Передплата 2024 ВЗ

Леся Шухевич: «Перед смертю Юрко казав: «Ця війна народить українських державників…»

Син генерал-хорунжого УПА умів розмовляти навіть з ворогами — згадує вдова Героя України Юрія Шухевича

Юрій Шухевич у колі сім’ї.
Юрій Шухевич у колі сім’ї.

Він пережив кілька історичних епох, окупаційних режимів, третину життя провів у радянській ізоляції, втратив там зір, але не зламався під тягарем обставин, не скорився і врешті-решт дочекався здійснення своєї і батькової-дідової мрії - побудови незалежної України. І тим довів: боротьба за свободу завжди має сенс. Сьогодні будемо згадувати Юрія Шухевича — політика, громадського діяча, колишнього політв'язня, сина головнокомандувача Української Повстан­ської Армії, який, як і батько, за заслуги перед Україною був удостоєний «Золотої зірки» Героя. 28 березня Шухевичу-мо­лодшому мало би виповнитися 90. Споминами ділиться його вдова, пані Леся (з дому — Кальваровська).

Народилися в один день…

— Юрій Шухевич не до­жив кілька місяців до свого 90-річчя. Якби доля склалася інакше і вам випало сидіти за одним святковим столом, які слова сказали б ювілярові?

— У нас з Юрком один день на­родження. Цього дня, як тільки будилися, вітали одне одного. Нинішнього 28 березня перший раз за 31 рік нашого спільно­го життя того не станеться… Не повторюватиму слів, які каза­ла Юркові у цей день, — це над­то приватне. У нас була тради­ція: 28 березня ми вдвійко ішли до церкви, а потім — гостина.

— Ви познайомилися із Юрієм Шухевичем заочно, коли він був у радянській не­волі, а ви жили у вільній Ні­меччині. Пригадайте, як це сталося. Це правда, що писа­ли йому у тюрму вітальні лис­тівки?

— Ми, представники укра­їнської діаспори, намагалися озвучувати на весь світ ті непо­добства, які творилися в срср щодо політичних опонентів ра­дянської влади. Порушували пи­тання про в’язнів сумління, на­магалися витягнути їх з тюрем. Я була учасницею «Пласту», і кожен з пластунів обирав собі того, кого із ув’язнених україн­ців хотів би захищати. Я вибра­ла Юрія Шухевича. У Мюнхені, де мешкала, проводили голоду­вання на його захист. Ув’язнені знали, що за кордоном борють­ся за них. На Різдво і на Велик­день німецькі українці проводи­ли акції на захист репресованих в срср, посилали їм мішки ві­тальних листівок. Пізніше Юрій згадував, що таке вітання отри­мав у тюрмі і від мене. У тому посланні, зокрема, написала, що свого сина назвала на його честь. Юрко не знав, хто я така, але цей факт запам’ятав.

Плакат 1972 року з вимогою звільнити з ув’язнення радянського політв’язня Юрія Шухевича висів на дверях мюнхенського помешкання пластунки Лесі Кальваровської, майбутньої дружини політв’язня.
Плакат 1972 року з вимогою звільнити з ув’язнення радянського політв’язня Юрія Шухевича висів на дверях мюнхенського помешкання пластунки Лесі Кальваровської, майбутньої дружини політв’язня.

— Що вам зі спогадів чоло­віка запам’яталося про його батька — головнокомандува­ча УПА Романа Шухевича?

— Вражала незламна синів­ська любов Юрія до свого бать­ка. А ще те, як Юрко опові­дав про свою останню зустріч з батьком — коли 5 березня 1950 року його, неповнолітньо­го хлопця, кадебісти привели на впізнання загиблого Романа Шухевича. Коли слухала цю іс­торію, не могла стримати сліз. Це впізнання було знущанням з дитини, з її синівських почуттів…

— Чимало людей, які про­йшли тяжкі випробування на­ціонально-визвольною бо­ротьбою, були поранені, сиділи у тюрмах, відбува­ли заслання, як і ваш Юрко, однак прожили довге, хоча і стражденне життя. Чим пояс­нити таке довголіття?

