас хтось комусь був родичем чи кумом, хтось разом у школу ходив чи жив на одній вулиці. Ми один одного завжди підтримували. Погодься, це ж круто — виконувати бойові задачі разом із друзями-земляками?! Свого часу ми багато співпрацювали з іншими підрозділами. Я зблизька бачив, які стосунки в їхніх колективах. Люди часто не знають імен один одного. А це дуже важливо — бути єдиною сім’єю.

— Після лікування і реабілітації не було бажання перегорнути цю сторінку і почати життя наново? Вже без війни?

— Ні, не було. Та це й неможливо. Тим паче, у світлі останніх подій. Усе лише починається. Я маю на увазі гарячу фазу війни. Крім того, війна затягує…

— Вона з тебе так і не вийшла.

— Так, не вийшла. І мені здається, що те, чим зараз займаюся — навчаю людей базовим речам, необхідним на війні, — я маю робити і надалі. Мені це подобається, і це зараз потрібно іншим.

— Якою собі уявляєш нашу перемогу?

— Перемога — це коли наша держава буде сильною.

— Це кордони чи це наша суб’єктність?

— І кордони і суб’єктність. Але цього дуже важко досягти. Особливо непросто буде повернути й інтегрувати окуповані території сходу. Там із 2014 року виросло ціле покоління, для якого ми є вороги. У їхній свідомості ми для них уже будемо окупантами. І я не знаю, як із цими людьми працювати.

— Хотів запитати про портрет Шухевича позаду тебе і про колекцію шевронів.

Олександр зводиться на ноги, підходить до столика. Вочевидь, пригадує щось цікаве, бо усміхається:

— Це прикольна історія. Автор цієї роботи — хлопець, скульптор за професією, нині служить у 3-й ОШБ. 7 квітня у мене був день народження, то він напередодні прийшов на заняття і зробив такий подарунок. А щодо шевронів, то майже всі з них — це шеврони моїх друзів, які воюють, та подарунки наших курсантів, котрі пішли служити у різні підрозділи.

Розмовляв Олександр Шульга