Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

Із викрадених українських дітей росіяни виховають яничарів?

У нинішній політиці «денацифікації» кремлівська влада наслідує своїх сталінських попередників

Фото Укрінформ
Фото Укрінформ

Минув місяць з часу резонансного рішення Міжнародного кримінального суду (МКС) у Гаазі щодо видачі ордерів на арешт президента російської федерації володимира путіна і уповноваженої рф з прав дитини марії львової-бєлової. Відповідно до вердикту МКС, у будь-якій із 123 країн, які визнають його юрисдикцію, цих одіозних осіб повинні без вагань затримати і доправити на лаву підсудних. Такий жорсткий вирок російському тирану і його омбудсменці винесено через те, що обоє причетні до страшного злочину — незаконного й примусового переміщення українських дітей з окупованих територій до країни-окупанта, що категорично заборонено Женевською конвенцією. Але міжнародним злочинцям закон не писаний. путін і його режим продовжують здійснювати свою людиноненависницьку політику. Її жертвами стають і наші найменші громадяни…

За офіційними даними право­охоронних органів України, із До­нецької, Луганської, Запорізької, Харківської та Херсонської областей окупанти вивезли понад 20 тисяч ма­лолітніх українців — усупереч їхній волі та волі їхніх батьків. Фактично йдеться про крадіжку дитячого населення. По­вернути додому нам вдалося не більш ніж чотири сотні юних співвітчизників. Насправді вчинене злодіяння може бути масштабнішим — на кілька по­рядків. Аналітики припускають, що силою і обманом до країни-агресора депортовано щонайменше 700 тисяч малолітніх українців. Нині цих дітей наполегливо намагаються зросійщи­ти, «денацифікувати», а в майбутньо­му використати їх проти України. Такі злочинні дії нинішня російська влада робить цілеспрямовано, успадкувала їх від своїх попередників — радянських каральних органів.

«Дитині було 5−6 років, вона вищить, а я зробив контрольний постріл…»

Викрадення юних україн­ців російська пропаганда по­дає ледь не як благодійництво кремля. З допомогою телеві­зора втовкмачує своїм зазом­бованим громадянам, що че­рез загрозу смерті, яку начебто несе ЗСУ мирним жителям, цих (начебто залишених напризво­ляще) дітей було евакуйова­но у Ленінградську, Тюменську, Ростовську, Воронезьку, Кур­ську області, Краснодарський, Красноярський краї, в Ямало-Ненецький округ та інші регіо­ни — «для оздоровлення і психо­логічної реабілітації».

Про те, як насправді оку­панти «рятували» українських дітей, скажімо, у Соледарі й Бахмуті, можна дізнатися із по­казань засуджених (а згодом помилуваних путіним) коман­дирів підрозділів російської приватної військової компанії «Ваґнер» Азамата Улдарова та Олексія Савичова. В інтерв'ю проєкту Gulagu.net Улдаров розповідав: «Ми йшли та вби­вали всіх. Були жінки, чоловіки, пенсіонери, діти… Дитині було 5−6 років, вона вищить, а я зро­бив контрольний постріл. Була команда зачистити всіх…». За словами бойовика, йому і його колегам у Бахмуті дали коман­ду «зачистити» підвал, де пере­бувало близько 300−400 осіб, серед яких приблизно 40 ді­тей. «Мені сказали не випусти­ти нікого. Я виконав команду. Я зі своєю групою поклав там усіх, ми всіх залишили там. Це був дев’ятиповерховий буди­нок, весь підвал, а також пер­ший та другий поверхи були за­биті людьми і заміновані. Я тоді дав команду «обнулити всіх».

Інший зек-«вагнерівець», Са­вичов, розповідав, що у районі Бахмута їм наказали знищити всіх, старших за 15 років. «Ска­зали — розстрілювати без слів. Було розстріляно 20−24 особи, з них десять осіб — 15-річні та 17-річні підлітки», — хизувався содіяним убивця.

Із юних українців, яких на­сильно доправлено у росію, з перших днів почали ліпити росі­ян, взялися навертати їх у свою віру, стирати їхню національну ідентичність. Забирали вида­ні в Україні свідоцтва про наро­дження, а замість них видава­ли російські посвідки (цьому сприяв виданий путіним у трав­ні 2022-го указ про спроще­не надання громадянства росії українським дітям). Українцям забороняли розмовляти їхньою рідною мовою, змушували пе­рейти на російську. Їм втовкма­чували, що такої держави, як Україна, не існує взагалі, що це — «штучне утворення». Малень­ких українців змушують всту­пати до лав так званої юнармії, щоб там готувати їх до майбут­ньої боротьби з «нацистами». Тобто плекають новітніх янича­рів. Дітям вбивають у голову, що цих «нацистів» в Україні тре­ба знищити, а її територію «за­ради історичної справедливос­ті» приєднати до росії.