— Впадала у вічі дивовижна стійкість цих людей. Перейшов­ши оту Голгофу, оте пекло, вони інакше мислили, ніж ті, що цих випробувань не перейшли. Ба­гато буденних речей для них не були важливими. Ці люди мали перед собою велику мету і твер­до до неї йшли, чого б то їм не коштувало. Їх нічим не можна було застрашити. 92 роки про­жив Патріарх Йосиф Сліпий, 98 — зв’язкова Романа Шухевича Дарка Гусяк, 100 років прожив легендарний сотенний УПА Ми­рослав Симчич. Мій Юрко не раз спілкувався з ним. Остання їхня зустріч відбулася після того, як у Мирослава стався інсульт. При­гадую: поговорили собі, вже прощаються. А Мирослав каже: «Ну що, Юрку, до зустрічі! — як не тут, то там…» Ці люди мали ве­лику силу волі і духу.

Мій Юрко теж був життєра­дісним, любив жартувати. Та коли йшлося про справу — міг бути вкрай суворим. Жартів не розумів, коли йшлося про Украї­ну, Визвольний Рух…

Після розмов про політику кликав до танцю…

— У сімейному колі розмов­ляли з чоловіком про політи­ку?

— Це була постійна тема: дис­кутували, аналізували. Коли від­чували, що «політики» забага­то в хаті, заварювали собі каву, вмикали музику. Коли Юрко був у доброму настрої, приходив на кухню і запрошував до танцю…

— У чому політичні прогно­зи вашого чоловіка збулися?

— Ще на початку Незалежнос­ті Юрко казав: не буває такого, щоб держава здобула волю без крові. Давав зрозуміти, що ро­сія неминуче піде на нас війною, тому треба до цього готуватися. Юркові тоді закидали екстре­мізм. А ще казав, що, пішовши на нас війною, москва підпише собі вирок, що росії прийде кі­нець — «залишиться карликова московія».

Юрка боліло, що українська влада не займалася українізаці­єю своєї історії, освіти, культу­ри. Вважав, що наші діти мають жити своєю державою змалеч­ку, з перших кроків вбирати у себе українські традиції, звичаї, обряди, що треба їм дати любов до Бога — і тоді багато що стане на своє місце.

— На кого з молодих полі­тиків покладав надію?

— У питанні захисту України Юрко надіявся, першою чергою, на Бога. І на наших воїнів. Перед смертю казав: «Лесю, побачиш, ця війна народить українських державників». Серед хлопців на фронті є багато тих, хто міг би стати біля керма України.

— Чим поясните той факт, що Юрій Шухевич пішов у на­родні депутати від Радикаль­ної партії Ляшка?

— У 2014 році Олег Ляшко не­сподівано запропонував чоло­вікові балотуватися у Верховну Раду від своєї політичної сили. І Юрко швидко, за добу, пого­дився. На це була своя причи­на. У нього був готовий проєкт закону про борців за волю Укра­їни — але ніхто з політиків упро­довж 25 років не хотів його про­вести через Парламент. Тому вирішив піти у Верховну Раду, щоб ухвалити цей закон. Із при­таманним йому сарказмом го­ворив, що для тієї роботи «тре­ба було мене, старого-сліпого». Для Юрка його Закон «Про пра­вовий статус учасників бороть­би за незалежність України у ХХ столітті» — вистраждане визна­ння всіх борців за волю України, починаючи від Січових Стріль­ців, які до того часу були упослі­джені у своїй власній державі, — був наче його дитиною! Юрко казав: «Ось наставв тріумфаль­ний день, 9 квітня 2015 року, чистий четвер, напередодні Ве­ликодніх свят. Закон ухвалюють більшістю Верховної Ради під бурхливі оплески. Це справді тріумф, бо скільки років про те, що треба визнати Українську Повстанську Армію говорило­ся, але не робилося. А тут цим законом були визнані всі ті, які, як і вояки УПА, обстоювали у ХХ столітті нашу волю і незалеж­ність. На цьому було поставле­но крапку у багаторічних диску­сіях».

