«Король пожартував, чи не відриває нас від роботи…»

Король Великої Британії Чарльз III поспілкувався через Zoom із львівським хірургом, завідувачем хірургічного відділення лікарні Святого Пантелеймона 35-річним Гнатом Геричем.

Його Величність висло­вив захоплення роботою наших медиків. Співпраця британських та українських ліка­рів допомагає нашим захисни­кам повертатися до повноцінно­го життя.

Журналістка «ВЗ» зустрілася з Гнатом Геричем у лікарні, по­цікавилась враженням від роз­мови з королем Великої Британії Чарльзом III. А принагідно роз­питала про його роботу і… осо­бисте життя.

Гнат Герич розповів, що мрі­яв стати професійним футболіс­том, але авторитет батька — Іго­ря Герича, який був відомим у Львові хірургом (помер у 2014 році) вплинув на сина. Гнат всту­пив до медичного університету.

— Ми тривалий час співпрацюємо з нашими колегами з Великої Британії, — розповідає Гнат Герич. — Британські ліка­рі приїжджають до нашої лікарні. Переважно це військові хірурги або пластичні та реконструктив­ні хірурги, з якими ми проводимо спільні операції. Військові трав­ми — жахливі, адже ворог вико­ристовує надсучасне озброєн­ня.

Британські колеги запроси­ли мене провести спільні опе­рації у Великій Британії. Я опе­рував у Единбурзі (Шотландія). Під час операції ми відновили дівчинці вухо, використали су­часні імпланти та зробили пере­садку тканин. Оперували з бри­танськими колегами в Оксфорді та у клінічній лікарні у Лондоні. Лікар цієї лікарні — Олександр Флемінг — зробив відкриття сві­тового масштабу — винайшов ан­тибіотик (пеніцилін). У цій лікарні лікується королівська сім’я. Там є пологовий будинок, де наро­джуються майбутні королі, коро­леви, принцеси, принци.

Місяць тому мені зателефо­нував британський колега, ке­рівник хірургії цієї лікарні, за­питав, чи можу поспілкуватись через Zoom з дуже відомою осо­бою в Британії? Сказав, що біль­ше деталей через заходи безпе­ки не може розголошувати.

За день до цієї розмови пере­дзвонив і сказав, що буду гово­рити з королем Великої Брита­нії…

— Це була ініціатива коро­ля Великої Британії з вами по­спілкуватися… Хвилювали­ся?

— Звісно. Перед цією зустріч­чю ми підписали меморандум про співпрацю нашої клініки Unbroken з британською кліні­кою. Є правила етикету, як тре­ба спілкуватися з королівськими особами. Наприклад, до короля треба звертатися «Ваша велич­носте». За годину до розмови я поспілкувався зі спеціальною службою, яка обслуговує коро­лівську сім’ю, та відшліфував де­які моменти.

Видно було, що королю спо­добалась моя промова, в якій було згадано про нашу співпра­цю з британцями, їхню допомогу у війні, і не тільки у сфері меди­цини. Я висловив подяку коро­лю за його підтримку України. Король пожартував, чи не відри­ває нас від роботи своєю розмо­вою. Бо розуміє, що ми дуже за­вантажені.

— Ви згадували, що стикаєтеся під час операцій з важ­кими військовими травмами. Чи правда, що війна дала ве­ликий поштовх у розвитку ме­дицини?

— У цій війні використову­ються усі види смертоносного озброєння (крім ядерної зброї). Навіть заборонена зброя вико­ристовується з російського боку — термобарична (нещодавно на Донеччині ЗСУ знищили склад термобаричних боєприпасів росіян. — Авт.), хімічна зброя, а також із запалювальними при­строями, така як фосфор.