Викрадених в Україні дітей росіяни поміщають у спеціаль­ні табори, притулки, роздають їх для «усиновлення». Прийом­ним батькам це дає змогу отри­мувати від своєї держави чи­малу матеріальну допомогу. Їм також надають право повніс­тю змінювати дані про усинов­лених українців: їхнє прізвище, ім'я, дату і місце народження. Робиться це для того, щоб з часом, коли стануть доросли­ми, ці діти забули свою справ­жню Батьківщину, своїх батьків, свою попередню історію жит­тя на рідній українській землі. До такого цинічного «усинов­лення» вдалася, зокрема, ро­сійська омбудсменка львова-бєлова, яка фактично взяла у заручники хлопчика з Маріупо­ля.

Міжнародні експерти спра­ведливо вважають, що у цих злодіяннях росіян проти укра­їнських дітей є всі ознаки гено­циду, злочину проти людяності. Тож відповідною має бути і від­повідальність москви.

«Не можу розповісти дітям-внукам про свої корені, бо — «бєзродная»

Нічого нового у теперішній російській національній полі­тиці немає. Вона «один до од­ного» скопійована з політики попередників, радянських пра­вителів, які намагалися із пред­ставників молодого покоління виховати бездумних роботів, безумовних виконавців облуд­них комуністичних ідей. А у на­щадків козацького роду праг­нули стерти їхню національну пам’ять, піддати забуттю їхнє героїчне минуле. Історія, про яку вам розповімо, — одна з ба­гатьох ілюстрацій таких нама­гань.

У січні 1946 року, на сам Йор­дан, підрозділи комітету держ­безпеки срср виселили у Си­бір разом з іншими галичанами сім'ю хліборобів Анни і Стаха Сарабахів зі села Черниці нині Стрийського району Львівської області. Підставою було те, що один із синів цієї хліборобської родини, Микола, перебував у лавах УПА. Після прибуття в Ір­кутську область мати-батько і їхня 14-річна донька Катерина захворіли й померли від черев­ного тифу. Інших трьох малоліт­ніх дітей навмисно, щоб наза­вжди забули одне про одного, роз'єднали — розселили по різ­них дитячих будинках, змінили їхні прізвища, дати народжен­ня, імена, по батькові, а місця їхнього народження у паперах викреслили. У графі «батьки» написали: бєзродниє. Унаслі­док таких маніпуляцій Андрій Сарабаха став Сарабаховим. По батькові його записали Сте­пановичем. Комусь його рід­не «Стахович» дуже муляло очі - побачили у цьому спорідне­ність із персонажем пропаган­дистського роману Олексан­дра Фадєєва «Молода гвардія», який начебто зрадив радян­ських підпільників у Краснодо­ні. Через оте «Стахович» Андрія його накручені пропагандою російські ровесники якось хоті­ли втопити у туалеті…

Ось цих рідних братів-українців, Олексу і Миколу Сарабахів, московська влада зробила росіянами, змінила їхні прізвища і розлучила більш як на шістдесят років...
Ось цих рідних братів-українців, Олексу і Миколу Сарабахів, московська влада зробила росіянами, змінила їхні прізвища і розлучила більш як на шістдесят років...

Ще драматичніше розвива­лися події довкола наймолод­шого із Сарабахів — Олекси, якого вивезли із Черниці у пів­торарічному віці. Його відда­ли на всиновлення бездітному радянському офіцеру. І через це Олекса Стахович Сарабаха став Алєксандром Івановічєм Волковим. Опинився аж у Ка­захстані. Про справжню історію його життя, про старшого бра­та і сестру Олексі навмисно не сказали. Так би і жив він «бєз­родним», якби через пів століт­тя у Розалії і Андрія, на той час уже пенсіонерів, не заговорили їхні гени…

Обняли рідну землю через 56 років

Двадцять два роки тому то­дішній голова Пісочнянської сільської ради тодішнього Ми­колаївського району Андрій Кос розповів кореспонден­ту «Високого Замку» про не­звичного листа, який надій­шов йому з росії. Сільський педагог з Іркутської облас­ті Розалія Какаришкіна проси­ла розшукати її родину, яка на­чебто походить зі села Черниці на Львівщині. У листі йшлося: «Бєзродною» я проживаю май­же все своє життя. Роки мина­ють, а я не можу розповісти ді­тям-внукам про свої корені. Не могла ж така велика сім'я зник­нути безслідно…"

Листа ми опублікували у «Високому Замку», і того ж дня до нас зателефонувала вкрай схвильована львів'янка Софія Стеблій. У Розалії Какаришкіній вона впізнала свою двоюрід­ну сестру. Батько Розалії, Стах Сарабаха, був рідним братом батька Софії.