Завдяки моєму чоловікові було ухвалено не один патріо­тичний закон щодо українсько­го Визвольного Руху. Юрко був вдячний Олегу Ляшку, бо той дав йому змогу попрацювати у Парламенті. Хоча деякі люди ро­били все, щоб він не став депу­татом. А згадайте скандальні торги щодо виголошення при­сяги, яку мав зачитувати мій Юрко, найстарший народний депутат. Були такі, що хотіли цього не допустити…

— Що Юрію Шухевичу по­добалося під час роботи у парламенті, а що гнітило?

— Я жартувала, що від перебу­вання у Верховній Раді він «цвів і пахнув». Це було його! Він лю­бив там працювати. Щодо цієї роботи ми на початку радили­ся з Блаженнішим Любомиром Гузаром (однокласником Юрія Шухевича у Першій львівській гімназії. — І. Ф.) До речі, Юрко не пропускав засідань Верховної Ради. Ця робота приносила йому задоволення, хоча і дава­лася нелегко. Бувало, повертав­ся додому після двох тижнів пленарних засідань, і більше ніж добу спав.

Морозиво «Шухевичівське»

— Яким для вас пан Юрій був чоловіком?

— Уважним у всьому! Одно­го разу, коли приїхала з Німеч­чини в Україну, зустрічав мене з квітами на кордоні. Це було 28-го березня, на наш день на­родження. Дарував мені їх за­вжди — дуже люблю польові або весняні квіти. Оскільки був не­зрячим, на природу ми не ви­їжджали. Інколи складав мені компанію, коли прогулювалися на свіжому повітрі. За всі наші спільні роки ми ні разу не були у відпустці. А от на концерти хо­дили часто, слухали класичну і народну музику.

— Що своєму чоловікові любили подавати на стіл?

— Мав три улюблені речі: мо­розиво, холодець і кутю. Був час, коли син відкрив своє ка­фе-джелятерію, сам робив мо­розиво, а його дегустатором був мій чоловік. Якось син ви­готовив морозиво за довоєн­ним галицьким рецептом. Юрко оповідав, як його бабуня це мо­розиво робила. Син спробував його відтворити — вдалося. Мо­розиво так і назвали — «Шухеви­чівське».

А холодець і кутя для Юрка — то було святе! Хоча до їжі був невибагливим. Що поставила на стіл — те і з'їв. Любив зупи, зе­лений чи червоний борщ. Міг з'їсти черствий хліб із відваре­ним м’ясом або з кефіром.

— Розповідали, що, попри своє захоплення політикою, Юрій Шухевич був цілком до­машньою людиною…

Пані Леся каже, що її чоловік був дуже уважним до членів своєї родини. На цьому знімку він разом із внучкою на руках – після того, як повернувся з лікарні.
Пані Леся каже, що її чоловік був дуже уважним до членів своєї родини. На цьому знімку він разом із внучкою на руках – після того, як повернувся з лікарні.

— Мав добру пам’ять до всьо­го, що стосувалося політики, іс­торії і не тільки. Все, що по тюр­мах йому потрапляло під руки, читав. З дитинства запам’ятав ще й казки. Коли ми почали ра­зом жити, Юрко щовечора чи­тав їх моєму малому синові. Ми слухали втрьох. Потім естафету перебрала внуця. Прибігала «до діда Юрчика по казку» — і він чи­тав їй. Малий дуже любив каз­ку «Фіть до торби!». Юрко мав гарний тембр голосу — коли ма­льовничо оповідав казку, здава­лося, перед нашими очима про­ходить кіно…

Юрко з великим задоволен­ням виконував домашню ро­боту. Наприклад, годував пса. Коли собака захворів, тричі на день давав йому медикаменти. Для Юрка важливо було, що мав постійні обов’язки. Старався у всьому мені допомогти. Як готу­валися до Різдва, зі мною ліпив вареники. Коли відварювала м’ясо на холодець, то переби­рав його Юрко. Кутю заправляв теж він. За роботою ми багато що обговорювали.