Ця зброя дуже пошкоджує тканини. Вона розроблена та­ким чином, що навіть невелич­кий її уламок (до міліметра,) потрапляючи в організм люди­ни, може завдати йому вели­кої шкоди. Можна загинути або стати інвалідом від найменшого осколка. Є зброя, яка вириває тканини і залишає великі дефек­ти на тілі. Щоб врятувати життя чи кінцівки, доводиться робити 10−15-годинні реконструктив­ні операції з пересадки тканин. Під час операцій медики зшива­ють найдрібніші судини (розмі­ром до одного міліметра). Війна завжди впливає на сфери тех­нологій, озброєнь і медицини. Потік пацієнтів з надскладни­ми травмами неможливо було б побачити у мирний час. Нині в Україні найбільш кваліфікова­ні та затребувані хірурги. Їх пе­реманюють на роботу в десятки країн світу.

Українські лікарі досягли зна­чного прогресу у лікуванні важ­ких інфекцій тканин, які роз­виваються у 90% поранень. Проводять надскладні втру­чання з реконструкції лицьово­го нерва, коли паралізовано пів обличчя. Ми такі пошкодження відновлюємо.

Українські лікарі проводять у шість разів більше операцій, ніж до великої війни!

— Бачила результат вашої роботи після лікування вій­ськового Володимира Овся­нікова. Його стан суттєво по­кращився…

— Це один з сотні прикладів… Володимир до нас прибув у кри­тичному стані. У нього були важ­кі поранення обличчя, головного мозку, верхніх та нижніх кінцівок, живота, таза. Провели близь­ко 40 операцій. Зокрема декіль­ка операцій, щоб врятувати одну з його нижніх кінцівок. Проте, на жаль, це не вдалося: розвинули­ся проблеми з кісткою, довелося ампутувати кінцівку.

За складних патологій працює команда з 5−7 лікарів: офтальмо­логи, ортопеди, хірурги, тоді лю­дина має шанс на повноцінну ре­абілітацію. Ведемо пацієнта від операції до реабілітації.

(Телевізійні шоу на кшталт «Холостяка», у які запрошують військових, за словами лікаря, є доволі небезпечними. Спочатку військовий у всіх на виду, а потім він залишається наодинці. А це — небезпечно. — Авт.).

Одному нашому військово­му офіцеру ми вперше прове­ли остеоінтеграційне протезу­вання — у кістку вживили протез. (Це порівняно новий метод, який навіть дехто з лікарів вва­жає експериментальним. Його суть полягає у тому, що тита­новий стержень (імплантат) вводять або вкручують безпо­середньо в кістку нижньої ам­путованої кінцівки. — Авт.). Нам довелося ампутувати йому дві кінцівки внаслідок важкого по­ранення та інфекції. Ходити на таких протезах значно комфорт-ніше.

Була у нас на лікуванні жін­ка-медик, якій відірвало дві ниж­ні кінцівки. На куксах була сер­йозна інфекція. Нам вдалося зупинити цю інфекцію, рани за­гоїлися. Її наречений зробив їй пропозицію у нашому відділен­ні. Танцював з коханою, без двох нижніх кінцівок, тримаючи її на руках…

— Як відновлюєтесь після важких робочих буднів? Мож­ливо, ходите у театр…

— Коли навчався в універси­теті, часто ходив у театр. Репер­туар театру ім. М. Заньковецької знав весь. Зараз часу на театр бракує. Подорожі — це зміна об­становки. А ще — спорт: важка атлетика, футбол. У нас є фут­больна команда медиків. Є чем­піонат України і навіть чемпіонат світу серед лікарів. Люблю також баню.

— Чи знаходите час для ро­дини?

— Це найбільша проблема. Я ще не одружений, на особисте життя бракує часу… Мама мого батька, бабуся, живе у Туреччині. Стараюся регулярно її відвідува­ти. Люблю також їздити в Карпа­ти. Поїздка у гори — це для мене як реабілітація.

— До вас у лікарню прихо­дить багато студентів на на­вчання і практику. Якою є нині якість медичної освіти?

— Я є керівником інтернатури. Також викладаю в медуніверси­теті за сумісництвом. Це болю­че питання. Ковід і війна негатив­но вплинули на якість навчання. Залишається 15% студентів, які мають ймовірність стати хоро­шими лікарями. Українська ме­дична освіта потребує серйоз­них реформ.