2002 рік. Щемлива зустріч на львівському вокзалі. Розалія Какаришкіна, Андрій Сарабахов зі своєю двоюрідною сестрою Софією Стеблій (Сарабахою).
2002 рік. Щемлива зустріч на львівському вокзалі. Розалія Какаришкіна, Андрій Сарабахов зі своєю двоюрідною сестрою Софією Стеблій (Сарабахою).

Завдяки їй і сільському війту з Пісочної вдалося знайти слі­ди родини Сарабахів, місце їх­нього проживання, їхніх сусідів, очевидців їхнього виселення. Більше того — у травні 2002-го, через 56 років після виселення, із далекого Сибіру на Львівщи­ну приїхали Розалія Какаришкі­на та Андрій Сарабахов зі сво­їм сином!

Досі не забуду того соняч­ного післявеликоднього дня. Залізничний вокзал, хліб-сіль, квіти, голосні ридання і водно­час — сльози радості. А потім дорога у Черницю, в урочище Кольонія, де колись жили Са­рабахи. Посеред старого, але розквітлого саду колишнього обійстя розстелено обрус, на ньому — всякі святкові наїдки. Співає соловейко, кує зозуля. Збентежена Розалія каже, що у себе у Сибіру вона чує тільки крики ворон. Їй аж забиває дух від того, що опинилася на бать­ківській землі. Падає на коліна і цілує її, обнімає, раз за разом витирає вологі очі…

Раптом неподалік подає сиг­нал поїзд, що курсує зі Стрия до Львова. Сивочолий Андрій стрепенувся, встає з-за імпро­візованого стола і кричить: «Я згадав це місце! Десь тут не­подалік має бути річка!». Біжить через поля у напрямку до ко­лії - і натрапляє на потічок. Та сама річка! А потім знаходить звивисту дорогу, якою «енка­ведисти» їх вивозили з дому. Згадує молоденьку черешню, на яку в дуже далекому дитин­стві лазив по солодкі ягоди. Знаходимо і її: колись тонень­ка, струнка, вона стала старим, крислатим, але таким же уро­жайним деревом…

А потім була церква, в якій хрестили усіх наших Сараба­хів, поминальна молитва. І сим­волічна могила борцям за волю України у центрі Пісочної. Бачи­ли б ви, що робилося з Розалі­єю і Андрієм, коли на меморі­альній табличці, помережаній калиною, вони побачили викар­буване прізвище свого брата — воїна УПА Миколи Сарабахи! Ще за якісь пів години ми були на цвинтарі села Болоні, де по­ховано Миколу…

Наступного дня відвідали Шевченківський гай у Львові. Обходячи оселі-експонати, по­казували нашим гостям, якою приблизно могла бути їхня хата. І Андрія знову прорвало: «У нас вдома стояла ось така сама піч — тільки на ній ще були нама­льовані півні…»

На ранок почули ще одне відкриття від наших сибірських гостей: Андрій зізнався, що у сні розмовляв… українською мовою.

Такого не придумаєш і в кіно…

Повертаючись до свого си­бірського дому, Розалія і Андрій Сарабахи, їхні діти дали сло­во, що знайдуть і свого наймо­лодшого брата-дядька Олексу, який зник внаслідок сталінської «денацифікації». Для цього зна­добилися довгі 10 років пошу­ків. Брата знайшли у Казахстані, у тодішній Алма-Аті. Перебува­ючи за три з половиною тисячі кілометрів один від одного, Ан­дрій і Олекса (за документами — Алєксандр Волков) з'єдналися через комп’ютерний Skype. Коли побачили один одного на моніторі, ледь не втратили дар мови: подібні як дві краплі води. Рідні згодом розповіда­ли: брати розмовляли між со­бою цілу ніч, а їхні дружини весь час бігали до аптеки по заспо­кійливе. Не могли повірити, що насильно розлучена родина че­рез шістдесят з лишком років знову разом.

***

Тисячі ось таких родинних трагедій спричинила тоталітар­на росія! Спричиняє їх і досі. Жертвами їх і далі стають віль­нолюбні українці. Щоб ці тра­гедії не повторювалися, маємо добре засвоїти уроки історії.

Схожі новини