Батько врятував від фашистів єврейську дівчинку

— Чи знаєте ви щось про двох дітей вашого чоловіка від першого шлюбу?

— Юрій Шухевич не був одру­жений. Коли народилася дру­га дитина, його заарештували. Жінка, яка народила йому ді­тей, морально зламалася. Пріз­вище дітей змінила, обірвала всі контакти з ним. Коли Юрій вийшов на волю, пробував з нею контактувати, але марно. Син його помер, дочки я ні разу не бачила. За весь час, відколи ми з Юрком разом жили, від неї не було ані дзвінка, ані наміру зустрітися. Сам Юрко не міг поїхати в росію — він там «персона нон ґрата» …

— У росії колись спекулю­вали на дітях, роблять це і тепер, вивозять до себе, на­магаються навернути юних українців у свою віру…

— Згадайте сестру пана Юрка! Її у п’ять років відправи­ли у дитячий будинок, виховали комсомолкою. Юрко розпові­дав, як важко було потім відкри­ти Марусі очі на правду…

— Розкажіть сімейну істо­рію Шухевичів про врятова­ну від нацистів єврейську ди­тину…

— Нею була сусідська дівчин­ка Ірина Райхенберг. Роман Шу­хевич, батько Юрка, зробив фік­тивні документи, за якими вона стала Іриною Рижко. Це вряту­вало її. Якби німці виявили, роз­стріляли б усіх — мамусю, Юрка і Марусю. Коли Шухевичі дізна­лися, що їх збираються зааре­штувати, цю дівчинку влашту­вали у монастир василіянок.

У Музеї Шухевича у Білогор­щі стоїть стіл, за яким малий Юрко у воєнні роки навчав Іри­ну Райхенберг писати. Я ска­зала директорові цього му­зею, що про цей факт треба обов’язково розповідати від­відувачам, щоб сучасники зна­ли і про цю сторінку життя Шу­хевичів…

За цим столом Юрій Шухевич, за вказівкою свого батька, вчив писати врятовану від нацистів єврейську дівчинку Ірину Райхенберг.
За цим столом Юрій Шухевич, за вказівкою свого батька, вчив писати врятовану від нацистів єврейську дівчинку Ірину Райхенберг.

Якось запропонувала Юр­кові: давай спробуємо оту вря­товану дівчинку знайти. Чоло­вік відповів, що це неможливо, мовляв, стільки часу минуло, якщо вона і жива, то, напев­но, мешкає в Ізраїлі. Але я на­полягла. Тоді Ющенко був при владі, шукати нам було легше. І знайшли! У Києві. Точніше, зна­йшли сина Ірини — Володими­ра. Його мама два роки перед тим померла. А з її сином ми до сьогодні у добрих стосунках. Юрко одного разу мені розпо­вів: «Тільки що я мав зворушли­вий дзвінок: син Ірини Райхен­берг, пан Володимир, нагадав мені, що сьогодні - День пам’яті тих людей, які рятували євреїв в роки Другої світової війни. Пан Володимир подякував мені за порятунок своєї мами… У той час, коли політики заполітизо­вують це питання — можна зга­дувати в тому контексті Шухе­вича чи ні - вони забувають про основне: врятовано конкретне життя людини, яка мала мож­ливість жити, мати свою ро­дину і устами сина подякувати мені, як синові, за моїх батьків. Дзвінок сина Ірини Райхенберг і його подяка поставили крапку на всіх тих безглуздих дискусі­ях…»

Людяність Романа Шухевича передалася його синові. Юрко мав дуже добре серце — хто не просив його про допомогу, скільки міг, допомагав.

Самі знаєте, які люди до­недавна були у Верховній Раді - ОПЗЖ та їм подібні. Він міг навіть з ними спілкуватися! Ко­лись зв’язкова Романа Шухеви­ча Дарка Гусяк зауважила мені: «Ото Юрко успадкував від бать­ка. Міг і зі своїм, і з ворогом го­ворити». Уміння розмовляти з усіма давало йому можливість попрацювати там, де інші не змогли б. Я, наприклад, за ха­рактером — як та вибухівка, а це у політичних питаннях не дуже добре. А Юрко з різними особа­ми міг до розмови стати: випи­ти еспресо, покурити папіроску — і поговорити…

— Вашого чоловіка похова­но біля Дарії Гусяк. Чи навпа­ки: її - біля вашого чоловіка. Що це за історія? Чи є в цьо­му якийсь символізм?

— Вони були знайомі упро­довж 75 років. Совєцьке пекло спільно пройшли. В тюрмах зу­стрічалися, перестукували­ся між собою. Коли Дарка була при смерті, а Юрко тяжко хво­рий, знаючи, що приречений, — майже щодня їй дзвонив. Вона вже не могла говорити, а він згадував про їхнє спільне ми­нуле. Так підтримував, не зали­шав її саму…

Аж тут довелося Дарку хо­ронити. Виникла проблема: ми хотіли поховати її біля подру­ги, іншої зв’язкової Романа Шу­хевича — Катерини Зарицької (місце на цвинтарі було), але міський голова Львова висту­пив проти. Хотів, щоб ховали Дарку на Марсовому полі. Юрко обурювався. Молився цілу ніч, щоб Господь Бог допоміг зна­йти розв’язку. Врешті Юрко ви­рішив поховати Дарусю у гро­бівці Шухевичів. За якийсь час помер і сам. Я домоглася, щоб Дарусю поховали поруч з моїм Юрком. Мене відраджували хо­вати їх одночасно, в одній мо­гилі. Мовляв, Юрій Шухевич — така велика постать, а могила Дарки Гусяк відвертатиме ува­гу від нього. Я сказала: «Якщо на те пішло, то пан Юрко волів спочатку гідно поховати Дарку. А собі раду дав би…».

Коли труну з Юрком привез­ли із церкви, вийнята з гробівця Шухевичів домовина з Даркою вже стояла на спеціальному стояку. Я розпорядилася оби­дві домовини застелити черво­но-чорним прапором, на обох ми поклали однакові квіти з ка­линою. Разом, в одній могилі, Юрка і Дарусю поховали…

Факти з життя Юрія Шухевича

Народився 28 березня 1933 року у селі Оглядові колишнього Раде­хівського району на Львівщині. У 1945 році, як сина генерал-хорунжо­го УПА Романа Шухевича, його із сестрою помістили у будинок для ді­тей «ворогів народу» у Чорнобилі, а потім у м. Сталіно (Донецьк). У 15 років, 25 березня 1948 року, був заарештований вперше, під час річного слідства перебував у камері-одиночці. У 16 років засуджено на 10 років за «націоналістичну» діяльність батька. У 1958 році повторно засудже­ний на 10 років. Через заборону жити в Україні після відбуття покарання оселився у м. Нальчику (Кабардино-Балкарія), працював електриком. У березні 1972 року був заарештований втретє і засуджений на 10+1 ро­ків ув’язнення і 5 років заслання. Згодом був заарештований учетверте. Загалом провів у радянських тюрмах і концтаборах 31 рік, ще п’ять ро­ків перебував у жахливих умовах заслання. У тюрмах втратив зір. Лише у 1989 році отримав дозвіл повернутися в Україну. Був головою партії «Українська Національна Асамблея» та Головним командиром Україн­ської Народної Самооборони (УНА-УНСО). У 2014 році став народним депутатом від Радикальної партії. У серпні 2006 року Віктор Ющенко присвоїв йому звання Героя України. Помер 21 листопада 2022 року. По­хований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Схожі новини